Часом, у хвилинах зневіри, яка в більшій чи меншій мірі закрадається до декого з нас, ми схильні нарікати на те, що немов, тільки нам, українцям, припала недоля постійної боротьби: боротьби проти поневолення українського народу, боротьби за помісність нашої Церкви, боротьби проти обмосковлювання України, боротьби за правду про Україну тощо.
Коли ж розсудливо і в широкому маштабі глянемо на проблему тієї боротьби, то тоді приходимо до дещо іншого і більше реального висновку, а саме, що життя кожної людини, спільнот і народів — це безнастанна боротьба, боротьба за життя фізичне й духове. Такий висновок — це не риторика, а реальність. Наука економії розглядає три основні потреби, без яких людина не може обійтися, а саме: харч, одяг і дах над головою. Богу дякувати, ми у цій благословенній країні заспокоюємо ці потреби без боротьби за них, але в країнах Африки, Південної й Центральної Америки люди гинуть з голоду, або в боротьбі за те, щоб заспокоїти ці потреби.
Про те, як виглядає духове життя в Україні, де наші письменники повернулися до захалявної літератури доби Шевченка,— усі знаємо, і тому є зайвим доказувати цей сумний факт.
Ми бачимо, що навіть найсильніша у світі американська держава не спочиває на лаврах. її нарід є у постійній боротьбі та стало приносить жертви, охороняючи свою державну незалежність. Таким чином, кожна спільнота, почавши від великих, а кінчаючи на таких суспільних клітинах, якими є наші патріярхальні товариства,— змагаються за якусь ідею.
Ідеї, хоч поняття абстрактні, а, проте, вони родяться в житті спільнот і народів. Наполеон визнавав силу багнетів та ідей: «Але коли ідеї наскочать на багнети, то багнети уступають», — сказав він. І це правда, ідей, що випливають з життя народу,, вбити не вдається, бо вони зовсім так, як і нарід-нація, є безсмертні.
Клясичним прикладом є українська нація, яка всупереч довгим століттям неволі — живе, а тільки тому, що істота національної ідеї випливає з життя, тобто з душі українського народу.
Ідея патріярхату української Церкви не є новою, бо вже митрополит Веньямин Рутський обговорював з владиками Української Православної Церкви справу українського патріярхату. Цитую слова з Енциклопедії Українознавства: «Рутський розпочав (1624) спільні розмови з її владиками (митр. Йовом Борецьким, архиєпископом Мелетієм Смотрицьким і митр. Петром Могилою) для порозуміння «однієї Руси з другою» і можливого створення київського патріярхату».
Якою болючою раною є ідея українського патріярхату для Москви, свідчить навіть і те, як Москва помстилася над митрополитом Рутським — навіть над мертвим. В 1655 році московські війська захопили Вільно і негайно вивезли домовину митр. Веньямина Рутського в невідоме місце. Однак, цей злочин Москви доказує, що Москва знищила тільки тлінні останки митр. Рутського, але їй не вдалося знищити його ідеї. Ось дуже промовистий факт: якщо в 1624 році ідея українського патріярхату була предметом розмови лише наших владик, то вже в 1963 році (після майже 350 років), в часі сесії Ватиканського Собору II, цій ідеї прислуховувався увесь собор, а згодом довідався про неї цілий світ.
Зовсім зрозуміло, що Москва і цим разом доложила усіх старань, щоб не допустити до реалізації патріярхату Української Католицької Церкви, а що найгірше, це те, що Ватикан увійшов в незрозуміле для нас політичне зближення з Москвою.
У книжці про Папу Івана Павла II, виданій уже престижевим видавництвом «Гарпер енд Роу Паблішерс» п. н. «Людина, що веде Церкву — оцінка Папи Івана Павла II» така:
«Ватикан приготовився пожертвувати католиками Литви та прийняти приниження Католицької Церкви в Україні. Обійми Ватикану з Кремлем, у відвертій мові кардинала Йосифа Сліпого — митрополита українців, було непристойною образою крови мучеників в Ґулаґу-Архіпелагу».
Зовсім ясно, що в наведеній цитаті слово «приниження» є заслабе, щоб відобразити ту хресну дорогу, яку прийшлося перейти Українській Католицькій Церкві під московською окупацією. Дуже болюча цитата, а проте, це не повинно зневірювати нас, хоч би тому, що це виклик, кинений усьому, що найдорожче для нас, і тому ми повинні робити все можливе, щоб наші нащадки колись принесли в Україну і відновили усі святощі нашого народу, які ворог так жорстоко зруйнував та збещестив.
Берім приклад від жидів. Вони добились своєї державности після майже двох тисяч років поневіряння по світі. Їх всюди не любили за це, але вони таки довели, що їхня любов до віри предків є сильнішою, ніж уся ненависть до жидів, зібрана разом.
Ми знаємо, що віра без діл є мертва. Подібно є і з нашим говоренням, яке може бути й найщирішим, але без реальної помочі наше говорення залишається мертвим. Підтримувати акцію за помісність нашої Церкви може кожен один з нас. Якщо хтось з нас сам особисто не може брати активної участі в акції за помісність нашої Церкви, то своєю грошевою пожертвою він може уможливити участь у цій акції тим, що можуть зробити багато корисного, а поки що брак фондів стоїть їм перешкодою.
І знов, берім приклад від американців, добровільними пожертвами яких втримується і діє ціла сітка добродійних установ по цілій країні: скавти, «істерн сілс», установи помочі хворим дітям, воєнним інвалідам, вбогим, потерпілим від всяких нещасть тощо. Населення Америки щорічно добровільно складає на добродійні цілі багато мільйонів долярів. В аспекті жертвенности американці займають перше місце в цілому світі. Це не слабкість, а частина потуги Америки.
Богу дякувати за те, що наша спільнота в Америці є спроможною допомагати тим, котрі віддають своє знання і сили в акції за помісність нашої Церкви. Тож не допустім до того, щоб брак грошей спиняв цю потрібну й корисну для нашої загальної справи працю.
