Репортаж із конференції «Між журналістикою і ортодоксією: вірність та відповідальність», організованої до 45-річчя журналу «Патріярхат»
Українська Греко-Католицька Церква переживає помітне розширення інформаційної діяльності: є кілька видавництв, майже кожна єпархія має свою прес-службу, офіційне періодичне видання, виходять декілька журналів, створена чимала кількість сайтів, аудіо- та відеопродукції, телепрограм. Одне слово, маємо чим пишатися!
Та й самі люди намагаються зробити багато корисного для Церкви через комунікаційні канали – і роблять. Але ось приїздить в Україну знаний на Заході ватиканіст Джон Аллен і каже: «У церковних ЗМІ нема журналістів! Священики не здатні спілкуватися зі світськими журналістами. Церква не вміє правильно реагувати на інформацію про себе». Йому вторить Дмитро Крикун, медіа-консультант УГКЦ: «В Церкві видавничою діяльністю займаються дилетанти…»
Як, скажіть, на тлі нашого інформаційного «добробуту» можуть звучати такі гострі зауваження?
З нагоди 45‑річчя журналу «Патріярхат» редакція і Патріярхальне товариство у США вирішили зробити корисний подарунок собі та колегам «по клавіатурі» – запросили до Львова фахівця із написання текстів з церковної тематики, провідного кореспондента CNN та National Catholic Reporter Джона Аллена. Окрім нього, в дискусії взяли участь: медіа‑експерт Дмитро Крикун, кандидат політичних наук, релігієзнавець і доцент кафедри журналістики Львівського нацуніверситету ім. І. Франка Андрій Юраш, редактор римо‑католицького видання CREDO отець Микола Мишовський і журналіст Микола Малуха. Захід відбувся в стінах УКУ 20 жовтня 2012 року.
Джон Аллен належить до тих журналістів, матеріали яких читає весь світ. Його щотижнева колонка, що висвітлює життя Католицької Церкви, вважається фаховим та авторитетним джерелом для розуміння тих процесів, які визначають сьогодення і майбутнє Церкви. Крім того, Джон Аллен не раз був учасником «журналістського пулу» Папи, тобто разом із іншими журналістами супроводжував понтифіка в його закордонних поїздках. Коли редакція часопису і члени Редакційної ради міркували над темою конференції, було вирішено взяти тему не так ювілейну, як таку, що на сьогодні в українській релігійній журналістиці залишається «підвішеною». А саме: наскільки вірність Церкві повинна корелювати роботу журналіста, який пише про церковне життя, і чи така кореляція взагалі можлива? Адже принципом будь‑якої журналістики є гасло «Люди повинні це знати!». Єдине, що корелює і визначає роботу журналіста, – це правда. Все інше – сурогат. Тому тема звучала дещо незвично: «Між журналістикою і ортодоксією: прозорість і відповідальність», проте ця незвичність була виправдана.
Щодо теми Джон Аллен відразу ж зробив застереження. Його позиція чітка: не існує специфічної церковної журналістики і не існує вибору між журналістикою та вірністю Церкві. Якщо хтось намагається зберегти репутацію Церкви шляхом зради журналістських принципів, то псує репутацію сам собі. Оскільки репутація журналіста – це писати чесно, збалансовано, повно і точно. Якщо журналіст не дотримується цих чотирьох принципів, то повинен вирішити цю проблему. Не заради Церкви, а задля самого себе. Якщо Церква постає в поганому світлі, то в цьому винні не журналісти – їхнє завдання тільки розповісти, що відбувається. Правила журналістської гри для всіх однакові: чи ти пишеш про політику, чи про Церкву. Якщо є факти не надто «зручні», краще нехай вони прозвучать зі шпальт релігійної преси, аніж у спотвореному вигляді з’являться у світських ЗМІ – тоді гучного скандалу не уникнути. «Свої» краще знають ситуацію, аніж ті, хто за нею спостерігав через замкову шпарину (бо, як відомо, ця «шпарина» обрізає контекст). Провідний ватиканіст підкріпив свої тези кількома прикладами з життя Католицької Церкви, коли її запізніла реакція чи неправильна інформаційна стратегія, бажання щось замовчати виливались у потужні медіа-скандали, в яких голосу Церкви не було чути, бо їй ніхто вже не вірив… Водночас Джон Аллен звернув увагу на те, що журналісти, які пишуть статті на релігійну тему, найчастіше знають її надзвичайно поверхово. Навіть провідні світові інформаційні компанії вкладають мізерні кошти у розвиток фахівців і теми загалом. Зі слів Джона Аллена, часто ЗМІ відправляють до Рима кореспондента, і він за три дні повинен зрозуміти, чим живе Католицька Церква, докопатись до суті проблеми, «…а за той час можна зрозуміти хіба те, як викликати в Римі таксі». З цих причин журналіст не може написати нічого путнього. У нього виникає враження, що Ватикан – дуже засекречена структура, в якій усе приховане. І так народжуються різні конспірологічні теорії про Католицьку Церкву. А насправді в такій ситуації журналістові та його редакції просто бракує елементарних знань про Церкву.
