Тільки порядком журналістичного обов’язку друкуємо статтю-відповідь В. Пайташа на його статтю «Чому в Україні порожніють церкви». На жаль, автор статті Пайташ не спромігся схопити суті відгуків на його статтю. Автор турбується, що є велика загроза, що коли не буде зроблено того всього, що він пропонує, то наша Церква у Польщі спольонізується. На жаль, автор не застановився над явищем, що наша Церква у Польщі чомусь не спольонізувалась, коли її взагалі не визнавано як окрему Церкву, не мала своїх храмів, а вірні без дзвонів десятки кілометрів їхали щоб взяти участь у Службі Божій. Якщо тоді польська Церква, чи точніше Римо-католицька, була такою атрактивною і не проковтнула нашої Церкви, то немає страху, що вона проковтне її тепер.
Мабуть В. Пайташ не буває у римо-католицьких церквах і не завважив, які там зайшли зміни після Вселенського Собору Ватиканського II. Обернули престоли, священик є звернений обличчям до вірних, немає дзвіночків, які автор вважає найбільш суттєвим у нашій Церкві, вірні не приймають Св. Причастя навколішках, як було колись, а стоячи, не відмовляють під час Служби Божої вервички і багато іншого. (Ніхто не є проти вервички, але вона має своє окреме визначення). До речі, дзвінки у церкві і дзвони на дзвіниці — це не те саме і цього мішати не можна.
В. Пайташ у своїй відповіді пише, що владика сказав, що в нашій Церкві немає дзвіночків, але йому не заборонив. Це звучить трохи смішно. В. Пайташ покликається, як це було в минулому, коли ще жили його батьки, але це не означає, що це все було згідно з нашим обрядом. Часом не зашкодило б заглянути до писаної історії нашої Церкви, а не спиратись на свою особисту «історичну» пам’ять. Треба змагати і, що до речі, наша Церква бажає осягнути — однообрядову образність. Це не легко здійснити, бо всі ми жили у різних обставинах і до них пристосувались і сьогодні тяжко з ними порвати. Напевно під тим оглядом В. Пайташ не є одиноким. На жаль, людська впертість є великою перешкодою у здійснюванні і приверненні історичної церковної правди. З цим закриваємо дискусію на статтю В. Пайташа.
