Ісус Христос покликав до Своєї служби дванадцять Апостолів і багато учнів. І більшість з них були жонаті і мали свої родини. Св. Амвросій у одному із своїх листів пише: «Всі Апостоли, крім Івана й Павла, були жонаті».
У справі подружжя новозавітнього духовенства Христос не дав жодних приписів. Подібно і Христова Церква на протязі трьох перших сторіч відносно подружжя лишила духовним особам повну свободу. Тож у перших століттях були жонаті єпископи, священики й диякони, але були і безженні єпископи, священики й диякони, що самі вибирали безженність у Христовій службі. Церковні приписи щодо подружжя клиру, як на Сході, гак і на Заході, приходять багато пізніше.
Практика і приписи Східньої Церкви
Східня Церква від самого початку відносно подружжя духовних осіб ішла за правилом Св. Апостола Павла, що каже: «Треба, отже, щоб єпископ був бездоганним, однієї лише жінки чоловік… Диякони нехай будуть кожен для однієї жінки чоловіком» (1 Тим. З, 2 і 12).
Із слів Апостола ясно виходить, що подружжя не було перепоною до священства. він тільки вимагає, щоб єпископ чи диякон був чоловіком однієї жінки, тобто, щоб він був тільки один раз жонатий, доки прийняв Тайну Священства. Двоєженців Св. Церква ніколи не допускала до престола. Так також учили Отці Церкви: Тертуліян, Амвросій, Єронім, Епіфан і деякі помісні Собори.
Правила Св. Апостолів — це приписи, що сягають раннього передання Церкви й тому звуться Апостольськими, — всіх двоєженців виключають від священства такими словами: «Хто по Св. Хрещенні був два рази жонатий або мав наложницю, той не може бути єпископом, священиком чи дияконом, ані взагалі належати до священного чину» (Прав. 17).
Хто вибирав духовний сан, той міг перед своєю висвятою оженитися, але по свяченнях уже не міг заключати подружжя. І на випадок, якщо б його жінка померла, то він мав залишитися вдівцем. У цій справі Неокесаційний Собор, 315 p., встановив правило: «Якщо пресвітер ожениться, то хай буде позбавлений священства» (Прав. І). Це правило досьогодні має свою силу на Сході й на Заході. Згаданий помісний Собор дозволяє залишитися в подружжі тим, що перед рукоположенням його заключили (Прав. 8). Собор у Ґангрі, Мала Азія, 324 p., боронить жонатих священиків, кажучи: «Якщо хтось уважає, що від жонатого священика, який служить Св. Літургію, не повинен прийняти Св. Причастя, то хай буде анатема» (Прав. 4).
Справа подружжя духовних осіб була широко дебатована на Першому Вселенському Соборі у Нікеї, 325 року. Історик Сократ(| 440) у своїй «Історії Церкви» подає, що деякі Отці Собору хотіли поставити правило, щоб ті єпископи, священики й диякони, що ще як миряни, поженилися, розійшлися із своїми жінками. Тоді забрав голос Панфутій, дуже поважний єпископ, ісповідник і мученик з Горішньої Теваїди в Єгипті, який в часі переслідування був утратив одне око. Він, покликуючись на слова св. апостола Павла, каже: «Подружжя хай в усіх буде в пошані і ложе хай буде без плями» (Євр. 13, 4), переконливо доказував, що не всі можуть жити в повній здержливості, і тому настоював на тім, щоб ті, що вже прийняли Тайну Священства у безженному стані, не сміли по свяченнях женитися, але, щоб також не змушували розлучатися із своїми жінками тих, що оженилися ще перед рукоположенням. І всі Отці Собору пішли за думкою єпископа Панфутія, який сам був безженний.
