Друга частина інтерв’ю із сестрою Євгенією – мелхітською черницею Матері Божої Неустанної помочі. Початок – у попередньому числі «Патріярхату».
– Сестро, ви в особливий спосіб допомагали і працювали для Церкви в час підготовки до Другого Ватиканського Собору. Особисто добре знали Патріарха Максима IV, який на цьому Соборі був «голосом Східних Католицьких Церков» і який розпочав реформи в Мелхітській Церкві, плекаючи її східну традицію та ідентичність. Чи можете кілька слів сказати про особу Патріарха Максима IV, його діяльність?
– Патріарх Максим був засновником нашої спільноти і тому часто відвідував нас. Я знала про нього ще будучи вдома – мої батьки розповідали мені про нього, ми його глибоко поважали. Патріарх Максим був вольовою людиною із сильним характером, мав чітку та добре аргументовану позицію. Був пророком так само, як Патріарх Йосиф Сліпий для Української Церкви. На Другому Ватиканському соборі він боровся за непорушність прав Східних Католицьких Церков, виступав за колегіальність, за децентралізацію церковної влади, за використання живої мови в богослужіннях латинської Церкви, боровся проти латинізації, говорив про потребу діалогу з Православними Церквами і мусульманами. Він мав відвагу наполягати. Наприклад, на Соборі, беручи слово, говорив лише французькою замість латини і мотивував це тим, що багато східних отців Собору не розуміють латини. «Щоб Собор вдався, потрібно дозволити отцям висловлюватись сучасними мовами», – казав Патріарх. Його Блаженство Максим IV – це особа, яка вміла поєднати боротьбу з глибокою повагою до іншого.
Ще одна риса Патріарха – його молитовна постава. Коли він молився у храмі, все затихало. Глибокий, повільний і осмислений знак хреста ознаменовував його чоло, груди, рамена. Він ніколи не поспішав на молитві. Кожна мить була вдумлива і з пам’яттю про Бога. Мене називали дочкою Максима. Я супроводжувала Патріарха до самої його смерті і як медсестра була при ньому в часі його переходу. Я мала до нього багато поваги і визнання. Це була Божа людина. Він знав молитву, традицію, любив Богородицю. Я написала кілька статей про нього. Звичайно, всі вони арабською. Патріарх мав добре почуття гумору. Коли ми його питали, чому він вибрав собі ім’я Максим, він казав, що святий Максим Ісповідник багато страждав для Церкви. «А я, коли страждаю, – наголошував Патріарх, – то страждаю від Церкви і для Церкви!»
Він знав кілька понтифіків – Пія ХІІ, Івана ХХІІІ, який був добрим його приятелем, Павла VІ. Не завжди погоджувався з тогочасними поглядами вселенських архиєреїв, однак мав до них велику повагу, повагу до авторитету, до наступника Петра. І цієї поваги до Церкви вимагав від нас. Патріарх зустрічався з православними владиками і він був Господнім чоловіком, маніфестував свою неприв’язаність до всього, що його відволікало від Бога. Відчував потребу в аскезі. Одного разу я запропонувала йому сніданок перед літургією (він був у літах, і я не хотіла, щоби він ослаб). Але Патріарх категорично, навіть емоційно, відповів: «Як можна снідати, коли я готуюсь хіротонізувати сьогодні чотирьох єпископів?!» Він був чесним і любив чесність, був людиною простою і вмів служити. Під час війни на собі переносив ранених, дбав про їхнє одужання. В 1951 році я працювала у літургійній комісії. Саме в цей час було надзвичайно цікаво працювати з Патріархом. Він був піонером у відновленні традиції, вся наша Церква була як молоде вино.
– А які повчання Патріарха запам’ятались вам найбільше?
– Коли він приходив давати нам духовні науки, то в нього був клаптик паперу з окремими ключовими словами, які він умів духовно, переконливо, авторитетно розвивати. Мав дуже виважену і чітку мову, ніколи не поспішав. Залишив нам багато заповідей. Хочу поділитись однією з них: «Повага Церкві. Не одному владиці, а всім владиками, не лише мелхітському синоду, а й православному. Любіть Церкву як лиш можете, з усіх своїх сил. Любіть Церкву так, як Христос її полюбив. Ми греко-католики, і наша традиція православна, живіть її багатством, але поважайте і пізнавайте інші!» Це була висока вимога Патріарха. Інше правило, яке залишив нам Патріарх і яким жив сам: «Завжди вибачайте, вибачайте знову і кожного разу».
