80-літній український католицький священик Григорій Будзінський належить до керівництва «Ініціятивної групи для оборони прав віруючих і Церкви на Україні». Засуджений в 1946 році за свою відмову перейти на російське православ’я на довгі літа ув’язнення, сьогодні вік його хоронить перед посиленими репресіями; зате власті переслідують його обшуками і допитами, але також субтельнішими формами знущання. Минулого року отець Будзінський примусово провів кілька тижнів у відділі венеричних недуг львівської лічниці.
Редакторові газети «Львівська правда» міста Львова
від Будзинського Григорія Антоновича, рік нар. 1905
Заява
У числі № 64 з квітня 1985 р. ви помістили статтю якогось А. Лисюка, в якій ви мене ображаєте. Лисюк називає мене злочинцем, але «з гуманних міркувань рішено мене не притягати до кримінальної відповідальности». Ніхто не має права називати мене злочинцем до рішення суду. Суд не притягав мене до відповідальности, бо не було злочину. Лисюк твердить, що Українська Католицька Церква не існує на території УССР. Можна запитати Лисюка: куди ж вона ділась? В 1946 році на Україні було ще 3,000 українських католицьких церков, а в 1984 році немає ані однієї.
Лисюк старається відповісти тим, що нібито під час собору в 1946 році УКЦ «самозліквідувалася». Це — найпідліша і безстидна брехня двадцятого століття. Церква знає вселенські собори, на яких рішають справи цілої Церкви, або помісні собори. Законний собор мусить бути законно скликаний. Якщо б якась незаконна група проголосила, що вона скликає церковний собор, то ясно, що це не буде церковний собор. У Львові в 1946 році саме таке сталося. У Львові з’їхалися до храму Святого Юра (що тоді належав католицькій Церкві) зрадники-відщепенці, що відказалися від віри своїх дідів, і хоча поміж ними не було ані одного греко-католика, вони нагло і підло хотіли вирішувати судьбу греко-католицької Церкви.
Костельник[1] у Києві в святочних обставинах відмовився від віри своїх дідів і після того скликав собор. Який? Ясно, що православний, раз він підпорядкувався Московському патріярхатові. Львівський єпископ в тягу всієї історії ніколи не підчинявся Московському патріярхатові.
В цей самий час українська греко-католицька Церква продовжувала своє існування по тюрмах і на засланні, в концтаборах системи ҐУЛаґу.
Перший раз найшовся гореісторик Лисюк, що насмілюється твердити, що Церква в катакомбах — не дійсна. Всі історики признають, що, переслідувана римськими імператорами, християнська Церква була справжньою Церквою. І так стає ясно, хто пише брехню — не Кобрин[2], а Лисюк! Він патетично питає, від кого треба обороняти католицьку Церкву. Відповідь ясна — від найбільшого ворога українського народу, злодія і грабіжника, Московського Патріярха! Він не мав навіть тіні законної підстави забрати всі українські храми. 80% з-поміж них він наказав закрити, а в інших поставив своїх агентів, переодітих на попів.
Ворогом УКЦ виявився також Раднарком УССР, що розгромлював УКЦ від 1946 року по нинішній час.
12 листопада Львівська міліція під керівництвом прокурора Дороша мене ограбувала. Не за те, що я вів життя паразита, розводив моральний розлад, займався грабіжжю, а за те, що я молився Богу. Товариш Лисюк згадує це і пише: «Будзінський приїхав в село Кобрина, щоб нелегально, порушуючи радянські закони про культи, провести уніятське зборище». Сказано ясно, що УКЦ існує, що люди з любов’ю стрічають священика, а от радянське законодавство називає це «уніятським зборищем». А де ж міжнародня конвенція про Геноцид, що називає злочином проти людяности, коли держава карає католиків за те, що вони народилися католиками?
Прокурор Дорош не взяв у мене плаща ані штанів, а взяв всі церковні книги, зірвав зі стін ікони і священичі ризи. Чи мав він на це право? При тім захопили коробку зі Святими Дарами і держали десь посеред сміття, доки я не вернувся з лічниці. Мали вони на це право?
УКЦ нібито не існує, але коли обкрадають українських католицьких священиків, то це значить, що обкрадають УКЦ. Куди ділися мої речі? Я не сумніваюся, що вони були продані на ліцитації і що гроші прилипли до глибоких прокурорських кишень. У Львові не один пам’ятає дяка Свято-П’ятницької церкви Балуша, що продавав крадені церковні речі.
Комітет для оборони УКЦ існував законно. Ще в 1945 році церковні власті мене назначили, щоб я обороняв УКЦ. Я належав до делегації, що їздила до Москви. Тоді не говорили, що ми мильна булька або порожня бочка. Ми хотіли вести діялоґ і не допустити до конфронтації. Але, на жаль, Нікіта Сергеєвич[3] думав інакше. Нас знищили дорогою геноциду.
Я захищав віру своїх дідів власною кров’ю. Я йшов на певну смерть і не став зрадником, як декотрі з-поміж моїх товаришів. Але ж скільки мені ще осталося жити?
В половині 30-их років мільйони українців були знищені голодом, а в половині 40-их років вісім мільйонів українців-католиків стратили свої церкви. Сотні українців були покарані за те, що приходили у свою церкву.
Костельник у Києві в святочних обставинах відказався від віри своїх дідів, про що я говорив вище. Як він, падлюка серед падлюк, міг скликати собор УКЦ, якщо він мав юрисдикцію над однією церквою — на Краківській вулиці?
Після одержання цього листа повідоміть УКҐБ. Діялоґ з католиком можливий, коли католик сидить у тюрмі.
УССР, м. Львів, вул. Спокійна, 4
Будзінський Григорій Антонович
Переклад з випуску «Архив Самиздата» ч. 5536
* Передруковано з Української Пресової Служби 1986 — №1.
[1] Костельник Гавриїл, український католицький священик зі Львова, що співпрацював з урядом і, за його наказом перейшовши на російське православ’я, став керівником «Ініціятивної групи», яка спричинилася до ліквідації УКЦ. В 1948 році Костельника вбито. Після совєтської версії, вбивцями були націоналісти і «висланці Ватикану», одначе родина твердить, що саме КҐБ усунуло невигідного свідка.
[2] Василь Кобрин, один із провідників українського католицького руху, в березні 1985 р. засуджений до трьох років ув’язнення.
[3] Нікіта Сергеєвич Хрущов , у той час головою Ради Народних Комісарів у Києві.
