Листів, заяв, скарг, що стосуються міжконфесійних конфліктів, набралося в найвищих державних інстанціях уже не десятки, а сотні. Перечитуючи їх, складається враження, що вся наша Церква замість того, аби бути Домом Молитви, пристановищем страждущої душі, перетворилася в арену безперервних битв. Як правило, ці листи, заяви, скарги, апеляції, благання, плачі пересилаються для розгляду в нашу Комісію, оскільки питання законодавчого врегулювання стосунків держави і Церкви належать, відповідно з Регламентом, до компетенції Комісії Верховної Ради України з питань культури і духовності. Ми розглядаємо їх, керуючись статтями 5 і 8 Закону України «Про постійні комісії Верховної Ради України», які варто декому нагадати: «Основними функціями постійних комісій є: здійснювати контроль за дотриманням та реалізацією Конституції та законів України, інших нормативних актів Верховної Ради України, за відповідністю підзаконних актів Конституції та законам України, а також вивчати ефективність їх застосування».
«Постійні комісії з питань, що належать до їх відання, здійснюють контроль за виконанням Конституції та законів України, інших нормативних актів Верховної Ради України центральними органами державної виконавчої влади та місцевої влади…»
Почнім з типового прикладу. Виконання Закону «Про свободу совісті та релігійні організації». На адресу президента України Л. Д. Кучми га голови Верховної Ради України О. О. Мороза надійшло «Звернення» Управління Мукачевської Греко-Католицької Єпархії, підписане Єпископом-Ординарієм Єпархії Преосвященнішим Владикою Іваном Семедієм». Про що у ньому йдеться? Про порушення прав віруючих (на Закарпатті я почув гарне слово вірників) Української Греко-Католицької Церкви. Процитую деякі уривки його тексту: «До встановлення на Закарпатті радянської влади найбільшою конфесією була греко-католицька. яку сповідувала абсолютна більшість населення. Тут було майже 400 греко-католицьких церков та 365 священиків. Духовним центром греко-католиків був Ужгород з п’ятьма церквами, в т.ч. катедральним собором, єпископською резиденцією, богословською семінарією (вищий учбовий заклад), яка розміщалася в Ужгородському замку, двома учительськими семінаріями (чоловічою і жіночою), клясичною гімназією отців-василіян, церковними народними школами та студентськими гуртожитками.
З встановленням радянської влади на Закарпатті розпочалося нищення греко-католицької церкви з застосуванням нечуваних репресій. У 1947 р. державними каральними органами організоване вбивство українського греко-католицького єп. Т. Ромжі. Всі члени греко-католицької єпархіяльної Ради (капітули) були арештовані й засуджені. Всього заарештовано й засуджено до тривалих термінів позбавлення волі (в основному на 25 років) 127 греко-католицьких священиків. В 1949 р. Греко-католицька Церква на Закарпатті сталінським комуністичним режимом була ліквідована. Такий стан тривав 40 років (з 1949 по 1989 рік). За той час Греко-католицька Церква перебувала в підпіллі. Переважна кількість греко-католицьких храмів, у т.ч. і катедральний собор, були незаконно передані православним громадам Московського Патріярхату».
Та от, минулися часи комуно-фашистської тиранії і деспотизму. 23 квітня 1991 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про свободу совісті та релігійні організації», який проголошував «подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і церкви» (стаття 1). а згідно зі статтею 17 культові будівлі «повертаються у власність релігійних організацій». Гадаєте — повернули? Звичайно, ні. Відібрали — враз, повертати виявилося не так просто. На одну споруду з’явилося по кілька претендентів, тому ще не всі громади захотіли одностайно повернутися в лоно своєї колишньої Української Греко-Католицької Церкви і порозділювалися. Тому 23 грудня 1993 року 17 стаття була грунтовно перероблена й доповнена, внаслідок чого її частина З тепер звучить так: «Культова будівля і майно, що є державною власністю може передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. При відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладання з кожною громадою окремого договору».
