Відзначаючи цього року трагічне п’ятидесятиліття (1945-1995) арешту комуністичним режимом української греко-католицької ієрархії на чолі тоді з Митрополитом Галицьким і Архиєпископом Львівським Йосифом Сліпим, та з нагоди світлих історичних ювілеїв релігійного і церковного життя українського народу — 400-ліття Берестейської і 350-ліття Ужгородської Уній, ми, миряни Української Греко-католицької Церкви, зорганізовані в Світовому Християнському Конгресі (СХК) УГКЦеркви та в Українському Патріярхальному Світовому Об’єднанні (УПСО), бажаємо висловити наші думки і погляди відносно актуальних проблем нашої Церкви, міжконфесійних відносин в Україні та релігійного життя вірних на батьківщині й в діяспорі. Ми бажали б, щоб це наше становище стало відоме якнайширшому загалові вірних, як і ієрархії напередодні заповідженого Собору Української Греко-католицької Церкви. Ці наші думки й ствердження наступні:
- Українська Греко-католицька Церква, як переємниця св. благочестя — великого Божого дару, що його одержала Київська Церква в часі св. Хрещення українського народу св. Рівноапостольним Князем Володимиром Великим, є невід’ємною частиною Вселенської Церкви під кожночасним проводом наслідника Господа Нашого Ісуса Папи Римського, що ним під сучасну пору за Божим Провидінням є Іван-Павло ІІ.
- Вірні Української Греко-католицької Церкви уважають, що їхня Церква є патріяршою Церквою, і що її першим патріярхом був бл. п. Ісповідник Віри Блаженніший Йосиф Кардинал Сліпий. Його наслідником і переємником цієї гідности є теперішній голова Української Греко-католицької Церкви Блаженніший Мирослав-Іван Кардинал Любачівський. Дозволимо собі на цьому місці відмітити, що змагання за формальне визнання патріяршої гідности за головою Української Греко-католицької Церкви Апостольською Столицею, що їх започаткував був бл. п. Блаженніший Йосиф Сліпий і що їх по сьогодні продовжує ієрархія УГКЦеркви, повсякчасно й беззастережно піддержувана українськими греко-католицькими вірними, як і українськими громадянами інших віровизнань, проходили і проходять із повним пошануванням святих канонів та у послусі і відданості Святішому Отцеві. Ми переконані, що саме тепер настав час, коли у випадку Української Греко-католицької Церкви повинна бути переведена в життя Стаття II Декрету про Східні Церкви Вселенського Собору Ватиканського II, яка голосить, що «там, де заходить конечність, належить творити нові патріярхати». Всі формальні юридичні та політичні перешкоди для такого акту, що, на думку деяких чинників, існували у минулому, зараз у самостійній суверенній Українській Державі, не існують. Тепер у нових обставинах релігійного і політичного життя українського народу, визнання Апостольською Столицею патріяршої гідности за головою Української Греко-католицької Церкви є невідкладною конечністю, у зв’язку з порушеним тут питанням формального визнання Апостольською Столицею патріяршої гідности за нашою Церквою, звертаємось також із проханням до Блаженнішого Патріярха Мирослава-Івана та до постійного Синоду Ієрархії УГКЦеркви більш наполегливо розбудовувати та скріплювати організаційні структури та інституції нашої Церкви на всій території Української Держави та гідно й твердо, коли заходить така потреба, відстоювати й обороняти її права як у взаєминах з державними чинниками, так і церковними, включаючи й відповідальні декастерії Апостольської Столиці та центри інших віровизнань, що існують і діють в Україні.
- Ми, провідні діячі українського мирянського руху, згуртовані у Світовому Християнському Конгресі УГКЦеркви та в Українському Патріярхальному Світовому Об’єднанні, як і в інших організаціях, заявляємо, що нам вповні відомо про це, що спроби зі сторони деяких чинників обмежити територіяльну юрисдикцію Української Греко-католицької Церкви під сучасну пору тільки до кількох областей Західньої України, викликали велике здивування, а згодом і обурення серед ієрархії, священиків і загалу вірних. Така настанова дивує навіть противників УГКЦеркви. Беручи до уваги історичний розвиток нашої Церкви як і сучасні демографічні дані, уважаємо, що для забезпечення релігійних потреб наших братів у вірі, які живуть у різних частинах сучасної України, територіяльна юрисдикція Української Греко-католицької Церкви не може простягатись тільки на якусь одну частину території Української Держави. Це противиться правним нормам і практиці сучасних демократичних держав і заторкує життєві інтереси українських католиків східнього візантійсько-українського обряду, що становлять велику частину громадян України. Не можна позбавляти проводу УГКЦеркви і персональної юрисдикції над вірними тої Церкви також поза межами Української Держави та вірних УГКЦеркви, що живуть у інших країнах, себто в діяспорі, забезпечить на майбутнє збереження єдности нашої помісної Церкви, як і відповідну духову опіку над усіми її вірними, де би вони Не проживали.
