На початку вересня ц. р. рознеслася по цілому Дітройті сумна вістка, що помер д-р Володимир Прокопович, відомий усім у Дітройті й околиці лікар-хірург та громадянський діяч. Професіоналіст високої кляси, він поза своєю лікарською практикою, займався і живо цікавився громадськими справами, головно церковними. Було це рідке серед наших громадян поєднання двох світів — вужчого, спеціяльного, обмеженого до тільки однієї лікарської ділянки, та ширшого світу, громадського, національного, релігійного. Таке поєднання в праці й дії двох світів творить повноцінну людину, а не тільки звичайного споживача хліба.
Такою повноцінною людиною з широкими зацікавленнями і знанням світу, що нас оточує, саме й був д-р В.Прокопович. Зустрінувшись з ним, ви завжди мали про що говорити: не тільки про політику (про яку говорять всі, розумні та нерозумні), але й про літературу, образотворче мистецтво, поезію, музику, релігію. Не кожний зацікавлений таким широким діяпазоном життя. Тому ті, що цікавляться багатьма ділянками людського життя і творчости, йдуть на вагу золота.
Дуже близькою серцю д-ра Прокоповича була церковно-релігійна ділянка. Він був людиною релігійною, знав церковні напіви, цікавився церковною музикою, а понад усе жив життям Української Церкви. Коли кільканадцять років тому стала актуальною справа помісних прав Української Католицької Церкви, коли добро тієї Церкви вимагало, щоб і світські люди, миряни, брали участь у її житті та змаганнях за своє правдиве обличчя, коли в США виник Патріярхальний рух, що поставив собі за завдання працювати над справою здобуття патріяршої гідности для Києво-Галицької Митрополії та привернення нашій Церкві її давніх прав і традицій — д-р Прокопович негайно включився в ту акцію. Він не тільки цікавився патріярхальними справами, але й брав активну участь у праці над їх здійсненням. Був кількалітнім головою Українського Патріярхального Т-ва в Дітройті, відбував засідання управи в своєму бюрі при вулиці Конант, їздив на патріярхальні з’їзди до Нью-Йорку, отже, повноцінно включився в працю товариства. В останніх роках його життя церковні справи стояли в самому центрі його уваги і турбот.
Зацікавлення церковно-релігійними справами не виникло в д-ра Прокоповича раптово, як «деус екс махіна». Сильні релігійні основи виніс він з рідної землі, з рідного дому. Син священика, брат священиків, він змалку виростав в релігійній атмосфері. З роками його зацікавлення релігією зростало і кріпшало.
Володимир Прокопович народився ІЗ березня 1910 р. в Юнашкові, коло Бурштина, в родині о. Миколи Прокоповича і Степаніди з Туркевичів. Був п’ятою з черги їх дитиною. Найстарші сестра і брат, Орися і Борис, померли маленькими дітьми, коли в селі, де парохом був о. Микола, шаліла епідемія менінгіту. Можна уявити собі трагедію і розпач батьків, коли вони раптово залишилися самі, без дітей. Тільки сильна віра в Боже милосердя та покірне прийняття Його святої волі дозволили молодому подружжю перенести це велике горе. І Бог вислухав їх молитви та поблагословив дальшими дітьми — Олександром, Іваном, Любомиром, Володимиром, Адріяною і Марією. Отже, Володимир Прокопович походив з родини, що мала 8 дітей, 5 хлопців і 3 дівчат.
Від наймолодших літ Володимир, або як його називали Влодзьо, був життєрадісний, здібний і талановитий. Незвичайно любив музику, як зрештою й інші діти, отже в домі о. Миколи часто лунала пісня. Було весело, радощам, жартам і сміхам не було кінця. Та недовго судилося Володимирові жити безжурним життям. Його батько, о. Микола, помер в молодому віці, і мама, пані Степаніда, залишилася сама з п’ятьма дітьми, бо найстарший, Олександер, помер від тифу, маючи всього 8 років. Почалася нова, важка доба в житті цілої родини. Доля вдови священика, без жодного забезпечення, була в Галичині дуже незавидна. Вдовам і сиротам ніхто не допомагав. Щойно пізніше було засноване товариство допомоги вдовам і сиротам священиків, яке старалося влегшити долю багатьох вдів.
