Коли пишемо ці рядки з приводу 86 роковин з дня народження їх Святости Патріярха Йосифа, маємо на увазі осуд історії і пишемо їх для майбутніх поколінь як документальне свідчення у час універсального хаосу в 20-му столітті, мабуть останньому того рода на земській планеті.
Написано нам у книзі Життя жити серед тотального падіння усіх людських основ спільнотного життя, серед румовищ усіх людських вартостей, серед руїн Церков і упадку християнської віри, серед небувалих, ніколи досі струсів у лоні самої Христової Церкви, якої провід замість ізолювати себе від спричинників усієї цеї руїни, побратався якраз з ними і… підписує сам власноручно свою загибіль.
Очевидно, перед нашими очима в першій мірі наша Українська Католицька Церква. П’ятнадцять років тому, майже на початку цього універсального падіння, послав Бог чудотворним своїм Промислом виняткового Мужа до виняткової своєї Церкви, яку 32 роки тому антихристовий авангардист проголосив розторощеною і неіснуючою. Здавалось на короткий момент, що ті, у руках яких спочила дальша доля цієї розгромленої Церкви, що вони стануть усією душею за Божим Благовісником, за тим, що чудом Божим з’явився серед них знову цілим і потужним Главою цієї розтерзаної Церкви. А сталось якраз навпаки! Від самого початку з’явились у них амбіції, що розкрили перед лицем усіх людей властиву їм ідентичність. Не виглядало ще докраю катастрофально так довго, як діялось це скрито і тільки в строгій конспірації з організаторами цього початку апокаліптичного кінця. А коли амбіції деяких наших владик аж так далеко утвердились, що вже й організатори політики в Христовій Церкві визнали їх зрілими вести ними процес заглади, то й передано в їх руки й всю ініціятиву. Дехто з тих подвижників заглади вже на Божому Суді. І якщо повелося про померлих говорити тільки добре, то — на жаль — ніяка мовчанка вже не вимаже їх юдиного діла. Більше того, з їх смертю тільки посилилась акція проти того всього, що проводив у життя Блаженніший Патріярх. А ось від повних 10 років проводиться безскрупульна боротьба на знищення Божого Благовісника, а поруч з ним і ліквідація ще тієї Церкви, що збереглась ласкою Божого Провидіння в широкій діяспорі.
Виглядає неймовірним таке поставлення справи. Але ж для всіх, хто досліджуватиме нашу добу, збережуться напевно ті свідчення, які вже в тисячах примірників розійшлися по всьому світі і розходитимуться далі до самого кінця. І, коли доведеться більшій частині людства пропасти, то Божим Провидінням українські свідки, розсіяні по всьому світі, таки десь виживуть і донесуть ці свідчення для тих, яких обмине загальна катастрофа. У цих свідченнях найдуть і грядущі люди імена і діла тих гробокопателів нашої Церкви. І свідчення ці будуть унікальною притчею для всіх тих, які збережуться.
Хочемо, отже, якнайкоротше і найядерніше представити хід цих трагічних подій, На самому початку видвигнено дуже невинну теорію, що коли вже потрібний для нашої Церкви патріярхат, то тільки такий, що його визнає Папа. Висували цю теорію ті, які прекрасно знали, що Папа, пустившись на діялог з безбожниками і пожертвувавши Українською Католицькою Церквою тільки тому, щоб вести цей діялог, ніколи на те не згодиться, бо це буде неодмінно визначати його особистий провал. Висунено, отже такий принцип і теорію головним чином на те, щоб з одної сторони завісити цей патріярхат високо в хмарах, а з другої, щоб поставити Блаженнішого у положення, де б його беззастережна відданість Апостольському Престолові могла бути врешті квестіонована, чи навіть дискредитована, або застигла на мертвій точці. Але ж, як грубо помилились! Вісімнадцятилітній святий Каторжник за ніщо інше, як за вірність Апостольському Престолові, прийнявся, очевидно, побудувати патріярхат Української Католицької Церкви на офіційному затвердженні його Папою. Сім літ під ряд, не зважаючи на відмови зовсім непереконливого звучання: «принаймні в теперішню хвилю Апостольська Столиця не може прихилитися до прохання», відновляв з року на рік сам особисто, або в товаристві української ієрархії свої прохання за патріярхат. На це одержував кожного разу ту саму стереотипну відповідь. А відповідь ця у такій установі, як Христова Церква, не тільки компромітуюча, бо ж нічим не узасаднена, але нехристиянська. Нехристиянська тому, що досі ні один патріярхат не був встановлений Папою, а коли У.К.Церква устами свого Голови хотіла створити перший прецеденс, то тим самим возносила небувалу досі в ніякій іншій Церкві свою вірність і довірливість Апостольському Престолові. Нехристиянська постава Апостольського Престолу головно в тому, що останній Вселенський Собор враз з Папою проголосив Декрет про Східні Церкви, між якими найчисленніша і найвидатніша Українська Католицька Церква, і Декретом цим стверджено, що патріярхальна інституція є фундаментальною для Східніх Церков. Але ж Папа волів діяти всупереч власним ореченням єдино тому, що його нещасна політика виграла, а не справи Церкви. Щоб однак не виглядало, що Апостольська Столиця іде врозріз із своїми власними декретами, треба було їй для цього ще третьої сили. Такою виявилися деякі наші владики. Тактика і засоби повалити патріярхальну ідею і всяку навіть помісність не тільки що не мали нічого спільного з християнським діянням, а й зі звичайною людською приличністю. Все, чого хапаються світські диверсійники, використано та ще й у дечому їх перевершено. Сипались рясно інсинуації на Блаженнішого. Писались найогидніші пашквілі з вуличним лексиконом. Авторами були деякі владики особисто, або доручали їх своїм священикам і вірним. Суспендовано священиків за те тільки, що ці посміли схилятися в бік патріярхальної ідеї, або Патріярха. Замикано церкви, відмовлювано вірним св. Тайни і християнського похорону. Тероризовано вірних поліцією, а в світових газетах поширювано фабриковані оклевечування на вірних, священиків і Патріярха. Годі злічити увесь цей каталог злочинів наших владик, які могли кожного зламати, але не нашого Патріярха.
Коли ж усі підривні засоби вже не знали міри й краю, зібраний на св. Літургії Божий український люд у церкві св. Петра в Римі проголосив прилюдно свого Обранця Патріярхом, а Блаженніший наш Отець прийняв покірно цей титул і носить його тепер відкрито і консеквентно, не ховаючись ні перед ким. Навіщо ж? Адже отой попередній його титул, яким наділив його сам Папа, був вже однозначний.
Серед запінених поборників, серед продажних братів по чину, серед розшалілих стихій людських покидьків стоїть він у своєму 86-річчя святий, воістину, потужний і владний, як та незрушна скала, як ЖИВИЙ СИМВОЛ НАШОЇ НЕЗДОЛАННОЇ ЦЕРКВИ, ЯК ЖИВУЩИЙ ПОБІЧНИЙ ВЖЕ ПРАПОР НАШОЇ ЦЕРКВИ.
Переважає у всьому в сьогоднішньому світі мовчазна більшість. Але подавляюча українська більшість за Патріярхом і його ідеями НЕ ЗБИРАЄТЬСЯ МОВЧАТИ! Утверджує цю більшість віра, що переможе ПРАВДА, БЕЗКОМПРОМІСНО ІСПОВІДУВАНА БЛАЖЕННІШИМ НАШИМ ПАТРІЯРХОМ!
