(Закінчення відкритого листа голові КДБ Ю.В. Андропову
з грудневого числа 1985 р.)
«Й за ім’я Моє будуть усі васненавидіти.
А хто видержить аж до кінця, той буде спасений».
(Єв. від Марка, 13:13)
8 грудня 1972 року я прибув у спецлікарню уст ЖХ ЯО 100/5 Сичовки. Над виходом брами величезний плякат, на якому кривавими буквами слова: «На свободу с чистой совестью». І се у спеціяльному концтаборі для психічно хворих!!! У п’ять рядів колючий дріт, два паркани з вежами для вартових, собаки, зовнішня і внутрішня охорона з автоматами у руках. Одинадцять величезних двоповерхових бараків, у яких розміщено зеків, або як ще кажуть, «псіхів». Псіхи розподіляються на політиків ікримінальних: кримінальні — се ті, що стали на шлях виправлення, політики — ті, яких треба ще «виправляти», а то й просто вбити.
Кримінальний злочинець за подвійне вбивство (вбив вагітну жінку на дев’ятому місяці) — виписаний з Сичовки за рік, а «клеветнік» Жук В. відбув п’ять років…
Ніч. Сніговиця. Нас ведуть до машин («воронків»), набивають до знемоги. Все це було і до цього, але тут, на цій ось нічній станції все це виглядає чорним і якимось важким, позбавленим усього людського, відчувається нахабність солдатів і служби нагляду – ми геть безправні! За нас, наше життя ніхто не відповідає! У брудному, схожому на бункер будинку (у цьому будинку чекали знищення приречені польські офіцери в 1941 році) — нас роздягають і наглядачі по троє заводять на «прийом», і се серед ночі. У кімнаті п’ятеро осіб, одна жінка у білому халаті (Царьова, дружина садиста Царьова); які вони тут недоречні, інші у формі військовиків. Перед ними лежать «справи» кожного з нас. Заходжу і спиняюся біля дверей.
— А это что? Второй раз по 70 статье, два побега — скажи спасибо, что жив остался. Должен помнить, что здесь лагерь для особо опасных преступников. Начальству подчиняться без слов. — Я мовчу…
Жидок? — питається старший лейтенант. — Я мовчу. — Что, разговаривать с нами не хочешь? Сволочь! В Израиль захотел!.. — Відповідаю, що я українець з Карпат. — Значит, карпатский жидяра, порядочные хахлы не будут подрывать государство.
Мене призначили у 10-те відділення до начальника відділення старшого лейтенанта Буть Юзефа Казиміровича. Ранком о 11-ій годині викликає начальник відділення. «Санітари» (кримінальні злочинці) приводять до кабінету. У кабінеті двоє. Знайомимося — Кушаковський Ігор Ноєвіч, головний лікар, та Буть Юзеф Казимірович. Питаються, на що скаржуся і яка у мене хвороба. Відповідаю, що турбує печінка та шлунок. Мене перебивають і питають, чи я згідний з діягнозою — кажу, що так, згідний. Буть наливається кров’ю і кричить, що вони тут вирішують, що, хто, який — мене будуть лікувати «кулазіном», виб’ємо всі мозки. Ідіть…
Через два тижні приїхала мати з сестрою Наталкою на побачення. Ведуть і попереджають — розмовляти тільки російською мовою, про справу ні слова, про лікарню ні слова, у противному разі — «кулазін».