Важливе й остаточне рішення щодо подружжя духовних осіб зробив Шостий Вселенський Собор у Труллі, 692 року. Він встановив правило, що священики, диякони й піддиякони можуть перед свяченням оженитися і жити із своїми жінками, але всі єпископи мають бути безженні. Ось рішення цього Собору: «В Апостольських Правилах сказано, що із висвячених у клир безженних тільки читці й співці можуть женитися. Тим то й ми, дотримуючись цього, ухваляємо: Відтепер ані піддиякони, ані диякони, ані священики не сміють по свяченнях вступати у подружній стан, а якщо б хто посмів це зробити, то хай буде позбавлений сану. Зате той, що, вибираючи духовний сан, захоче оженитись і взяти законний шлюб, то хай це робить перед рукоположенням на піддиякона, диякона чи пресвітера» (Прав. 6).
Якщо б той, що його вибрано на єпископа, був жонатий, то Трульський Собор наказує, щоб він за взаємною згодою розійшовся із своєю жінкою. Вона має йти в манастир або посвятитися в дияконіси (Прав. 48). В Африці в часі Трульського Собору були єпископи, що жили із жінками, тому Собор наказав їм відпустити своїх жінок, бо інакше будуть позбавлені свого сану (Прав. 12). Правила цього Собору стали основними законами у всіх Східніх Церквах аж до наших часів.
Правила і приписи латинської Церкви
В латинській Церкві поволі й поступово приходить зміна погляду на жонате духовенство. Деякі помісні Церкви на Заході, маючи на увазі велику гідність Христового священства, щораз більше починають іти за поглядом, що священики повинні служити Богові цілим і неподільним серцем, яке знає тільки одну повну любов Бога, вільну від земної любови і обов’язків родинного життя.
Перші приписи щодо целібату духовенства ще перед Нікейським Собором дає помісний Собор в Ельвірі, Еспанія, 306 p.: «Ми порішили, — каже Собор, — щоб усі єпископи, священики й диякони та всі клирики у служінні не жили із своїми жінками і не приводили на світ дітей. А хто би цього не послухав, то хай буде позбавлений священства» (Прав. 33). Помісний Собор II в Арелятум, Франція, 451 p., приписує: «ніхто, що є зв’язаний подружжям, не може бути допущений до священства. якщо не розійдеться із своєю жінкою» (Прав. 2).
Зате Собор у Труллі, 692 p., стає в обороні жонатого духовенства і дає таке правило: «Ми дозволяємо, щоб співжиття священослужителів за законом й надалі було непорушне і ніяк не розривало їхнього шлюбу із жінками, і не позбавляло їх взаємного в пристойний час приставання…, а якщо б хто ПОСМІВ пресвітерів, дияконів чи піддияконів позбавляти співжиття із законною жінкою, того треба позбавляти сану» (Прав. 13). Рішення помісних Соборів Західньої Церкви відносилися тільки до тих помісних Церков, що їх ухвалили. Вони не були загальними. Загальний закон целібату прийшов досить пізно, бо аж на початку 12 віку. Лятеранський Собор, 1123 p., наложив закон целібату на цілу латинську Церкву. Той закон опісля ще раз потвердив Тридентський Собор 1563 року.
Другий Ватиканський Собор пішов за приписами попередніх Соборів латинської Церкви. Він наново потвердив закон безженности у Західній Церкві. В декреті «Про служіння і життя пресвітерів» Собор каже: «А той закон (тобто закон целібату) для тих, хто призначений на пресвітерство, цей Священий Собор поновно схвалює і закріплює, з довір’ям у дусі, що оте дарування безженности дуже підхоже священству Нового Завіту (§160).
Ватиканський Собор Другий відновив традиційний чин дияконату в Церкві й дозволив дияконам бути жонатими, але з тим, що вони назавжди залишаться дияконами і ніколи не будуть допущені до священства.
Відносно жонатого духовенства у Східніх Церквах Собор поставився з повним зрозумінням до традиції Східньої Церкви і заявив, що «поручаючи церковну безженність, він ніяк не наміряє змінювати цей відмінний правопорядок, який правно існує у Східніх Церквах (§16).
* Актуальну статтю о. Ю. Катрія, ЧСВВ,
передруковуємо за тижневиком «Шлях», 20 січня 1985 р.
