1. Український Патріярхальний чи мирянський рух стоїть на службі Помісної Української Католицької Церкви. Він постав 20 років тому, після того, як Галицький Митрополит світлої пам’яти Йосиф Сліпий, вернувшись із радянської неволі, поставив на II Ватиканському Соборі в імені всієї Української Церкви внесок, щоб Собор «зволив піднести наш головний Києво-Галицький Престол до патріярхальної гідности і нарешті завершив великі намагання Вселенських Архиєреїв Урбана VIII, Григорія ХVІ, Пія IX та Лева XIII за створення цього патріярхату» (Промова Блаженнішого 11 жовтня 1963 p.).
Головним ініціятором та ідеологом Патріярхального руху був відомий український історик, тепер вже покійний проф. Микола Чубатий. Разом із своїми співробітниками з цілої Америки він допровадив до створення Комітету за створення Києво-Галицького Патріярхату, який згодом оформився в Українське Патріярхальне Товариство в США. Цей Патріярхальний рух поширився з Америки на цілу українську діяспору і вже оформлений у світовому маштабі, бо включає місцеві клітини-відділи, крайові управи та світову надбудову — Українське Патріярхальне Світове Об’єднання (УПСО). У такій системі є конечним розділити функції різних справ для того, щоб одні не входили в дорогу іншим і щоб була певна упорядкована ієрархія завдань, відповідальности й обов’язків.
Місцеві відділи чи делеґатури повинні займатися патріярхальною діяльністю на терені своєї парафії чи своїх парафій, коли мова про більші міста, і були в контакті із своїм парохом чи своїми парохами. Вони мають організувати патріархальну роботу на низах. Це дуже важлива й відповідальна праця, бо від неї залежить сила й повага вищих структур. Якщо вона не буде добре поставлена, тоді ціла наша організаційна побудова буде слаба.
Крайові управи повинні займатися патріярхальною діяльністю в крайовому засязі, координувати працю в усіх осередках і бути в контакті з владиками чи владикою своєї країни та з Президією УПСО. Вони повинні також мати зв’язок з крайовими громадськими організаціями, наприклад, у Канаді, де існує Крайова Рада Громадських Організацій за Патріярхат Української Католицької Церкви. В інших країнах крайові патріярхальні організації діють окремо і спираються на індивідуальному членстві.
УПСО, як найвища патріярхальна надбудова, має займатися патріярхальними справами в міжнародньому аспекті та бути речником Патріярхального руху на тому терені: перед зовнішнім світом та перед найвищим керівництвом української громадськости. Отже, до нього входять такі справи, як контакт із Синодом Української Католицької Ієрархії та його членами під проводом Патріярха чи його наступника з патріяршою канцелярією та крилосом, із СКВУ з одного боку, а з другого — контакт із ватиканськими чинниками та іншими міжнародніми організаціями.
2. Розподіл праці між поодинокими складовими частинами нашого руху є конечний. Однак, успіх залежатиме від того, як наші поодинокі організаційні клітини сприймуть такий розподіл і чи не входитимуть одні одним у дорогу, зменшуючи таким чином успіх цілости. Добра воля грає тут головну ролю. Це зокрема важливе тоді, коли приходить кризова ситуація. Тоді треба говорити одним голосом, не треба діяти нервово, необдумано, емоційно, а треба придержуватися правопорядку, встановленого на різних крайових та міжнародніх з’їздах делегатів наших патріярхальних організацій. Не можна діяти поквапно, а треба бути терпеливим і ждати на інструкції. А правильні інструкції можна видати тільки на основі знання фактів та ситуації. Дуже небезпечно керуватися емоціями. Спокій, терпеливість та передумання справи — це запорука відповідальної дії.
Майбутність Української Католицької Церкви важка, головно коли маємо на увазі її єдність: почуття одности з Церквою-Матір’ю та почуття сильного пов’язання всіх її частин у цілому світі. Не знаємо, які нові труднощі принесе нам майбутнє. Тому нам треба постійно скріплювати наш рух у кожній ділянці — організаційній, фінансовій та ідеологічній, бо без того не зможемо виконати як слід наших завдань супроти рідної Церкви. Якщо кожна наша клітина буде виконувати те, що до неї належить, у своєму власному засязі, тоді наш вплив серед української громади буде сильний, а наш успіх в праці для добра Церкви буде тривалий. Бо успіх залежить від доброго виконання цілої маси дрібних справ. Вогонь, що спалахне раптово й несподівано, не гріє довго.