Коли мене привезли до Сичовки, я важив 52 кг. (мій зріст 173 см.) Розмовляємо, перестрибуємо з п’ятого на десяте — розмовляємо рідною мовою. Побачення припиняється. Мама вимагає перекладача. Нема. Десь виїхав, бо він ще й Смоленськ обслуговує (у Смоленській тюрмі на той час з українців один Красівський). Мама сказала, що буде чекати на перекладача. Беру передачу, її ретельно обшукують, навіть цукерки ріжуть навпіл — і йду. На другий ранок у передачі знаходжу фінський ніж, повідомляю адміністрацію. Через 15 хвилин у відділення вривається осіб 10 наглядачів та «санітарів» — накидуються на мене, б’ють і прив’язують до ліжка,— при цьому вимагають, щобя сказав, кого хотів убити?.. Рівно два місяці я був прив’язаний до ліжка, кожної ночі наглядачі з «санітарами» лікували «кулазіном» били чоботами, ключами. Звільнив мене майор уп. КДБ Шестінський. Як заявив Шестінський. він прикріплений до мене як шеф, і від мене самого залежить, коли я «виправлюся» і зможу піти додому.
Всього у Сичовці близько 300 осіб з політиків, у 10-му відділенні 24 особи — 70 інших кримінальні:
- Євангельський християнин Крючков з Калузької области, росіянин, засуджений у 1941 р. до розстрілу, пізніше замінено на 25 років, у 1956 р. привезений на «лікування» у Сичовку.
- Махаєв Єлім, чечен, 1942 р. народження, правовірний музулманин, керівник КОПЗ (Кавказької об’єднаної партії звільнення) — засуджений грозненським судом у 1969 р.
- Богданас — литовець, католик, підданий Німеччини. Від 1945 по 1948 р. був у превентивному таборі під Вологдою. У 1948 р. вивезений у Норильські табори. Був у спецтаборі для іноземців (8 тисяч осіб). Люди різних національностей вчені, інженери, офіцери різних армій, їх заставляли прийняти громадянство СРСР і працювати на державу. «Непокірних» — розстрілювали. На 1951 р. у зоні залишилося 300 осіб. Богданаса перевели в центральну лікарню, а звідси в 1953 р. у психіятричну лікарню м. Казань, де тримали до 1962 p., після чого перевели у Сичовку.
- Жук Віталій, росіянин, запроторений до спецлікарні за «измышления и клевету на органы власти».
- Котов Леонід, росіянин. Істинно православний. Вперше засуджений у 1939 p., вдруге у 1945 р. до розстрілу: розстріл замінено 10 роками. Відбував у горьковських та мордовських таборах до 55 р. У 1956 р. знову схоплений органами КДБ і засуджений строком на 10 років — із 40 років тюрем та таборів Котов відбув 20 у спецлікарнях. У 1975 році замордований в Сичовці. Вічна пам’ять сину Христовому.
- Босс Давид Якович — шотландець, католик, за те, що хотів виїхати на батьківщину в 1945 p., засуджений за 58 ст. Звільнений в 1953 р. і направлений на висилку в Таджицьку РСР, де в 1956 р. знову схоплений органами КДБ, все те ж: вимагав виїзду на батьківщину. Визнаний психічно хворим і поміщений у тюрму м. Казань, у 1962 р. переведений у Сичовку. У 1975 р. у жовтні звільнений і направлений на місце висилки.
- Кліщ Михайло, українець, уніят, 1941 р. народження, засуджений по 62 ст. УКК. У 1973 році переведений з Володимирської тюрми у Сичовку за малюнки та вірші. За малюнок Т.Шевченка літом 1974 р. його було скатовано був прив’язаний і його почали «лікувати», як не ставшого на шлях «виправлення».
- Юрлов Дмитрій, росіянин, родом з м. Кірова, засуджений по ст. 190, у 1972 р. переведений за табірний бунт у Сичовку.
- Кудрявиев Євген, росіянин, житель м. Смоленська, ст. 190 та виготовлення і кража зброї — відбув у черняховській та смоленській спецлікарні 7 років.
- Володін Анатолій, росіянин, ст. 70. в 1971 р. переведений з Володимирської тюрми за «клеветнические измышления». У 1975 р. повішений наглядачами у камері.