- Саме цього року минає п’ятдесят років від злопам’ятного,трагічного квітня 1945 p., коли з волі окупаційного комуністичного режиму був арештований Митрополит Галицький і Архиєпископ Львівський Йосиф Сліпий та в той самий час чи вкоротці після цього всі інші ієрархи Української Греко-католицької Церкви. На Львівському псевдособорі 1946 року комуністична влада проголосила ліквідацію Української Греко-католицької Церкви в СРСР та в країнах сателітів. Зразу після цього почались нелюдські переслідування, арешти й масові депортації священослужителів, монахів і монахинь та мирян. Однак, завдяки Божому Провидінню, сильній вірі в Бога й Відданості Апостольському Престолові та в надії на краще майбутнє свого народу, ієрархи, священослужителі й вірні зберегли свою Церкву в новітніх катакомбах, у підпіллі на нелегальному становищі аж до часу, коли розпалась безбожна імперія зла. Багато жертв з-поміж владик, священиків, монахів, монахинь та вірних удостоїлись за цей час великої ласки мучеництва за віру й прикрасили нашу Церкву вінцем вічної слави. Інші — за Божою поміччю — пережили знущання і поневіряння, як і самий режим, та стали ісповідниками віри. Ми твердо і щиро віримо, що наша Батьківщина Україна стала вільною і незалежною державою без пролиття людської крови завдяки цих великих жертв і молитов цих наших братів і сестер — мучеників і мучениць за віру, ісповідників та ісповідниць віри. Ми надіємось на їхнє постійне заступництво за наш народ перед Всевишнім і віримо у світле майбутнє нашої Батьківщини України.
Нас турбує цей факт, що досі ніхто із цих відомих мучеників за віру не удостоївся торжественного визнання тут, на землі, свого мучеництва й святости чи блаженности: не відбулись процеси канонізації чи беатифікації, ніхто не був проголошений святим чи блаженним. Українські вірні нетерпеливо очікують чимскорішого завершення беатифікаційного процесу Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького та надіються, що відповідні підготовчі праці для канонізації та беатифікації інших мучеників за віру нашої Церкви почнуться в скорому часі. Відзначення 400-літнього і 350-літнього ювілеїв поновного з’єдинення нашої Церкви з Римським Престолом повинні стати заохотою і поштовхом для відповідальних за це чинників у проводі нашої Церкви, як і у Апостольській Столиці, поробити всі потрібні заходи в цій важливій і невідкладній справі, доки є ще живі свідки недавніх переслідувань.
- Божий люд — вірні Української Греко-католицької Церкви з великою радістю прийняли вістку про рішення останнього Синоду ієрархії нашої Церкви (20-27 лютого 1994 року) про те, що внедовзі відбудеться Собор УГКЦеркви з участю представників священства, монаших чинів і згромаджень та загалу вірних з України й діяспори. Ми прохаємо правлячих владик усіх діючих під сучасну пору митрополій, архиепархій і єпархій та екзархатів подбати про те, щоб цей Собор став направду якнайбільш репрезентативним і тим самим історичним форумом так під оглядом його персонального складу, як і під оглядом його змісту, себто заторкнених проблем і питань, що потребують розважного обговорення або невідкладних рішень. Він повинен стати відкритим форумом для вияву різних течій і думок, що нуртують у різних частинах нашої Церкви, що існує зараз на всіх континентах світу. На цьому Соборі повинен знайти свій відгомін досвід релігійного й церковного життя українського народу минулих століть, себто релігійно-церковна традиція, як непорушна основа, та повинні бути випрацьовані принципи й напрямки релігійного й церковного життя на майбутнє, може й на віки. Для повного успіху цього Собору потрібна наполеглива підготовка і співпраця всіх складових частин Церкви, на що миряни, й особливо їхній провідний актив, заявляють оцим свою готовість. Уважаємо, що від успіху цього Собору залежатиме успіх онови Церкви й суспільства.
- У світлі ювілеїв 400-ліття Берестейської і 350-ліття Ужгородської Уній, що їх будемо відзначати релігійними торжествами й науковими конференціями та зустрічами, причиняться, ми в цьому переконані, до оновлення релігійного життя вірних нашої Церкви та до кращого пізнання історії та традицій християнської релігії і Церкви в Україні. Є це нагода також для проведення екуменічних зустрічей та розмов із представниками інших віровизнань в Україні, а особливо з представниками клиру та вірних православних Церков Взаємопізнання — це єдиний шлях до порозуміння і співпраці між різними конфесіями на полі євангелізації і морального оновлення українського народу.
