Близько двох сотень громад (150 у Італії та 40 в Іспанії), 80 священиків, але тільки сім офіційних парафій мають греко-католики Апостольської візитатури в Італії (та Іспанії: від 20 грудня 2016 року, згідно з розпорядженням Конгрегації для Східних Церков та в зв’язку з номінацією Архиєпископа Мадрида ординарієм для Східних Церков, після восьми років припинено служіння владики Діонісія як Апостольського візитатора в Іспанії. Хоча ординаріат був створений ще в червні 2016-го, досі не відбулося жодного руху вперед, жодного контакту з боку ординарія із нашими священиками чи вірними).
Незважаючи на те, що українська діаспора в цих країнах – одна з наймолодших, вона є доволі великою (налічує офіційно 340 тисяч осіб, а неофіційно щонайменше 700-800 тисяч), динамічною і активною. Українці об’єднуються як у релігійні, так і в громадські організації, видають кілька друкованих видань, ведуть інтернет-сторінки, їхні діти навчаються в суботніх та недільних школах (близько 40-ка) при храмах. Попри це гостро стоїть питання визнання «візитатури» (у ККСЦ не існує такого терміна, а лише Апостольський візитатор, хоча, щоб якось юридично окреслити нашу Церкву в зазначених країнах, саме цей термін останніми роками найчастіше вживався) екзархатом, адже без такого акту єпископ не має повноважень повноцінно провадити свою паству в обох цих державах.
Взаємозв’язки українців як з Італією, так і з Ватиканом дуже давні та досить цікаві. В історії є чимало знакових осіб нашого народу, які жили, працювали або навчалися на Апеннінському півострові. Хоча зазвичай ці взаємини були тільки в площині культурній чи релігійній. Італія не так уже й далеко, української діаспори як такої до 90-их років ХХ століття там не було. Проте варто згадати важливу подію, яка стала свого роду прив’язкою УГКЦ до Риму. Невдовзі після Берестейської унії, в 1641 році, для потреб українського представництва при Апостольському Престолі був переданий старовинний храм святих мучеників Сергія і Вакха з прилеглим будинком, який донині залишається значимою греко-католицькою парафією. 1897 року при храмі Сергія і Вакха заснували Українську папську велику семінарію святого Йосафата. Саме довкола цих споруд розпочинається подальша історія українців у Вічному місті, адже коли із заслання звільнили Патріарха Йосифа Сліпого, він узявся за відновлення права власності на ці споруди, які буквально три роки перед тим отці-василіяни передали Папській латиноамериканській колегії, а невдовзі в Римі стараннями Патріарха Йосифа постала велична Свята Софія та Український католицький університет – осередки діаспорного церковного життя УГКЦ впродовж 60 – 80-их років минулого століття.
З початком 2003 року, коли було цілком очевидно, що для десятків тисяч українців-греко-католиків Італія та Іспанія стали новою домівкою, Папа Іван Павло ІІ призначив для них Апостольського візитатора. Ним став владика Гліб Лончина. Сьогодні ж українцями в цих країнах опікується преосвященний владика Діонісій Ляхович, який розпочав це служіння в 2009 році. Владику Діонісія ми попросили розповісти про стан справ і служіння в Італії та Іспанії.
«Особливістю нашої церковної спільноти в Італії є те, що українська діаспора тут сформувалася недавно – в 90-их роках. У повоєнний час тут був лише Блаженніший Йосиф Сліпий, трохи духовенства з ним і ті, що навчалися в Римі на богослов’ї. Тепер наших людей у Італії справді дуже багато, храми повні вірних. Люди тут дуже хороші, чекають, щоб хтось їх вислухав, чекають Божого слова, хочуть відчувати себе народом, а от духовенства не вистачає… Там, де потрібно десять священиків, маємо одного. До того ж є на деяких територіях інша проблема – наших одружених священиків не бажають бачити римо-католицькі єрархи. Є владики, які дуже нам допомагають, навіть закривають очі на якісь наші недоліки, а є й такі, що перебувають в опозиції. Наприклад, на півночі Іспанії нас не допускають до служіння, натомість толерують присутність православного духовенства Московського Патріархату.
Зазвичай українські вірні в Італії збираються на молитву та спільні зустрічі в храмах італійської Церкви, а останніми роками шістнадцять святинь були передані у виключне користування українським громадам (Авелліно, Болонья, Казерта, Кальярі, Ліворно, Неаполь, Новара, Павія, Падуя, Пескара, Реджо-Емілія, Салерно, Флоренція, Фоджа, Фоліньйо). Крім того, сім громад набули вже офіційного статусу персональних парафій: Авелліно, Болонья, Казерта, Ліворно, Рим, Павія, Флоренція. У багатьох випадках ми не маємо своїх храмів, тож мусимо служити почергово, що не дуже зручно. Часом буває так, що є багато людей до сповіді, хочуть молитися, а часу нема, бо під дверима на своє богослужіння чекають римо-католики.
Багато прощ організовуємо до різних ікон або храмів у Італії, Іспанії, Португалії, а також прощ до римських базилік. На цих прощах дуже багато українців збирається. Напевне це така особливість нашої Церкви в Італії. Ці прощі дають людям нагоду побути в своєму колі, а заодно свідчити про нашу Церкву серед іншого народу. Це також є нагодою промовляти до людей, нагодою запросити до спільноти невоцерковлених. До того ж люди люблять молитися разом. Наприклад, на наші щорічні прощі до Лурду збирається від півтори до трьох тисяч осіб. У різдвяний час ми мали свою літургію в базиліці святого Петра, то вірних було стільки, що всі охочі не вмістилися у храмі!»