Патріарх був відкритою людиною, вмів спілкуватися і з мусульманськими лідерами, і з рабинами. Пригадую, коли в нас була служба Страстей у Великий четвер. Нашим літургійним текстам бракувало екуменічного характеру, а на службі були присутні рабини. Треба було щось робити, і ми очікували реакції Патріарха, його відповіді. «Ми зобов’язані респектувати особу, – сказав Патріарх, – молитвою треба любити, а не ранити інших». Згодом ця позиція дала поштовх для нової редакції молитовної служби Великого четверга.
Інша заслуга Патріарха – це відновлення практики щорічного синоду. Він встановив для нього конкретну дату: перший понеділок після свята Благовіщення. Донині Синод Мелхітської Церкви збирається в цей день. Він сконсолідував нашу Церкву в діаспорі, часто скликав синод у різних частинах її канонічної території – в Єрусалимі, Каїрі, Дамаску, в Айн-Трезі (Ліван). Таким чином пов’язав усі землі, що було дуже важливо для подальшого розвитку Церкви. Він був східним на всі сто і православним на всі сто. Поважав інших і, коли помилявся, не соромився вибачатися.
З його особою рахувалися політики, які не раз намагалися схилити його на свій бік і здобути підтримку. У нас в Лівані, коли починаються вибори, точиться багато суперечок, хто буде президентом, яка конфесія і так далі. Він завжди мав чітку позицію: «Ви всі – мої діти, але я не говорю про політику, я є слуга Господа, вибирайте своє майбутнє самі – ось моя відповідь. Ми молимося за мир. І ми молимося, щоб Господь дав нам добрих лідерів, які будуть любити людину і схилятися до бідних».
– Сестро, ви згадали про Патріарха Йосифа Сліпого. А чи Патріарх Максим згадував про нього? І якщо так, то що саме він говорив?
– Про Патріарха Йосифа ми знали небагато. Знали, що то великий ісповідник «мовчазної» Церкви. Під час першої сесії Другого Ватиканського Собору, коли Патріарх Сліпий ще не повернувся із заслання, знаю, що Синод українських греко-католицьких єпископів діаспори гуртувався довкола Патріарха Максима, він мав із ними зустрічі. Патріарх Максим згадував владику Максима Германюка і поділяв його думки. Приїзд Патріарха Йосифа змінив стан українських владик, і це очевидно, бо вони отримали свого Пастиря. Я думаю, що під час років заслання Йосифа Сліпого наша Церква мала дуже активний розвиток і давала багато ідей, які згодом підтримав Собор. Натомість Патріарх Сліпий був позбавлений доступу до джерел інтенсивності розвитку Церкви. І коли він приїхав на Собор, деякі питання, зрозумілі для нашого контексту (наприклад, питання колегіальності й примату папи), для нього виглядали трішки драстичними. Це спостереження стосується його початкової участі в Соборі. Очевидно, що Патріарх Йосиф для українських греко-католиків відіграв таку ж роль, як Максим IV для мелхітів. Зрештою, не треба забувати, що вони обоє мали схоластичний вишкіл, а їхнє східне бачення і розуміння справи прийшло до них в часі боротьби за права і традицію своїх Церков. Два патріархи пройшли шлях еволюції від латинського схоластичного богослов’я до визнання себе православними не в конфесійному, а духовному значенні цього слова.
– Патріарх Максим був засновником першого в Мелхітській Церкві місійного згромадження Сестер Матері Божої Неустанної Помочі. Відомо, що сам Патріарх належав до місійного згромадження святого Павла, яке в своїх конституціях калькувало правила святого Альфонса де Лігуорі – засновника редемптористів. І оскільки я редемптористка, то мені цікаво зрозуміти, яким великим був вплив духовності святого Альфонса на формування вашого місіонерського служіння і чому Патріарх Максим, який щиро любив східну традицію, засновуючи місійне згромадження, звертався по необхідні взірці саме до редемптористської традиції? Як поєднати бажання владики відновити чистоту східної монашої традиції і заснування монастирів латинського взірця?