3. Завдання патріярхальних товариств з’ясовані в статуті УПСО та статутах поодиноких крайових управ. Першим нашим завданням є «зберігати самобутність та ідентичність Помісної УКЦеркви… дорогою закріплення її помісности, Патріярхального устрою та здійснювання постанов патріяршої конституції» (Арт. 6 статуту УПСО з 4 серпня 1976 p.). Це завдання можна коротко з’ясувати такими словами: єдність, помісність, Патріярхат. Цей ідеал був першою причиною постання Патріярхального руху.
Крім цього головного завдання статут УПСО передбачає ще й такі ділянки для нашої діяльности: поглиблення релігійного життя членства, плекання нашого обряду, поширення екуменічної думки серед українців різних віровизнань, зближення та співпраця з нашими карпаторуськими братами, переведення фінансової допомоги для нашої Церкви, співпраця з єпископатом і духовенством. Отже, нам треба прямувати до того, щоб стати повновартісним мирянським рухом, бо, хоч ми часто вживаємо цього терміну, ми насправді ще не є мирянським рухом у повному значенні цього слова, бо коло наших зацікавлень включало досі тільки патріярхальну проблематику; це самозрозуміле, бо цього вимагали пекучі біжучі події.
А що таке український Патріярхат? Це не лише патріярхальна структура в нашій Церкві та відзискання її втрачених прав і привілеїв. Це також усвідомлене собі поняття ідентичности нашої Церкви у вселенському маштабі, це поглиблення релігійного життя наших членів, це плекання екуменічної думки серед усіх українців, в головно наше відношення до православних братів. Нашу діяльність треба поширити на згадані ділянки, щоб створити широкий католицький мирянський рух.
Ми вже дещо зробили в тому напрямі. В жовтні 1982 р. Президія У ПСО зоорганізувала симпозіюм у Філядельфії на тему богословії мирянства і видала окремою брошуркою матеріяли тієї конференції. В грудні 1983 року ми зорганізували в Торонто під час ІУ СКВУ другий симпозіюм, тим разом на тему українського екуменізму. Будемо старатися видати матеріяли і тієї другої успішної конференції. Таким чином, Президія УПСО старається показати патріярхальним організаціям напрям, у якому треба розвивати нашу діяльність, здійснювати програму нашої праці, а нею є, як уже згадано: 1) Патріярхат з помісністю та єдністю Церкви; 2) поглиблення релігійного життя членів; 3) екуменізм.
4. Український екуменізм — це дуже важлива, але одночасно й дуже занедбана ділянка нашого церковно-релігійного життя. II Ватиканський Собор займався основно цією справою, і в висліді цього появився соборовий документ «Декрет про екуменізм» (Унітатіс редінтеґраціо). Він починається такими словами:
«Старання про встановлення єдности між усіма християнами — це одна з головних турбот ІІ-го Священного Ватиканського Екуменічного Собору…». І далі там сказано, що розділ між християнами «противиться виразній волі Христовій, є згрішенням для світу і приносить шкоду святій справі проповіді Євангелії всьому сотворінню» (Арт. 1).
Після Собору розвинувся в світі екуменічний рух, себто «дії та ініціятиви, що постають… для сприяння єдності між християнами» (Арт. 4). Цей екуменічний рух дуже поширений у західньому світі: давні завзяті вороги починають говорити одні з одними, а сам Папа відвідує лютеранську церкву в Римі! Одначе серед українців екуменічний рух, на жаль, майже невідомий. Тому постає питання: чи не треба, щоб миряни говорили одні з одними, в першу чергу католики й православні? Говорили не для того, щоб розв’язувати складні богословські проблеми, бо це справа не світських осіб, а ієрархії, а для того, щоб витворити атмосферу довір’я і приязні серед членів одного народу, яка колись може вторувати дорогу ієрархії до розв’язки богословських питань на шляху до церковної єдности.
