«Нехай жінка навчається мовчки в повній покорі.
1 Тим. 2, 11-15
А жінці навчати я не дозволяю, ані панувати над мужем,
але бути в мовчанні. Адам бо був створений перше, а Єва потому.
І Адам не був зведений, але, зведена бувши, жінка попала в переступ.
Та спасеться вона дітородженням, якщо пробуватиме
в вірі й любові, та в посвяті з розвагою».
Я жінка, феміністка, а ще я хотіла би стати священницею. Звісно ж, я знаю різні інтерпретації цих слів апостола Павла, знаю і виправдання про «контекстуальність» (не раз захищала його перед подругами-феміністками), та вони все одно ранять щоразу, коли їх читаю. Ранять тому, що в моїй Церкві (Римо-Католицькій) до жінок досі ставляться саме так – що вони мають мовчати.
Таким чином, заперечуються сотні тисяч жіночих покликань до дияконства і священства, до проповідництва, а в багатьох дієцезіях – зокрема в Україні – навіть до служіння міністрантками на месі (щоправда, за Папи Франциска сталися деякі позитивні зрушення: від 2016 року Міжнародна богословська комісія розглядає справу жіночого дияконату, а днями внесли зміни до канону 230, §1, що регулює лекторат і аколітат1, проте до рівності ще далеко). І навіть якщо слова про заборону навчати ще можна списати на «тогочасний контекст», але Павлове пояснення, чому ж вони мають мовчати (апелюючи до гріхопадіння Єви), таврує усіх жінок як слабших і більш гріховних. Також і наступні його слова, що жінка «спасеться дітородженням», є проблематичними, бо інструменталізують і звужують призначення жінки до її здатності та бажання народжувати (а для протестантів, які вважають, що ми спасаємося лише вірою, ці слова взагалі неприйнятні!). Не дивно, що так багато сучасних жінок сприймають християнство як мізогінну релігію, а Біблію – як мізогінну книгу.
Християни переконані, що все написане у Біблії має двох авторів – то Послання до Тимотея має двох авторів – Павла і самого Бога. Чи дійсно Павло вважав, що жінки мають мовчати у церкві, що вони не мають права навчати і проповідувати, що вони слабші та більш гріховні за чоловіків? І чи вважає так Бог – чи дійсно це те, що Він хотів сказати нам через Павла? Щодо кожного з цих двох авторів Першого послання Тимотею можна відповісти «так» і «ні». Якщо ми відповідаємо «так» щодо самого Бога, тоді ця церква – не моя церква, а цей бог – не мій Бог. Я відкидаю це пояснення, бо воно суперечить тому, що ми знаємо про створення людини Богом: Бог сотворив і чоловіка, і жінку на свій образ і подобу, і в раю у їхніх взаєминах не було жодної нерівності, жодного пригноблення, жодних заборон для жінки говорити чи проявляти ініціативу. Гендерна нерівність між Адамом та Євою з’являється уже після гріхопадіння і вигнання з раю.
Якщо ж ми приймаємо тезу про те, що нерівність між чоловіками та жінками (як і всі інші прояви несправедливості та пригноблення) є наслідком діяльності диявола, а не візією Бога, то єдина прийнятна відповідь на питання «Чи вважає Бог, що жінка має мовчати у церкві?» буде «ні» – ні, це не слова Бога щодо місця жінки. Але тоді лишається питання «А що ж із Павлом?». Чому він це написав? Як нам відповідати на його слова?
Найпоширеніша відповідь – спробувати зрозуміти його логіку, контекст, адресата і таким чином виправдати. Цим шляхом іде, наприклад, Філіп Таунер, автор понад 900-сторінкової книги коментарів до пастирських послань Тимотеєві й Титові2. Він каже приблизно таке: ці послання Павла вирізняються з-поміж інших тим, що адресовані не християнським громадам, а окремим церковним лідерам (у даному випадку – Тимотею, призначеному Павлом на посаду єпископа церкви в Ефесі). Вони більшою мірою стосуються практичних організаційних моментів: як провадити богослужіння, як обирати дияконів і єпископів, як піклуватися про вдів, як ставитися до світських правителів тощо. Тому ці поради є значно більш контекстуальні, аніж загальні заклики для всіх вірних чи те, якою Павло бачить ідеальну християнську спільноту.