– Чому Максим вирішив заснувати місійну спільноту за латинським взірцем? Мабуть, тому, що в нашій Церкві були на той час триспоглядальні гілки василіянського монашества – василіяни Шуеріти, алеппійці та сальваторіани, але не було жодного активного згрома‑ дження. Відповідно було три гілки василіянського жіночого монашества. Сестри займались молитвою і ручною працею. Потреба заснування нового місійного згрома‑ дження була пов’язана з програмою оновлення Церкви. Крім цього, на Близькому Сході було багато місійних згромаджень латинської Церкви, які рекрутували східних у свої монастирі. Наш візантійський обряд був маловідомим, а для оновлення традиції Церква потребувала людей, котрі могли б виконувати цю місію. Патріарх наполягав, щоби монахи-місіонери формувались на літургійній і патристичній спадщині. Саме цю спадщину вони мали донести і втілити в щоденне життя християнина.
Таким чином місійна спільнота Східної Церкви розглядалася Патріархом як своєрідне ательє, школа для відновлення літургійної і східнохристиянської спадщини серед людей. Розвивати обряд, пояснювати його, йти до людей. Це був ключовий вектор нашої місійної підготовки. Інша річ, про яку я вже згадувала, – повага і послух всім нашим владикам, повага до всіх інших Церков-сестер. Наше завдання було вивчити всі літургії до джерел, полюбити свою традицію, шанувати і знати інші.
Як це втілювалось в пасторальному житті? Ось приклад. Прийшовши на урок релігії до школи, я мала перед собою аудиторію різних дітей: в одному класі були мусульмани, свідки Єгови і християни, що належали до різних конфесій, православні, копти, католики, мароніти, мелхіти, халдеї… Постало питання: як із ними говорити про Бога? Вся увага класу була зосереджена на тому, що я скажу. Запанувала тиша, більше недовіри, аніж довіри… Я привітала дітей і сказала, що ми будемо сьогодні говорити з ними про подружжя. В дітей були великі очі: як сестра-монахиня буде нам говорити про подружжя? Діти не сподівалися цієї теми, вони були готові до міжконфесійної і міжрелігійної війни… Я роздала їм тексти про те, як звершується подружжя у мусульман, як у християн різних конфесій. Кожен знайшов свій текст, і ми над ними працювали впродовж чотирьох місяців, вивчаючи історію і значення символів, слів, таїнство. Кожен учень в класі сповнився гідності, бо його Церкву, його релігію пошанували. Через тему подружжя ми не лише побачили, як Церква бачить це таїнство, але полюбили молитви, тексти, жести, символи. Занурились в історію таїнства, в те, які плани Бог має щодо людини. Зрештою ми прийшли до основної теми – Бога. І це був чудовий досвід.
Треба бути відкритими в стосунках з іншими, знати їхні джерела до глибини і не боятися йти їм назустріч. Римо-католики, які відвідували наш монастир, були здивовані, що мої співсестри знають найменші подробиці латинської літургії. А ми знаємо, бо відкриті і не боїмося інших. Знаємо, як моляться протестанти, вивчаємо іслам, бо маємо сусідів мусульман. Хочемо знати, як служать літургію наші брати – східні католики. Літургійна формація у кожній спільноті є необхідною.
Ми з’ясували основи, на які спирається наша місія. Гадаю, що тепер варто перейти до питання впливу спадщини святого Альфонса на східне місійне згромадження. Варто пам’ятати, що Схід свого часу навчав Захід. Хто впливав на святого Альфонса? Очевидно, його середовище. Але його духовна спадщина має й інші джерела. Ми читали його книги під час трапези в монастирі і вивчали його духовність. Він спирається на Василія Великого, Івана Золотоустого, Івана Дамаскина, Кирила Єрусалимського. На мою думку, від них він навчився поважати свідомість іншої людини, любити іншу особу, як Бог її полюбив. Твори святого Альфонса впливали на формування постави Патріарха Максима, який мав велику любов до Богородиці і повагу до свідомості іншого. Його гасло «Вибачайте завжди!» було, зрештою, правилом святого Альфонса. Святий Шарбель Маклюф, ереміт Маронітської Церкви, в своїй келії мав лише три книги – Святе Письмо, Часослов і твір святого Альфонса про Богородицю. Цей святий своєю відкритістю на іншого залишається близьким і зрозумілим антіохійській церковній традиції.
Розмовляла с. Альфонса Карапата
