Практика світового досвіду показує, що високий рівень науки, культури і освіти активно сприяє економічному розвиткові суспільства, підвищує життєвий рівень кожної людини. Сьогодні у високорозвинених країнах світу для нормального функціонування культурних інституцій надаються достатні державні кошти і вагома спонсорська допомога.
Тільки в Україні все духовне живиться із залишкового принципу. При адміністративно-розподільчій системі, яка ще в нас зберігається, до культури у всіх сферах суспільства виробився своєрідний негатив, що є наслідком державницького трактування її як придатка до економіки.
Якість помітні зрушення в культурній політиці будуть відбуватися тільки тоді, коли почнуться поступові зміни в самій системі. Але, чи можемо, склавши руки, уповати на кращі часи, які, мабуть, ще не скоро прийдуть.
Якщо вдатися до нашого минулого, то можемо зробити висновки, що історія української культури, або точніше, розвиток культури в українській історії майже весь час відбувався без державної опіки і підтримки. Однак, знаходилися меценати, священнослужителі, різні громадські організації та спілки, які, в умовах значно гірших ніж сьогодні, спрямовували свою діяльність на збереження музейних колекцій (ікон, картин і т.д.), формування книжкових фондів, розвиток видавничої справи тому, що підходили до цих питань з державотворчих позицій, думали про духовне буття українського народу.
В Україні унікальні музейні збірки, наприклад, давньоукраїнського малярства у м. Львові, Києві, інших культурних центрах країни, які несуть потужну інформацію про якість нашої цивілізованості й християнської ментальності від найдавніших часів, вимагають до свого збереження і реставрації саме таких високогуманних національно-масштабних підходів.
Експонати, які знаходяться, зокрема в музеях м. Львова (приблизно третя частина в Україні), не менші й не гірші ніж в деяких столичних містах європейських держав, але зберігаються вони у не пристосованих для цього підвальних і напівпідвальних приміщеннях і в не дуже сприятливих кліматичних умовах.
Тісні експозиційні площі і невеликі виставочні залі можуть вмістити не більше 10% фондових колекцій для загального огляду.
За останні 50 років у Львові не побудовано жодного музею, тим більше нормального фондосховища. У музеях бракує фахівців реставраторів, зокрема з давньоукраїнського малярства, мистецтвознавців з різних фондових груп, а про матеріяльну базу реставрацій годі й говорити.
Перелік цих негараздів можна продовжувати. Не можна сказати, що в музеях не реагують на поліпшення умов збереження та реставрації творів мистецтва.
Адміністрація, наукові працівники, реставратори роблять все можливе, що стосується їхніх можливостей та компетенції. Розуміння і підтримка є і від органів управління, влади. Але, заходи, яких запобігають в цьому пляні, не поспівають за зростаючими проблемами.
Чи можна якось зарадити цій невтішній ситуації в час загальної кризи суспільства і повернутися державним структурам, широкій громадськості лицем до порятунку творів мистецтва. Можна, якщо до цієї проблеми підійти комплексно з великою відповідальністю за долю національних культурних цінностей.
Мова йде про вироблення цільової Національної програми захисту пам’яток культури, яка включала б у собі координацію роботи структур Міністерства культури, Академії наук, релігійних об’єднань, різних державних установ. Тільки під таку програму дій (а не під окремі потуги розрізнених інституцій) можна буде призначити відповідні кошти з бюджету, надати спонсорську підтримку і т.д.).
Така програма повинна опиратися на правову базу на підставі, наприклад, Закону про збереження пам’яток історії та культури та Положення про реставрацію і реставратора, в якій мас бути чітко визначені права, обов’язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб за охорону унікальних пам’яток.
Пропонована програма могла б передбачити вертикальну структуру управління від столиці до найменшого населеного пункту, а саме, створення Комітету охорони та збереження пам’яток культури при Кабінеті Міністрів і відповідних відділів в областях і містах, які б відповідали за її реалізацію.
За прикладом західноєвропейських країн є необхідність ввести у ці структури посад Головного реставратора держави, області, міста, району, для виключного права нагляду і контролю за збереженням пам’яток мистецтва.
Крім цього, для початку необхідно провести повну інвентаризацію та каталогізацію творів мистецтва в музеях, церквах, інших установах і по можливості внести цю інформацію в комп’ютери для подальшого визначення черговості дій.
Особливої уваги вимагає підготовка реставраторів за рахунок збільшення кількості прийому їх у навчальні заклади та постійної перепідготовки спеціялістів у базових науково-реставраційних центрах.
Вже давно назріла проблема про видання на академічному рівні історії українського малярства, каталогів збірок, що знаходяться у всіх музеях України.
Було б добре вже приступити до видання серії творів українського мистецтва, які зберігаються за межами нашої держави, а також про українських художників, які працювали і працюють в різних країнах світу.
Отож, у рамках плянової програми необхідно було б все це об’єднати та скоординувати зусилля всіх зацікавлених суб’єктів. Тільки така програма дій, яка опирається на реальний грунт і побудована на об’єктивних засадничих принципах, може бути втілена в життя.
Успіх в реалізації комплексних заходів у вивченні, збереженні мистецьких цінностей, зокрема творів іконопису, буде залежати, наприклад, від співпраці церков і установ культури.
І в храмах, і в музеях є ікони, які потребують якнайшвидшого порятунку. Чому б не об’єднати зусилля обох сторін у цій благородній справі?
Уже два роки працівники музеїв від імени Управління культури Львівського облвиконкому укладають з релігійними громадами зобов’язання з охорони пам’яток історії та культури в храмах області. Релігійні громади зобов’язуються за цим документом не передавати пам’ятки історії та культури іншим установам, організаціям, приватним особам, не використовувати або утримувати ці пам’ятки в приміщеннях чи за умов, які можуть призвести до їх знищення. Реставрацію пошкоджених пам’яток проводити тільки за дозволом Управління культури і за допомогою кваліфікованих спеціялістів.
Крім цього музеї надають для новозбудованих храмів на використання цінні ікони, плянують організовувати у них виставки українського іконопису.
До співпраці церков і організацій культури можна віднести також підготовку спеціялістів, необхідних для обох сторін, видавництво літератури, проведення наукових конференцій, читань, реколекцій і т.д. Щоб ця справа просувалася успішно необхідно подолати ще існуючі стереотипи упередженості, настороженості, а то й часом недовіри один до одного.
Зі свого боку музеї потребують підтримки коштів як для реставрації пам’яток культури, так і для їх зберігання. Прийняту програму розвитку музеїв Львівщини до 2000 року силами регіону навряд чи можна буде здійснити. Але в рамках Національної програми можна було б очікувати, в майбутньому, бажаних результатів.
Держава, суспільство повинні бути зацікавлені, щоб неоціненні шедеври мистецтва знаходилися в кращих палацах, архітектурних ансамблях як це є в країнах, скажімо, Східної Европи. Від цього виграють усі. У наших людей буде вироблятися повага до своєї історії і культури, а в очах світу зростатиме імідж України.
Мирослав Гуменний,
заст. директора Львівського музею історії релігії