Адже якщо прочитаємо його послання уважно, то побачимо, що активна участь жінок у громаді не заперечується. Наприклад, Павло відзначає роль матері й бабусі Тимотея у передачі віри своєму синові та внукові (він став найближчим Петровим учнем та єпископом Ефеса). У цьому ж цитованому мною посланні, де Павло каже, що жінка не повинна навчати, він і далі заохочує відбір до дияконства вдів похилого віку, віра яких не викликає сумнівів і підтверджена служінням: «А вдову вносити до списку не менше, як шістдесятлітню, що була за дружину одному чоловікові, засвідчену в добрих ділах, якщо дітей виховала, якщо подорожніх приймала, якщо ноги святим умивала, якщо помагала обездоленим, якщо всякий добрий учинок виконувала». Взагалі у цьому посланні він приділяє дуже багато уваги розрізненню між вірними вдовами старшого віку, які заслуговують на повагу і підтримку, як конкретну людину, яка це записувала своєю мовою, виходячи з історичного, соціального і культурного контексту, а також Святого Духа, який надихав ту людину і який через неї повідомляв людству Божу волю і вступав з людьми у діалог. Якщо так, також молодими вдовами, які живуть розпусним життям, вносять смуту й безлад у богослужіння та життя громади. Останніх він засуджує, радить їм шукати нового чоловіка, народжувати дітей, не створювати балаган у церкві. Одна з гіпотез, що саме про цих жінок він і говорить на початку Першого послання Тимотеєві3.
Подібне пояснення (що мовиться не про всіх жінок, а про конкретних жінок у конкретному контексті, для яких Павло пропонує дисциплінарне правило, а не правило на всі часи) є найпоширенішим і щодо подібного уривка з Першого послання Павладо Коринтян (14, 33 – 40): «бо Бог є Бог не безладу, а миру. Жінки ж, як у всіх церквах святих, нехай мовчать, їм бо не дозволено говорити; нехай будуть у покорі, як і закон говорить. Коли хочуть чогось навчитися, хай спитають удома своїх чоловіків: бо непристойно в церкві жінці говорити».
Тут наголошується на словах, які передують пораді щодо жінок – «Бо Бог є Бог не безладу, а миру» (і далі саме такий висновок Павла щодо всього уривка 26 – 40: «Тому, брати мої, прагніть пророкування, і говорити мовами не бороніте, але все нехай діється пристойно й докладно»). А також робиться акцент на словах «коли хочуть чогось навчитися» – ймовірно, Павлові йдеться не про всіх жінок, а лише про тих, які не мають необхідної освіти і починають обговорення почутого відразу на зібранні, спричиняючись до галасу і безладу.
Виправдовує Павла і видатний французький філософ-марксист Ален Бадью у своїй книзі «Святий Павло. Обґрунтування універсалізму»4. Бадью переконаний, що в своїх посланнях Павло стоїть на універсалістських засадах: для нього воскресіння Христа є Подією, яка перевертає усталений суспільний устрій: відтепер немає ні елліна, ні юдея, ні пана, ні раба, ні чоловіка, ні жінки, але всі єдині у Христі (Гал. 3, 27 – 28).
«Було б абсурдно піддавати висловлювання Павла суду сучасного фемінізму. Єдине питання, варте уваги, – як розцінювати погляди Павла на становище жінок, враховуючи умови епохи, в яку він жив: як прогресивні чи радше як реакційні? Як би там не було, визначальним тут є те, що в світлі основоположного висловлювання, що в основі віри «немає ні чоловічого, ні жіночого», – пише Бадью. Павло добре розуміє, що жінки беруть участь у зібраннях вірних і можуть декларувати подію (…) На думку Бадью, проблема для Павла полягає у тому, щоби поєднати цю вимогу універсалізму з очевидною масовою нерівністю жінок в античному світі. Для цього Павло винаходить «техніку балансування» або «повторної симетризації», як у цих прикладах:
«Жінка не має влади над своїм тілом, лише – чоловік» (1 Кор. 7, 4), «так само й чоловік не має влади над своїм тілом, лише – жінка» (Там само).
«Жінка нехай не розлучається від свого чоловіка», «а чоловік нехай не відпускає жінки» (1 Кор. 7, 10 – 11).
«А кожна жінка, що молиться чи пророкує з непокритою головою, соромить свою голову» (1 Кор. 11, 5).
«Кожний чоловік, що молиться чи пророкує з покритою головою, соромить свою голову», «кожному чоловікові голова є Христос, а голова жінці – чоловік, а голова Христові – Бог» (1 Кор. 11, 3), «бо не чоловік від жінки, а жінка від чоловіка» (Там само, 8), «бо так, як жінка від чоловіка, так само й чоловік через жінку, а все від Бога» (Там само, 12).
Таким чином, на думку Бадью, завданням Павла є показати, що універсальність істини, виявляючи наявні нерівності, спроможна їх усі вмістити із наголосом на їхній умовності чи навіть нерелевантності для християн.