- Лом-Лопата Іван Ф., українець — вперше засуджений у 1942 р. за ст. 58 п. 10, у тому ж році визнаний психічно хворим. Без вироку, без будь-якого документу направлений в Тайшетські табори, де через 8 років був засуджений табірним судом строком на 25 років. У 1968 р. у лагпункті ст. Явас за «оскорбление офицера» засуджений на два роки із заміною режиму — визнаний рецидивістом. У 1969 р. переведений у Володимирську тюрму за збірку поезій, а в 1970 р. у Сичовку — поет, пише російською мовою.
- Кукобака Михайло, білорус, притягнений до відповідальности Володимирським обласним уп. КДБ за ст. 190, марксист.
- Бондаренко, українець, істинно православний, бувший секретар обкому м. Дніпропетровська, репресований в кінці тридцятих років і 1949 р. притягнутий до відповідальности табірним судом за пропаганду Євангелія, засуджений на 25 років. У 1951 р. переведений в табір Сухово-Безводний, Горьковської области, а звідси до спецлікарні в тюрму м. Казань. У 1961 р. переведений в Сичовку, де в 1969 році був замучений адміністрацією 3-го відділення на очах в’язня Босса Д.Я. Вічна пам’ять синові і слузі Христовому.
Що таке Сичовка? — Це те, чому Данте позаздрив би на типажі та описи спец, пекла… Санітари за будь-що били і знущалися над «псіхами», особливо євреями, починаючи з 1972 року, у тюрмах і таборах негласне переслідування євреїв, знущання, побиття санкціонувалося табірно-тюремним начальством; — якщо ми, українці, націоналісти, до недавнього були «шпіонами», то тут ми враз стали «жидами» — бо «жиди» лиш хочуть «гибелі» держави (?). Від «псіхів» відбирали посилки. Для сміху заставляли хворих їсти живих жаб. Насилували хворих і тим самим вдоволяли свої статеві потреби — і все це для «сміху!…» Так, у 1965 р. бригадир санітарів третього відділення вбив молотком хворого Сурганова за те, що той просився до вбиральні — і що? Вбивцю перевели до іншого табору. У 1973 р. — весна і початок літа — за вказівкою начальника дев’ятого відділення Єлени Леонтьєвної протягом двох місяців був мордований хворий Смірнов — його кожної ночі «санітари» та наглядачі били, в наслідок чого Смірнов помер. Треба зауважити, що 40% наглядачів українці, але якщо розмовляти рідною мовою, то не було ні одного, хто б міг бути за перекладача,— кілька наглядачів було євреїв, так ці з особливою жорстокістю відносились до своїх одновірців, щоб бува власті не сказали, що вони співчувають «ізраїльтянам»; у сьомому відділенні садист Царьов замучив грузинського єврея за те, що хотів виїхати до Ізраїлю — його визнали психічно хворим.
Начальник четвертого відділення Лев Зеленєв, один з трьох садистів табору, довів хворого Дакерса до того, що той в пориві відчаю та самооборони схопив сокиру і порубав двох санітарів, за що адміністрація мала можливість встановити терор по всій «лікарні». У липні 21-го у запретці був розстріляний молодий зек Літвінов (21-го відбуласявтеча, учасником якої був Літвінов),— останній ще жив чотири години (все це відбулося на моїх очах), та нач. оперативного відділу старший лейтенант Гілка заборонив робити операцію, бо він не стягнув показів про втечу.
Скажіть, у яких і де державах стріляють психічно хворих? Ніде! Зате в СРСР це норма. До речі, третього із втікачів, Кабанова, також підстрелили, а привізши до табору, страшно побили — ось ваше лице!
Політв’язня Юрія Бєлова, який проходив у мене по справі №34 та по справі З.Красівського №33, систематично мордовано весь час та погрожувано «вічним ліжком». Бєлову під страхом кари забороняли спілкуватись зі мною та з політв’язнемВ.Тітовим. Політв’язня Володіна, художника, росіянина з відома опер. частини та начальника відділення Царьова повісили літом 1975 p., а по таборі пустили слухи, що останній сам покінчив життя самогубством.
