Імператор-філософ
Марія-Терезія, бачачи, що держава потребує змін, оточувала себе прихильниками реформ і просвітництва. А син її взагалі захоплювався французькими просвітницькими ідеями про те, що будь-який фанатизм є зло, церковні традиції затуляють від нас Божі закони, пізнавати які найкраще через розум і совість. Тому якщо скасувати всі «старі забобони», не давати клірикам монополізувати сферу освіти і встановлювати закони (нехай закони базуються на розумі та філософії), можна досягти загального блага, і всі люди стануть братами. Сам він писав: «… я маю намір поставити філософію законодавицею моєї держави. Привілеї, фанатизм і розумовий гніт повинні зникнути, кожний з моїх підданих буде користуватися природженими йому природними правами… Розходження за походженням і віросповіданням повинні зникнути, і тоді всі громадяни будуть вважатися братами, намагаючись посильно допомагати один одному».
І ось, ставши повноправним правителем, Йосиф ІІ почав реформувати в своїй державі все, до чого міг дотягнутися, у тому числі й церковну сферу. В одному з листів він писав: «Я маю намір звільнити народ від марновірств і від впливу садукеїв. Необхідно вилучити з церковної сфери все, що не має до неї ніякого відношення, наслідком чого було поневолення людського розуму».
Зберігся анекдот із життя імператора Йосифа: під час відвідин української семінарії у Львові на полиці в одного з професорів імператор побачив книги французького філософа-просвітника Гельвеція, який критикував Церкву, через що читати його Церква не заохочувала, зате ними захоплювався імператор. І ось, зобразивши на обличчі гнів, цісар запитав священика, хто дозволив йому читати заборонені книги. І той відповів: «Ви, ваша світлосте і ваша величносте! ». Імператор похвалив професора за сміливість та знання законів.
Імператорські реформи
Спочатку в 1774 році Марія-Терезія офіційно надала українській унійній Церкві назву «греко-католицька», підкреслюючи тим самим її гідність. Греко-католицьких священиків зрівняли в правах із римокатолицькими, а їхні сини здобули право бути представниками уряду нарівні зі шляхтою. Того ж року Марія-Терезія заснувала «Барбареум» – першу греко-католицьку духовну семінарію, яка розташовувалася у Відні. Тобто майбутні священики здобували в стінах семінарії не лише освіту, а й набували столичного культурного лиску і манер.
А в 1781 році за справу взявся імператор Йосиф ІІ: видав наказ про закриття монастирів. Згідно з цим указом, монастирські будівлі, землі та інше майно переходили у власність держави. Збереженню підлягали лише ті монастирі, які сприяли справі просвітництва народу або догляданню хворих (тобто де була школа чи шпиталь). Зазвичай монастирські храми перетворювали на звичайні парафіяльні, в келіях влаштовували шпиталі, військові частини, державні установи або школи. Загалом було закрито більш ніж 200 монастирів. Рухоме монастирське майно передавали єпархіям, деякі історичні документи та мистецькі цінності брала на зберігання держава. Дещо продавали на аукціоні (зазвичай серед парафій). Так, наприклад, до Богородчан потрапив знаменитий іконостас із Манявського Скиту. Доходи з вилучених монастирських земель імператор скеровував у так званий релігійний фонд, з якого виплачували заробітну плату парафіяльним священикам. Саме так, священики були прирівняні до державних службовців і отримували платню від імператора. Звісно, хто платить, той і музику замовляє. Підтримуючи священиків, держава водночас висувала до них вимоги: належно поводитися, подавати приклад селянам, працюючи в не надто великі церковні свята, здобувати освіту і викладати в початкових школах (цісар якраз запровадив у імперії мережу народних шкіл). Причому їх інспектуванням займалися єпископи. Водночас у кількох містах при українських монастирях почали засновувати гімназії, в яких викладали монахи, звісно, за світською програмою. Крім того, цісар привласнив собі право призначати єпископів, залишивши папі лише право їх затвердження. Паралельно з цим священство було офіційно прирівняне до світської аристократії.
Причини реформ
Втручання держави у церковні справи ніколи до добра не доводить. Але реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ (їх ще називають «йосифінські») стали винятком. І якщо римо-католики сприйняли їх досить негативно (Бельгія навіть відкололася від імперії), то українці з них непогано користали.
Річ у тім, що українська Церква в Галичині хоч і мала формально рівні права з Римо-Католицькою, де-факто потерпала від її зневаги. Недарма одразу ж після приєднання до Австрії Львівський владика Лев Шептицький передавав Марії-Терезії скарги, що латинські ксьондзи і каноніки називають католицтво східного обряду собачою вірою, церкви – синагогами, а парохів – попонами. Звичайно, тут не обійшлося без перебільшень, але певна частка правди в цьому була. На відносини католиків двох обрядів накладали відбиток національні непорозуміння (поляки вдавали із себе титульну націю на етнічних українських землях) і соціальні (до римокатоликів ходили переважно багатії, а до греко-католиків – простий люд).