- Досі існуючі уряди незалежної України як правової, демократичної держави не встрявали активно у внутрішнє життя існуючих церковних організмів і релігійних громад. Треба вітати такий стан відношення між Церквою і державою в Україні і надіятись, що він існуватиме й в майбутньому. Толеранція урядових чинників і загалу суспільства практично до всіх виявів релігійного життя в Україні з одної сторони й природні потреби мільйонів громадян найти духовну опіку після довголітньої нагінки на будь-які вияви релігійних переконань і почувань — з другої, привели до того, що Україна стала свого роду диким полем для численних фальшивих, домородних пророків, різних західніх сект та східньо-азійських релігій, що по своїй природі чужі духові українського народу. Наслідки такого прозелітизму — поляризація релігійного й культурного життя все ще не сконсолідованої української нації. Традиційні християнські Церкви в Україні — Православна й Греко-католицька повинні докласти якнайбільших зусиль, щоб забезпечити духовну опіку тим усім громадянам, що її потребують і бажають, як і провести відповідну роз’яснювальну акцію серед населення країни про шкідливі, а то й неморальні вчення та впливи деяких сект.
У Східній Европі існує століттями освячена традиція, що цілі народи ототожнюють себе з поодинокими віровизнаннями. Це стосується і національних меншин під сучасну пору в Україні. Ми вповні це розуміємо й одобрюємо намагання, наприклад, польських церковних чинників забезпечити духовну опіку спільнотам польської національности в Україні. Але вважаємо, що польсько-латинська круціята серед українського населення може мати негативний вплив на відносини між польським і українським братніми народами й їхніми державами. Ми вповні свідомі допомоги, що її зазнала за останніх кілька десятиліть і зазнає тепер Українська Греко-католицька Церква від Польської Римо-католицької Церкви особливо коли йдеться про підготовку висококваліфікованих кадрів священиків і монахів. Але ми переконані, що замість ширити серед українського населення латинський обряд, було б багато більш благодійним ділом, коли б священики польської національности й латинського обряду бодай на деякий час священодійствували серед українського населення у східньому візантійсько-українському обряді та були б у юрисдикції епархів Української Греко-католицької Церкви. Це був би направду шляхетний жест зі сторони польської римо-католицької ієрархії і велика особиста жертва польських священиків-місіонерів в ім’я звершеного ідеалу і заповіди любови ближнього, що її заповів нам Господь наш Ісус Христос.
Ми надіємось, що наші великопосні роздуми над проблемами нашої Церкви-Матері знайдуть зрозуміння і схвалення серед наших Пастирів — їх Блаженства Патріярха і Кардинала Мирослава-Івана, Високопреосвященніших Митрополитів і Архиєпископів, Преосвященніших Владик-Епархів, як всіх інших Преосвященних Владик, Всесвітліших Мітратів та Настоятелів і Настоятельок монаших чинів і згромаджень, серед загалу Всечесніших отців- священиків та серед наших братів і сестер у вірі — серед широкого загалу вірних нашої Церкви.
Підписали:
Михайло Косів — співголова СХК УГКЦеркви
і народній депутат Верховної Ради України
Василь Колодчин — співголова СХК УГКЦеркви і голова УПСО
Мирослав Лабунька — заступник голови УПСО/
Голови краєвих мирянських товариств:
Леся Крип’якевич — Україна
Олександер Пришляк — США
о. мітрат Роман Ганкевич — Канада
Роман Кравець — Англія
Микола Когут — Бельгія
Іван Бобин — Німеччина
Кирило Митрович — Франція
Юрій Конюшко — Австралія
Михайло Василик — Аргентіна
Олег Гнатюк — Польща
Теодор Барабаш-Сенів — Еспанія
Богдан ТрояновськиЙ — Академічна «Обнова» — Україна
Ярослав Булич — Студентська «Обнова» — ТУСК — Україна
Теодор Ґудзяк — Студентська «Обнова» — ТУСК — Україна
Ігор Матушевський — Українська Молодь Христові (УMX) — Україна
Василь Маркусь — Союз Братств і Сестрицтв — США
Еміліян Басюк — Союз Братств і Сестрицтв — США
Романа Навроцька, Леонід Рудницький — Т-во «Свята Софія» — США
о. Мирослав Татарин — Т-во «Свята Софія» — Канада
Микола Галів, Володимир Пушкар — журнал «Патріярхат»
Леся Храплива-Щур — пресова референтка УПСО.