Насправді важко не погодитися, що в своїх посланнях Павло назагал схвально відгукується про активну лідерську роль жінок у Церкві: він пише про жінок-пророчиць («кожна жінка, що молиться чи пророкує» (1 Кор. 11, 5)), згадує про дияконису Фіву («доручаю вам Фіву, сестру нашу, дияконису церкви в Кенхреях» (Рим. 16, 1)) і подружню пару «співробітників моїх у Христі Ісусі» Пріскіллу і Акілу (Рим. 16, 3), про яких також згадано в Діях апостолів (18, 36): «Він почав сміливо промовляти в синагозі. Але коли Акіла і Пріскілла почули його, то прийняли його до себе і розповіли йому докладніше про дорогу Господню». З позицій універсалізму він також пише про благодать і дари, які Господь дає усім людям безвідносно до їхньої статі: «Один Бог і Отець усіх, який над усіма і через усіх, і в усіх нас, і кожному з нас дана благодать у міру дару Христового. Тому й сказано «Піднявся на висоту, полонив полонених і дав дари людям». […] Хто зійшов, той і піднявся вище всіх небес, щоб наповнити все. І Він призначив одних апостолами, інших пророками, інших євангелістами, інших пастирями і вчителями» (Еф. 4, 6 – 11). Ця остання цитата перегукується й зі словами із Дій апостолів (2, 18): «І на рабів моїх і на рабинь моїх в ті дні я виллю духа мого, і вони будуть пророкувати».
Православний священник Георгій Коваленко на конгресі HeforShe так коментує це питання: «У нас, у 1000-літньому Софійському соборі, зображено символ забутого жіночого служіння – біла хусточка, прикріплена до пояса Божої Матері, яка зветься Орантою (Непорушною стіною). На Оранті Божа Матір у вбранні дьяконіси. Тисячу років тому у церкві існувало жіноче служіння. В одному місці Апостол говорить, що жінка у церкві нехай мовчить? А в іншому місці йдеться про пророчиць, які виголошували пророцтва у церкві під час зібрання. Треба розуміти контекст, а не виривати фрази з контексту» 5.
Але я іноді думаю: а може, й не треба виправдовувати Павла? Звісно, добре розуміти всі ці контексти, показувати протиріччя, виводити з його листів емансипативний принцип універсалізму. Але, може, важливіше те, що так говорити сьогодні у церкві не можна. Що жінка не має мовчати. Що жінка не є слабшою і більш гріховною. Можливо, важливий не контекст християнської спільноти Ефеса I століття, а контекст християнської спільноти Києва ХХІ століття? Можливо, відчувати себе зраненою словами Павла і говорити «MeToo»6 – це те, чого хоче від жінок Бог сьогодні? Може, Бог хоче не чергової екзегези про універсаліста Павла, нехай навіть написаної марксистом і атеїстом («як чудово, що навіть вони визнають революційний потенціал християнства!»), а чекає на засудження мізогінії в нашій церкві сьогодні?
д-рка Анастасія Рябчук, соціологиня, викладачка НУ «Києво-Могилянська академія»
- Аколіт (від грец. ακολουθος, «помічник») – у західному християнстві малий церковний чин; клирик або мирянин, який допомагає під час літургії. Займає сходинку нижче піддиякона. У обов’язки аколіта входить запалювання і носіння свічок, підготовка хліба і вина для освячення Євхаристії, а також низка інших функцій; аколіт може бути також екстраординарним служителем Євхаристії. Відповідник у східному християнстві – вівтарник.
- Towner, P. (2006). The Letters to Timothy and Titus (New International Commentary on the New Testament).
- Дослідження Брюса Вінтера про жінок Римської імперії першого століття є прикладом цієї лінії аргументації: Winter, B. (2003). Roman Wives, Roman Widows: The Appearance of New Women and the Pauline Communities.
- Alain Badiou (1997). Saint Paul. La fondation de l’universalisme. Pans: PUF.
- Георгій Коваленко: «Бог створив нас рівними, хоча й різними. Отже, немає підстав для дискримінації». Православний священник – про концепцію HeForShe із біблійної точки зору // WoMo (womo.ua/georgiy-kovalenko-bog-stvoriv-nas-rivnimi-hocha-y-riznimi-otzhe-nema-pidstav-govoriti-pro-vidminnist-genderiv/).
- Me Too (або #MeToo, з англійської – «Я теж») – хештег та соціальна акція-флешмоб проти сексуального насильства і сексуальних домагань, поширені в соціальних мережах у жовтні 2017 року внаслідок секс-скандалу навколо кінопродюсера Гарві Вайнштейна.