Українського політв’язня, художника Михайла Кліща, Царьов постійно тероризував. За період 1963 по 1973 р. у Сичовці було вбито або скатовано 475 осіб — се ті, що померли у Сичовці (для переконання загляньте у книгу прибувших на «речевому складі», де напроти кожного з них у графі стоїть одне слово: «умер»).
Що я можу сказати? Тільки одне: страшно і гидко бути громадянином країни, де людина — підніжжя для досягнень панівних великодержавних, гегемоністських стремлінь.
Сьомого квітня 1976 р. мене звільнено і… о парадокс! 26 квітня видали мені пашпорт, мене визнають військово зобов’язаним — повторилася історія з відомим політв’язнем Буковським. Вдома мені не дали змоги жити. Мою дружину Олену Терелю за місяць до мого звільнення вигнали з роботи, анулювали прописку як «незаконну».
Скажіть, невже прописка в СРСР може бути незаконною? Коли дехто із моїх родичів, які проживають за кордоном, вигукують: «Не може бути! Невже руські геть дурні?» — мій дядько Фелес Іван, що змушений був емігрувати в США з Братіслави після «празької весни», радить, щоб їхали сюди, подивилися і випробували на власній шкірі «совєтську систему». Ви посміхаєтеся і говорите, що се найрадикальніша пропаганда. Та хто відчув на власній шиї хоч раз чобіт Москви, той ніколи його не забуде — і все це стосується Вас. Те, що я зазнав — все була справа рук КДБ, тобто і Ваших рук. І як гидко чути, коли до мене підходять люди — застрахані КДБ і говорять, що із КДБ питаються, як Йосип відноситься до КДБ. Цікаво, як можна ставитись до вбивць? Як можна ставитися після 14 років тюрем, таборів, спецлікарень? Як? Адже тільки в одній Сичовці до мене «психічно хворого», було приставлено трьох кадебістів як шефів — чуєте?! Шефів… Майор Шестінський, капітан Станкевич та старший лейтенант Сазонов. Так хто хворий: я чи КДБ?
У мене, «псіха» за совєтською діягнозою — вимагали розкаяння і відмови від поглядів. Невжепсихічно хвора людина має змогу порушити основи радянської влади? Яка ж та влада непевна у собі, якщо всі, хто має власну думку, зараховані до «психічно хворих» або ворогів держави. У Сичовці мене карали за олівець і папір — ламали пальці, в’язали, як «возбудівшого»… — не вільно було писати! Можливо, щось змінилося на так званій волі? Ні! Мені й тут не дають змоги писати, вчитися, мене не друкують — я тяжко хворий, у мене нема грошей на лікування, мені не дають сеї можливости органи КДБ та міліція,— а хвороба печінки, шлунку, радикуліт тим часом прогресують.
І тому на сьогодні я, одна із жертв КДБ, заявляю:
«Опам’ятайтеся!» — і хоча се голос вопіющого у пустелі, я знаю, що нема нічого, що не мало б кінця. Ви скажете, що все те було у таборах; а хіба на «волі» не те саме?
