У Торонтському Василіянському місячнику «Світло» за травень цього року редакція вмістила коротку замітку під заголовком: «Синод – ‘це не професорський спір’», в якій подається інформацію про Синод Католицької Церкви в Люксембургу, що саме тепер відбувається. Предсідник Синоду, єпископ Люксембургу Жан Генґен, правильно вважаючи, що справи Церкви є справами всього народу, а не лиш предметами академічних дебат, покликав до участи в Синоді представників священства – білого й чорного, як також мирян – майже в тій самій кількості, що світських священників.
Інформуючи дальше про спосіб праці Люксембурського Синоду, який працює комісіями по спеціяльних питаннях і пленарними засіданнями, які відбуваються раз на декілька місяців для вирішення різних справ, редактор «Світла» зробив своє завваження стосовно способу відбування Архиєпископських Синодів ієрархії Української Помісної Католицької Церкви. Це завваження звучить так:
У нас при нашій «українській геніальності» (в знаках наведення) воно зайве (себто спосіб відбування синодів у формі, що відбувається зараз у Люксембурзі), бо ми вміємо за два-три дні (хоч дані справи вимагають місяців студій) вирішити кільканадцять справ, не користуючися, а принаймні не багато, знавцями справи. Очевидно, що відповідно до того бувають висліди!
До цієї критичної замітки вважаємо за відповідне зробити наступні завваження:
1. Синод Люксембурської Церкви є властиво – за визначенням східнього канонічного права – помісним собором, а не лише синодом владик. Наша Церква відбула дотепер 5 Архиєпископських синодів ієрархії. І так вони ввійдуть в історію нашої Церкви. Тим самим різниці у способі переведення синодів у Люксембурзі й в УКЦеркві ясні. Немає сумніву, що було б дуже побажано й корисно, щоб чимскоріше відбувся Собор Української Помісної Католицької Церкви. Якщо він дотепер не відбувся, то тільки тому, що українська католицька ієрархія – не з огляду на свою «ґеніяльність», а з огляду на брак передбачливости, непідготованість, а найбільш правдоподібно – з огляду на свій страх, з одної сторони перед власним священством і вірними й з другої сторони перед ватиканською бюрократією, не важилась на скликання помісного собору. На такому соборі мусіли б власне бути заступлені всі складові частини церкви – священики, монахи й вірні.
2. З Замітки редактора «Світла» виходило б, що він є за участю навіть у Архиєпископських синодах – представників священства і мирян. Як нам відомо так священики, як і загал вірних також були за тим. І на 4-тому Архиєпископському синоді було навіть дозволено їхнім представникам подати свої побажання Синодові, але не дозволено на більш активну участь. У 5-ому синоді й цей дуже обмежений вклад зі сторони священиків і вірних у нарадах синоду був сторпедований частиною ієрархії. Представники мирянства і священства були лиш мовчазними свідками відбуття синоду й то свідками іззовні. Очевидно, що така ексклюзивність у синодальних нарадах української католицької їєрархії (звертаємо увагу, що тільки частина її на тому настоювала й грозила зірванням останнього синоду, якщо цей принцип не буде задержаний) є явищем ненормальним і шкідливим у сучасних обставинах Української Католицької Церкви.
Хочемо вкінці порадити редакторові «Світла», щоб він свої завваги на цю тему, до речі слушні, звертав саме до тих українських ієрархів, які за його словами саме й виказують в подібних випадках цю шкідливу «українську ґеніяльність».