Поглиблення релігійного життя своїх членів — це важливе завдання кожної католицької організації, це теж і наше завдання. Живемо в західньому світі, де після Другої світової війни наступили основні зміни в моральному ладі цілих спільнот. Затирається різниця між добром і злом, між тим, що моральне і неморальне, між гріхом і чеснотою. Держави видають навіть закони, які противляться природним і Божим законам. Все це діється в імені толерантности, демократії та індивідуальних прав людини. Українська спільнота, головно наша молодь, не вільна від тих впливів оточення і поволі забуваються серед нас давні закони Церкви та релігії, і то не тільки серед молодих, але й серед старших людей.
Постає проблема: як нам реагувати на ці негативні прояви в нашому житті? Правда, це в першу чергу обов’язок ієрархії та духовенства звертати увагу на моральне здоров’я членів Церкви та на прояви морального та релігійного упадку серед нашого оточення. Але ж це теж і обов’язок мирян протиставитися нищівним силам, що діють довкола нас і серед нас. Тому такою важливою частиною діяльности патріярхальних організацій є справа поглиблення релігійного життя своїх членів. Ватиканський Собор присвятив багато уваги релігійній формації членів Церкви, у багатьох документах Собору є згадка про мирян, один декрет навіть цілком присвячений мирянству та його апостольській діяльності («Апостолікам актуозітатем»).
Ми, члени патріярхальних організацій, повинні постійно поглиблювати наше духовне життя при різних нагодах і різними способами, бути практикуючими членами Церкви. Непрактикуючі християни чи невіруючі не мають що робити в патріярхальній організації, бо патріярхальна справа, для якої трудимося, не є світською політичною справою, а релігійною та Божою.
Третя точка в програмі діяльности патріярхальних організацій — це справа єдности українських єпархій у цілій діяспорі з матірною Києво-Галицькою Церквою та справа її помісности й патріярхату. Ця справа досі займала виключно нашу увагу, бо вона має історичне значення для УК Церкви: йдеться тут про її права, її внутрішню автономію, її східній та український характер. Ці проблеми нас абсорбують дуже сильно вже понад 20 років, себто від часу приїзду до Риму сл.п. Голови нашої Церкви, який порушив проблему законних прав нашої Церкви на II Ватиканському Соборі, отже на міжнародньому католицькому форумі, і опісля на форумі найвищої адміністрації Католицької Церкви — в Римській Курії, а навіть у самих Папів. Ці проблеми далі займають нашу увагу, бо справи нашої Церкви ще далеко не розв’язані.
5. Яка сучасна ситуація Помісної Української Католицької Церкви? На її долю мають вплив різні чинники, зовнішні та внутрішні. Ми мусимо шукати балянсу всіх тих чинників, щоб їх якнайкраще використати для добра Церкви.
А. До зовнішніх чинників треба зачислити Ватикан та московську патріярхію. Політика радянського уряду у відношенні до нашої Церкви через московську патріярхію нам добре відома. Її ціль — цілковито знищити український католицизм як засіб до нищення всього, що українське. Це частина русифікаційної політики совєтів. Ця політика Москви довела до того, що доля нашої Церкви на Рідних Землях трагічна. Це Церква-мучениця, і там ми не можемо нічого осягнути, щоб змінити її долю. Одначе, мучеництво нашої Церкви та відвага її вірних в обороні католицької віри приносять їй на лоні Вселенської Церкви славу та подив. Від часу до часу довідуємося про відважні виступи українців-католиків перед радянським урядом чи іншими чинниками в обороні нашої Церкви.
От недавно «Вісті з Риму» подали текст листів о. Григорія Будзінського до редакторів газет «Вільна Україна» у Львові та «Радянська Україна» в Києві з протестом проти наклепів на Католицьку Церкву; надрукували також листа Комітету оборони католицької віри до міністра внутрішніх справ УРСР в справі припинення антикатолицької пропаганди. «Основа цієї пропаганди,— сказано в листі,— явна брехня про те, нібито католицька Церква (східнього обряду) скликала свій собор у Львові 8 березня 1946 року і нібито на цьому соборі католицька Церква ухвалила рішення про свою самоліквідацію та про перехід усіх віруючих під опіку московського Патріярха. Як далекий Схід від Заходу, так далеке це твердження від правди». Яка відвага таке писати! А, протестуючи проти ув’язнення Йосифа Терелі в грудні 1982 p.,Комітет пише:
«Вся вина Терелі в тому, що він є оборонцем католицької віри, дуже ненависної радянській адміністрації. Але ми можемо нагадати, що для всіх російських царів католицька віра також була дуже ненависною».