Та нещастя не зломило енергійної пані Степаніди, і вона, при допомозі рідні, якось давала раду всім клопотам, хоч нераз їй та дітям доводилося ковтнути не одну сльозу. Після смерти батька Володимир вернувся до гімназії у Львові. Був дуже активним серед учнів. Належав до Пласту, гуртка «Пугачі» при 43-ому курені, належав також до інших шкільних гуртків, бо був дуже рухливий і брав участь у всьому. Його мрією було навчитися грати на фортепіяні. Щоб цього досягнути, він вступив до Музичного Інституту ім. Лисенка у Львові на лекції популярного в тому часі фаготу. А вивчаючи цей інструмент, одержував безкоштовно лекції гри на фортепіяні. Так його мрія здійснилася, і він до кінця життя любив фортепіяно, часто в товаристві сідав за нього і грав пісні, впроваджуючи погідний настрій у товаристві.
В 1928 році склав іспит зрілости, чи так звану матуру, в Академічній Гімназії у Львові, після чого вступив на медичні студії, які закінчив п’ять років пізніше з найкращими успіхами. Тоді почав працювати у львівських шпиталях. Хоч він був відомий усім як українець і патріот, він здобув собі признання і пошану серед лікарів-поляків, з якими співпрацював в шпиталі, головно ж у д-ра Стадніцького, під наглядом якого відбував практику.
Недовго д-р Прокопович перебував на новому місці своєї праці. Прийшла Друга світова війна, наступила нова доба в житті молодого лікаря. Коли у Львові було проголошене створення Стрілецької Дивізії «Галичина», д-р Володимир Прокопович зголосився в її ряди добровольцем, бо хотів бути корисним для української справи. Разом з іншими добровольцями він перейшов вишкіл, потім перебув битву під Бродами і потрапив у радянський полон. Йому вдалося подати себе за німця, бо він добре говорив по-німецьки. В радянському полоні він перебув повних 5 років і вічно дрижав, щоб не виговоритися та не попасти в біду. Можна уявити собі, які це були важкі роки неволі!
Та все це минуло, Господь допоміг йому звільнитися з полону, і він опинився в Західній Німеччині, а згодом — в Америці. Тут почався третій і останній період у його житті. І знову не було легко. Довелося вивчати англійську мову, відбувати нову практику в шпиталі, розпочинати нове життя. І це йому вдалося, але це його не вдовольняло. Він мріяв про спеціялізацію у ділянці хірургії, і вже в старшому віці почав її, і успішно закінчив. Цей новий професійний успіх дав йому певне задоволення і охоту до дальшої праці. Все це відбувалося в Дітройті. Тут він провів цілий третій період свого життя, тут і помер.
В родині д-ра Прокоповича дуже любили, бо він був дуже товариський і де лише з’являвся, там була веселість і жарти. Найбільше був прив’язаний до свого старшого брата, о. Івана, пароха церкви св. Михаїла в Дірборні. Тому страшним ударом для нього була смерть о. Івана 13 листопада 1977 р. Д-р Володимир важко страждав після тієї втрати, почував себе прямо загубленим.
До останньої хвилини свого життя він опікувався своєю улюбленою донею Марією Христиною та своєю дорогою матір’ю, що тепер має 98 років і в якої після смерти сина Володимира залишилася ще тільки наймолодша дочка Марія. Його смерть залишила незагоєну рану в серцях його матері та сестри.
Д-р Володимир Прокопович був веселої вдачі. Ніколи не скаржився ні на фізичний, ні душевний біль, хоч нераз багато терпів. Часом можна було почути від нього слова «фатуґатус сум» («я змучений»), та про це мало хто знав.
Із смертю д-ра Володимира Прокоповича відійшов від нас лікар-громадянин, відійшла людина, що була закохана в своїй професійній праці, проте активно цікавилася громадськими й церковними справами, боліла над нашими неуспіхами в тих ділянках, сама намагалася допомогти справами наскільки це лише було в її спроможності. Він залишив вдячну пам’ять по собі серед усіх, хто його знав.