За п’ять місяців дарованої «волі» я вже втретє міняю місце проживання (на цей раз у мене його взагалі нема, із-за переслідування міліції та КДБ я бігаю по Україні, як загнаний олень). Всюди мені говорять: «їдьте з нашої области!» Цікаво? Чому нашої? Так куди мені їхати? — зовсім недавно мені сказали: «Тебя легче убить, чем посадить — но помни, будеш из жидками водиться, прибьем…». Така можливість була, але мене не вбили, мене побили. Хто? А Ви,— молодчики Вашої фірми. Ви мене зробили фізично непридатним до життя і знову продовжуєте добивати — так хто ж ви після цього? Я маю право говорити: вбивці! Ви ж можете тільки мовчати і каятись, якщо ще є совість…
Так у серпні 1976 р. я написав прохання на ім’я вінницької єпархії про можливість моєї висвяти у сан ієрея. 16 вересня 1976 р. за підписом секретаря єпархії Рішка, я отримав офіційне повідомлення, що такої можливости нема. Та вже 20 вересня я отримав телеграму за підписом самого єпископа Агафангела, щоб я явився в управління єпископатії 21 вересня. Ось текст телеграми:
20/9 1250
ТЕЛЕГРАМА
Винниця 50/ 29 16 20 1 125 Комсомольское, Козятинського Винницькой Тереле Йосифу Михайловичу — Вторник двадцять первого сентября Вам необходимо прибыть Винницу — єпископ Агафангел —
21 вересня, разом з моєю дружиною, я виїхав до Вінниці. О 10 годині явився в єпархію, де мене зустрів владика Агафангел. Ми привіталися, і єпископ повідомив, що єпархія переглянула своє «нєт» і вирішила висвятити мене у сан священика, з послідующим направленням на навчання до Ленінграду, але до цього потрібно мені явитися до голови Ради Церков при Вінницькому облвиконкомі Собка і поговорити з ним — так вирішило обласне начальство, і якщо з боку Собка і тих, хто за ними стоїть, буде сказано: «добре», моя справанезабариться. У Собка були присутні якісь мужчини, імен своїх не називали; Собко сказав, що я можу розмовляти при них.
Після досить довгої розмови були вирішені всі проблеми з моєю висвятою і була дана офіційна згода. Після чого я пішов до владики і доповів пророзмову. Владика, їх преосвященство Агафангел сказав, щоб я офіційно оформився псаломщиком при церкві св. Георгія і проходив практичні зайняття при протоієрею — о.Николаю, священнослужителю в селі Козятині, на що я дав згоду. І що через місяць мене визовуть до Вінниці, де і буде переведена висвята і одноразово я буду протягом певного часу при особі владики набувати необхідних знань. Ми розпрощалися, і я вийшов на двір. Виходячи з брами єпархії, до мене підійшла молода людина років 30 і спиталася, чи я Тереля, на що я сказав, що так. Тоді він повідомив, що мені потрібно ще на хвилин 10 під’їхати до Собка, бо ще виявилося ще кілька спірних питань, які потрібно вирішити. Ми сіли в чорний автомобіль і поїхали. По дорозі підсіло ще три особи… Я занепокоївся. Вечоріло, а мене все везли — всі мовчали. З часом товстопикий спитав, звідки я родом? — Я відповів. Мене почали питати, чого я ходив до єпископа, коли я звільнився, і т.д. Потім сказали, що краще буде, якщо я виїду з області до себе додому. Я відповів, що мене звідти виїли. Потім почали погрожувати, щоб я не ходив з дружиною до церкви — «Не строй из себя Исуса Христа, все зто жидовские выдумки». Почали грозити, якщо не припиню «пропаганду бреда среди интеллигенции и честных тружеников, мы тебя, сволочь, таки прибьем». Я відповів, що як ходив, так і буду ходити до церкви, на все воля Божа, нехай роблять, що хочуть. Вночі в’їхали на якийсь цвинтар. Мене вивели з машини — довкола могили, хрести, тиша… Хтось ударив мене в бік, я звалився. Посипалися удари. Прийшов до пам’яті від холоду, і щось різало руки, хтось сопів і лаявся. Мене прив’язали до хреста. Рот був зав’язаний якоюсь тканиною (шарф).
Прив’язавши, сказали, щоб подумав про все, що мені було говорено — а вони тим часом підуть прополоскати горло…
З ночі 21 вересня до ночі 23-го я був прив’язаний до хреста в гущавині цвинтарних кущів та дерев… 23-го мої мучителі приїхали і відв’язали мене — повели до машини, почали бити, щоб не оглядався. У машині був тільки шофер і двоє з тих, що були 21-го. Мене попередили, щоб тримав язик за зубами, бо якщо я кому скажу, мене засадять до психлікарні, а там зроблять «марафон»; що то таке, я не допитувався. Попередили ще раз, щоб виїхав з Вінницької области.