Дискусія за участі Джона Аллена і українських медіа-експертів, що продовжилась після головного виступу, велась навколо українського контексту порушених питань. Перше із них, яке викликало низку шокуючих для багатьох учасників конференції коментарів, звучало так: чи взагалі можлива журналістика у Церкві? Майже всі медіа-експерти з України зійшлися на думці, що в наших умовах це неможливо, що на сьогодні її практично немає. А ті видання, які існують в українських Церквах (варто зазначити, що серед учасників дискусії були й представники РКЦ, УПЦ (КП) та протестантський журналіст), здебільшого мають формаційний характер і базуються переважно на принципах піару, аніж журналістики, або ж просто служать інтересам певної структури. Причиною такого становища є залежність видань від церковних структур і точок розповсюдження. А в самій Церкві немає попиту на справжню журналістику. За таких умов очікувати якісного, чесного, повного, збалансованого висвітлення церковних подій можна тільки з боку журналістів світських видань, оскільки вони не залежать від Церкви.
На думку деяких експертів, у суспільстві є попит на таку інформацію, і ця сфера розвиватиметься. Отець Микола Мишовський закликав змінити ситуацію, щоб і церковні медіа щораз більше відповідали журналістським стандартам: «Церковні ЗМІ інколи забувають, що, крім них, є ще й інші медіа. Якщо люди не прочитають про подію у нас, то прочитають деінде і будуть переживати. У нас досі залишається проблема: робити вигляд, що все гаразд, чи пробувати бути журналістами».
Пообідня програма конференції була зосереджена на самому журналі «Патріярхат», його історії, контексті існування та візії майбутнього. Хотілось би з усього сказаного виокремити кілька моментів, котрі вказують на особливості часопису за тих чи тих умов, що, зрештою, було навіяне словами владики Бориса, який відкрив цей захід. Він звернув увагу на те, що видання від самих початків рухалося проти течії – проти течії асиміляції українців діаспори, проти течії повалення усяких єрархій, проти течії культурних революцій…
Про процес перенесення редакції «Патріярхату» до України розповів перший редактор журналу в Україні Петро Дідула. «Часопис максимально абсорбує переживання УГКЦ від 1946 року і дотепер, тобто він виявив широкому загалові розуміння потреби патріархату для УГКЦ, що його викристалізував Патріарх Йосиф у час свого ув’язнення і приїхав з цим до Ватикану; був співучасником усіх змагань Патріарха, а тепер продовжує справу будування патріаршої структури Церкви через підвищення рівня самосвідомості греко-католиків». Таку рефлексію представив пан Петро, окреслюючи, ніби малюючи, замкнене коло, шлях самої патріархальної ідеї: місця заслання Блаженнішого Йосифа Сліпого, розселення греко-католиків по цілому світу і врешті Україна. Доповідач висловив побажання, аби журнал був чутливим до тих речей, які підтримують віру, зрощують її, щоби містив тексти, в яких пред‑ ставлена не лише умоглядна позиція, а й пережиття серця.
Унікальність журналу, зважаючи на його важливу місію – робити мирян рівноправними з єрархією учасниками процесу відстоювання права на патріархат, полягала у тому, що українці мали можливість ознайомлюватися практично з усіма документами, листами, дізнаватися думки прихильників чи противни‑ ків цього процесу. Жоден інший орган не став ареною для висвітлення подій, пов’язаних з діяльністю Патріярхального руху не лише як організації, а як ініціативи Глави Церкви, його пастви в цілому. Про це говорила у своїй доповіді Рома Гайда, голова Патріярхального товариства у США. Серед іншого вона згадала той важкий період, коли Блаженніший Йосиф Сліпий був під негласним домашнім арештом, в обхід його компетенції призначали нових єрархів, а скликувані ним Синоди греко-католицьких владик Ватикан називав… конференціями. Цей час був сповнений боротьби за структуру УГКЦ, і в цій боротьбі журнал відіграв свою неоціненну роль. Нині ж на перший план виходить зміст Церкви, тобто представлення його вірним, читачам «Патріярхату», де б вони не були – чи то в Америці, чи в Англії, чи в Україні, представлення перспективи нашого майбутнього в світі. Коли ми це зрозуміємо, ніяка політика жодного церковного центру не матиме на нас вагомого впливу. Гасло Патріарха Йосифа «За єдність Церкви й народу!» з’єднує зміст і структуру в одне ціле.
Автор багатьох статей, опублікованих в «Патріярхаті», отець-богослов Олег Гірник, закінчуючи програму конференції, дав дуже похвальну оцінку «Патріярхату», сказавши, що місія цього часопису в Церкві може бути прирівняна до тієї, яку виконує в українському суспільстві видання «Український тиждень», а перевага журналу в тому, що він поєднує з одного боку журналістику, а з іншого – публіцистику, порушуючи богословські, культурологічні, історичні теми.
Серед доповідачів був і теперішній головний редактор журналу Анатолій Бабинський. Його слово стосувалося проблем, з якими стикається видання, і надій, які відкриваються перед ним у контексті початку Нової євангелізації та програми «Жива парафія», що мають потенціал пробудити зацікавлення вірних релігійною пресою. «Патріярхат» діє у Церкві і для Церкви», – сказав він. Важливо, щоб це розуміло і духівництво, і миряни. Виходячи з такої позиції, як редакція, так і Патріярхальне товариство, під опікою якого вона існує, сподіваються, що конференція стане надійною цеглиною, закладеною в цю боголюдську споруду з метою її зростання також і через мудре друковане слово.
Анатолій Бабинський, Ліда Мідик