Коли мова про Ватикан, то колишня т.зв. «остполітік» Ватикану, як засіб до осягнення добрих зв’язків із совєтами, головно на екуменічній ниві, тепер існує в дещо іншій формі. Це треба вміти використати. Правда, Ватикан числиться далі із радянською потугою і має до деякої міри зв’язані руки ситуацією в Польщі. Все таки ватиканська політика у відношенні до Української Церкви є тепер до нас трохи більше прихильна, ніж це було за понтифікату Павла VІ. Деякими доказами цього було звернення Папи Івана Павла II до сл.п. Блаженнішого з нагоди недалекого Тисячоліття відзначення хрещення Руси-України, визнання Синоду Української Католицької Ієрархії та забезпечення наслідства для Львівського престолу. Це ще далеко не все, за що ми змагаємося, але це деякий крок уперед. Не всі здаємо собі цілком справу з важливости тих вчинків Ватикану; вони мають деяке значення, бо дають певну основу для єдности нашої Церкви. Але, чи це зміцнює основно давню «остполітік»? Мабуть, не багато, коли мова про нашу Церкву.
Українська церковна політика повинна йти шляхом якнайбільшого використання прихильних нам осіб та дій Ватикану, бо й там є різні погляди та тенденції. Ми мусимо завжди та всюди підкреслювати у відповідний спосіб наші бажання та аспірації; ми маємо право при кожній нагоді домагатися привернення всіх помісних прав нашій Церкві та визнання нашого патріярхату, ми повинні постійно доводити це до відома офіційних чинників у Ватикані, але в ніякому разі ми не повинні наразити собі прихильні нам чинники в Ватикані, бо й таке там є.
Б. До внутрішніх чинників, що вирішують справи нашої Церкви, належить у першу чергу Синод. Тут певну ролю відограють також українські миряни. Синод — це велике досягнення церковної політики сл. п. Блаженнішого. Останній синод у січні-лютому 1983 р. почав викристалізовувати свої методи праці й оформлювати в одне тіло яке має нести головну відповідальність з українського боку за долю Української Церкви. Але одночасно виявилося, що давні різниці в підході до церковних справ існують і далі, хоч не в такій гострій формі, як колись, коли ці різниці зовсім паралізували дію українського єпископату як цілости і представника єдности Української Церкви в краю і на поселеннях. Отже, не дивно, що сл.п. Патріярх Йосиф у своїх зверненнях до членів Синоду постійно звертав увагу владик на потребу досягнення єдности цілої Церкви, «єдиномислія» її провідників та на визнання існування українського патріярхату, який є дійсністю для деяких владик, та не для всіх. Як довго не твориться одна церковна лінія серед членів синоду, що її заступав віддавна св.п. Блаженніший, так довго не може бути мови про повний успіх в осягненні помісности, ідентичности та єдности однієї Української Католицької Церкви на батьківщині та на поселеннях. А це повинна бути головна ціль у працях українського єпископату.
У такій ситуації завдання мирян з одного боку незначні, коли мова про керування Церквою, бо це належить до ієрархії. З другого боку, їх завдання величезні, бо ж миряни творять понад 95% членів Церкви.
Миряни можуть і мусять впливати через свій провід на ієрархію, щоб її церковна політика тут, на поселеннях, не віддалювалася від нашого ідеалу єдности цілої Української Церкви та її помісности. Миряни мають право, а часом і обов’язок забирати голос через своїх провідників у справах, що відносяться до блага Церкви. Про це ясно говорить декрет II Ватиканського Собору «Світло народів». А священні пастирі, згідно з тим декретом, мають обов’язок прислуховуватися до голосу мирян.
Спираючись на вказівки цього декрету, Президія УПСО вже три рази зверталася окремим листом до Синоду Української Католицької Ієрархії в різних справах, два рази в 1983 році (6 січня та 7 лютого) і один раз в 1984 р. (11 лютого). В останньому листі ми звернули увагу Синоду на такі справи: а) Синод не розв’язав досі трагічної ситуації нашої Церкви в Англії; б) Іменування екзарха для українців у Франції та створення нової єпархії в Пармі (США) відбулося без участи Синоду; в) Висліди постанов дотеперішніх синодів ще й досі не проголошені.