Крім того, в обох конфесіях існувала «держава в державі» – чернечі ордени, які мали своє керівництво, свої школи і не підпорядковувалися місцевим єпископам. Серед грекокатоликів таким був Василіянський чернечий орден, до якого належали всі галицькі монастирі східного обряду. Вони опікувалися багатьма парафіями і володіли великими земельними наділами та селами. Василіяни старанно відстоювали свої привілеї, не дозволяючи людям не з їхнього кола обіймати вищі церковні посади. Та все ж таки більшість духовенства становили парафіяльні священики: кілька сотень міських і кілька тисяч сільських. Священики в містах і містечках були більшменш заможні та письменні, але до монахів їм все одно було далеко. А от сільські парохи були небагаті, «напівтемні» (багато хто з них літургійні тексти церковнослов’янською мовою ледь міг прочитати), вони часто-густо походили із селян, а значить були феодально залежні від пана і мусили відбувати панщину. Звісно, з часів Йосифа Шумлянського, який почав систематично займатися справами сільського духовенства, його становище значно покращилося (особливо коли у священики почали йти шляхтичі), але без належної системи освіти і в умовах обрядової нерівності цього все одно було недостатньо.
Паралельно з церковною реформою відбувалися й інші зміни – було поступово скасоване кріпацтво, законодавча та економічна реформи значно покращили становище українських селян та обмежили свавілля поміщиків.
Наслідки реформ
Отже, що змінилося внаслідок «йосифінських» реформ? По-перше, галицькі греко-католики отримали статус повноправної Церкви, не утисненої в правах навіть символічно (що казати, коли кілька конфіскованих римо-католицьких костелів, наприклад, у Белзі та Дрогобичі, влада передала українцям). По-друге, була впорядкована внутрішня структура унійної Церкви – тепер єпископи були де-факто керівниками своїх єпархій. По-третє, радикально покращилося становище сільського духовенства – завдяки фінансовій підтримці, можливості викладати в народних школах парохи перетворилися на місцеву еліту, а відкриття семінарій у Відні та Львові нарешті підняло освіту священства на належний рівень.
Львівським греко-католицьким єпископом цісар поставив Петра Білянського – дрібного шляхтича, вихідця з парафіяльного духовенства, талановитого керівника та організатора, чиїми стараннями у Львові постала греко-католицька семінарія і «Студіум рутенум» у Львівському університеті. А ще він доручав священикам агітувати парафіян віддавати дітей до шкіл, пояснювати важливість освіти. Його наступником на львівській кафедрі став Антін Ангелович, також виходець із села, випускник єзуїтського колегіуму, Віденського університету, ректор Львівської семінарії, викладач і ректор Львівського університету. У 1808 році після довготривалої боротьби він нарешті домігся відновлення у Львові знищеної росіянами греко-католицької митрополії, а після його смерті залишилась бібліотека (8 тисяч томів), яку владика заповів Львівській митрополичій капітулі.
Просвітницький осередок утворився й при Перемишльській єпархії. Тут працювали священик та інспектор шкіл Іван Могильницький, єпископ Іван Снігурський, професор Іван Лаврівський. Вони заснували сотні народних шкіл із українською мовою навчання, дяко-вчительський інститут, центр музичної освіти (з нього вийшов Михайло Вербицький – автор музики нашого гімну), складали та видавали букварі, катехизиси, підручники. У передмові до «Граматики язика словенсько-руського» Могильницький доводив, що українська мова не є діалектом польської чи російської, не є різновидом церковнослов’янської, а повноцінною мовою східнослов’янської групи. З того самого осередку вийшов і Михайло Левицький – митрополит, кардинал, викладач, просвітник, меценат, чиї заслуги ще не повною мірою оцінені істориками.
На межі XVIII – XIX століть в Українській Греко-Католицькій Церкві з’явилася ціла плеяда сановних просвітників – освічених, патріотичних, сумлінних та ефективних. Це був новий тип, нова порода українського греко-католицького духовенства – вихідці з дрібної шляхти, діти сільських парохів, науковці та викладачі, які знали, чим живе народ, і водночас вільно почувалися і в цісарських палатах, і за університетською кафедрою, і за амвоном. Завдяки їхнім старанням постали сотні, тисячі патріотичних священиків. Так ось, сприятливі умови для служіння цих просвітників були створені саме завдяки реформам Марії-Терезії та Йосифа ІІ.
Віктор Заславський, історик, співробітник Жовківського музею, публіцист