Через тиждень я приїхав в Вінницю до Собка (владики не було — хто міг знати, що КДБ підло використає християнського єпископа для своїх чорних цілей?..)
У Собка я про все розповів. Він спитав, чи я говорив ще кому, я сказав, що ні. Тоді Собко спитав, чи я не лікувався у психлікарнях, на що я відповів, що все ясно, і зібрався іти геть. На що Собко відповів, щоб я не гарячкував і що його ім’я ніде не буде фігурувати, щоб я зачекав, він подзвонить до КДБ і ми про все переговоримо, що я «мудрий» хлопець і для чого гарячкувати. Я відмовився розмовляти з представником КДБ — після чого Собко сказав, що у вівторок о 11 годині до мене приїде пер. обл. уп. КДБ, і все буде в нормі… Ніхто не приїхав, зате 2 листопада мене арештовано на роботі капітаном міліції Тимощуком, і мене буквально викрадено і завезено до обласної психіятричної лікарні в м. Вінницю — за доносом того ж таки Тимощука.
Мене помістили у перше відділення, де завом є Іван Васильович Слічний. Помістили до буйних. Цікаво? Чи знаєте Ви, що таке пити воду із «роднічка» або «ручейка»? Що це таке? А це унітаз,— і хоч хворий відчуває, що це щось не те, та спрага заставляє його напитися. Вдумайтеся! Це не тюрма. Але система промовляє сама за себе.
23-24 листопада мені було проведено комісію — визнали здоровим і попередили, що я відповідальний перед судом за свої дії — і знову, в який раз: їдьте додому!!!
По приїзді у Комсомольське знову розпочались репресії. Так 15 грудня капітан Тимощук визвав мене і завхоза лікарні Розбіцького у сільську Раду, де Тимощук заявив, що Розбіцький мій «шеф» (неясно), і що я повинен у всьому звірувати [мабуть, «звітувати». — Ред. «Патріярхата») перед ним, а якщо я у суботу і неділю куди відлучаюся, повинен попереджати, куди їду, щоб останній міг попередити міліцію, щоб мене не шукала… Цікаво? Де і в яких законах, постановах вказано, щоб громадянин, хай і безправної держави, доповідав агентові, що він має робити і куди їде?
Того ж 15 грудня представники районового управління КДБ почали «збирати» на Терелю «матеріяли» кагебіст продиктував те, що йому було потрібне, і троє лікарів — людей, яких я взагалі не знаю, ніколи з ними не розмовляв, дали «покази» четвертий показ дав мій «шеф» Розбіцький. Для чого все це? Як висловився кадебіст «Мы должны предупредить Йосифа…» А що попереджати? Тюрма? Табір? Вбивство? — все це випробувано не раз, і ніщо не заставить мене забути, що я людина.
Одноразово репресії посипалися й на мою родину. Місяць тому мою маму Терелю Маргариту було виведено із складу членів бюро райкому, виведено з членів керівництва профспілки заводу. Ось де лице Вашої дійсности! Чи буде покарано Тимощука і тих, хто стоїть за його спиною? Я думаю, що ні. Ще перед звільненням мене попередили, щоб з мого пера не вийшло нічого про Сичовку, за що мені на волі ніхто не буде дорікати тим, що я сидів. І, як бачите, я «дотримував» слова то за це тихенько хотіли позбутися свідка і своєї жертви. Після всього, що я зазнав у таборах та тюрмах, і того, що ще чекає мене в майбутньому, я говорю ні! Бути громадянином СРСР є злочином. Се означає, що я заодно з Вами, з тією спілкою, що іменує себе КДБ. Я вимушений виїхати з рідної землі тільки тому, що вона сплюндрована чужими зайдами, мені нема місця на ній, бо я не такий, яким би мене хотіло бачити КДБ. Але я вірю у те, що ми повернемося на Україну, Україну вільну і гостинну для всіх, хто бажає їй добра і добробуту.
21.12.76 року
Йосип Тереля
Архів «Смолоскипа». Оригінал.