Тому ми звернулися до Синоду з проханням:
- Проаналізувати порушені тут приклади відсування Синоду від рішень у життєвих справах нашої Церкви.
- Витягти з цього відповідні висновки, щоб Синод став дійсним керівником справ Української Церкви і щоб його прав не скорочувано.
- Увійти в контакт з Синодами інших Східніх Католицьких Церков і діяти спільно з ними для відзискання всіх тих прав та привілеїв для Східніх Церков, «що мали силу в час єдности Сходу й Заходу» (Декрет про Східні Католицькі Церкви, ст. 9).
Нам невідомо, чому деякі важні події в нашій Церкві відбувалися без участи Синоду та без відома сл.п. Глави нашої Церкви. Одначе, є деякі познаки того, що й Синод не реагує на зменшування його прав, отже діє пасивно, а не активно. Стає зовсім ясним, що наш Синод мусить енергійніше домагатися своїх прав і справді керувати справами нашої Церкви, як це від нього очікується.
6. Ми є організацією мирян, тому на нас кладуться деякі важкі завдання. Ми мусимо знайти відповідну рівновагу між нашими обов’язками, правами та післанництвом у Церкві. Це завдання трудне, що часом доводить до трагічних непорозумінь всередині Церкви, але воно не є неможливе до виконання. Це завдання падає в першу чергу на організації мирян, зокрема на провід тих організацій, тому ці проводи мусять бути обережні в своїх рішеннях, а їх виступи мають бути передумані.
Головна проблема в нашій Церкві під сучасну пору — це досягнення органічної єдности цілої Церкви в діяспорі, єдности Церкви в діяспорі з Церквою на рідних землях та здобуття повної помісности для неї, себто її автономних прав у власному патріярхаті, визнаному всіма владиками та Апостольською Столицею, з юрисдикцією її Глави та Синоду над українськими вірними в цілому світі. Боротися за це — головний обов’язок української ієрархії. Одначе миряни мусять їй у тому допомагати і це пригадувати їй, бо серед неї є часом відосередні тенденції. Ми повинні мати деякий вплив на ці справи, бо миряни «є Церквою», як це виразно заявив ще в 1946 році Папа Пій XII. Наша сила в єдності всіх складових елементів Божого Люду та в створенні одного фронту духовних і світських українських християн у змаганні за права та ідентичність нашої Церкви.
Між нами є ще багато одиниць, що не розуміють патріярхальної проблематики і не знають, про що саме йдеться. Це треба постійно доводити до їх свідомости. Ми мусимо не переставати писати й говорити про наші церковні справи як перед нашим Синодом і перед загалом мирянства, так і перед Ватиканськими чинниками. Мусимо чемно, але рішуче реагувати на різні потягнення Ватикану, з якими не годимося. Не сміємо дати справі оборони прав нашої Церкви загинути. Не можемо допустити до того, щоб нас особи чи обставини приспали.
Тому в нашій діяльності мусимо звертати увагу на потребу співпраці всіх чинників, всіх членів українського Божого Люду, а уникати конфліктів. Потрібна співпраця крайових патріярхальних управ з УПСО; потрібна співпраця мирянського проводу з Синодом, з Патріяршою канцелярією, з Крилосом; потрібна співраця УПСО та крайових управ і відділів з Т-вом «Свята Софія», яке заснував сл.п. Блаженіший; потрібна співпраця з іншими католицькими організаціями; потрібна співпраця мирян з духовенством та ієрархією. Співпраця та взаємне довір’я усіх тих чинників одних до одних мусить існувати, якщо хочемо сподіватися успіху.
Непорозуміння всередині різних мирянських груп, непорозуміння мирян з духовенством та ієрархією можливі й часто трапляються, бо всі ми люди, себто недосконалі, грішні сотворіння. Але, треба хотіти й мати добру волю лагодити й ліквідувати ці непорозуміння. Треба користуватися розумом, що його дав нам Господь. Кожний полагоджений конфлікт скріпляє наші сили, більше об’єднує нас і додає енергії до дальшої праці.
Українське Патріярхальне Світове Об’єднання прийняло колись гасло «За єдність Церкви і народу», як основу для своєї діяльности. Варто нам усім призадуматися над глибоким змістом цього гасла і винести постанову вірно й чесно працювати для тієї ідеї.