Внесені також зміни до пункту 6 постанови Верховної Ради України «Про порядок введення в дію Закону «Про свободу совісті та релігійні організації», якими передбачено порядок «повернення у власність чи передачу в безоплатне користування релігійним громадам культових будівель і майна з урахуванням (цитую повністю):
- прав релігійних громад, яким належали ці будівлі і майно на момент їх переходу у власність держави;
- «прав релігійних громад, які користуються цими будівлями і майном у встановленому порядку;
- вкладення коштів релігійними громадами у спорудження, переобладнання культової будівлі і тривалості користування нею;
- наявності у даному населеному пункті (місцевості) інших культових будівель та їх використання релігійними громадами відповідних віровизнань;
- інших суттєвих обставин у їх сукупності».
Як показує практика, всюди в Україні ігнорується перша і четверта частини постанови. Яскравим прикладом цього може служити «Заява» на ім’я нашої Комісії, яка надійшла із селища Ясіня Рахівського району Закарпаття: «Усі сім церков, що знаходяться на території Ясіня та присілків до 1948 року належали греко-католицьким громадам. Ми неодноразово зверталися у різні державні органи про повернення нам хоч одного приміщення церкви для задоволення наших духовних потреб. Та нашими проханнями нехтують, навіть місця під будівництво нової церкви нам не дають. Православні громади використовують усі культові споруди, а дві з них функціонують лише раз або два рази на місяць, але нам не передається ні одна».
І таких прикладів безліч. У нашій Комісії з цього приводу зібралися цілі стоси скарг і заяв, які наші співробітники Секретаріяту називають «папками сліз».
Не виконується також і вимога частини 3 статті 17 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо почерговості богослужіння. Чому? Нещодавно я з подивом довідався про те. що відповідні працівники районних та обласних держадміністрацій, правоохоронні органи — аж до Вищого арбітражного суду України — користуються у своїй практиці не Законом, а роз’ясненням, розісланим якимсь чиновником із давно ліквідованої Ради у справах релігії при Кабінеті Міністрів України (за грубі порушення законності та однобоку заангажованість і ліквідованої), яке по суті перекреслює увесь Закон, бо в ньому (нам його передали) сказано, що «договори про почергове користування культовими будівлями з двома або більше громадами можуть укладатися лише відносно тих храмів, які у даний час не знаходяться у користуванні іншої громади». Але ж це абсолютне свавілля (а, може, й умисний розбій?) у трактуванні Закону! До того ж, трактувати Закон може сам законодавець (у даному випадку Комісія Верховної Ради України), виконувати — виконавча влада, а застосовувати — судова.
Під час моєї недавньої зустрічі з віруючими в Мукачеві мені передали із залу записку, в якій говориться, що «цим роз’ясненням Закон «Про свободу совісті та релігійні організації» фактично відмінений, бо всі храми знаходяться в чиємусь користуванні (переважно — православних). То як це розуміти? Що більше і вище? Закон чи роз’яснення?». Одначе, у Закарпатті курсує ще й інструкція заступника міністра Міністерства у справах національностей, міграції та культів (також уже не існуючого) п. Василя Середи від 1 березня 1995 року N 11/242, скерована на прохання начальника відділу у справах релігійних організацій по Закарпатській області О. О. Панова. в якій також стверджується: «Для проведення відповідної роботи на місцях, пов’язаної із застосуванням Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо почергового користування храмами, повідомляємо, що почергове користування культовими будівлями може впроваджуватись… лише стосовно тих культових будівель, які є вільні або встановленим порядком вивільнені від незаконного чи не за призначенням використання їх».
Та неправда це! Про подібні правові нормативи (я їх запитував повністю) ані в самому Законі, ані в постанові про його введення в дію не сказано жодного слова! Не кажучи вже про те, що названа службова особа чинить грубе порушення Закону, даючи йому своє куце трактування і примітивне розуміння.
Важко навіть уявити, що в такому високоосвіченому краї, яким без сумніву є Закарпаття, державні органи керуються не державним Законом, який є обов’язковим для всіх, а якоюсь інструкцією якогось чиновника, яка цей Закон повністю перекреслює і відміняє. Тим часом хтось дуже вже активно провів «відповідну роботу на місцях», бо вищеназваний чиновницький опус у Закарпатті мають у своєму розпорядженні не лише представники влади на місцях, але й релігійні громади чи не в кожному конфліктному випадку. То чи треба дивуватися, що православна десятка села Сасів висилає голові сільської Ради ультиматум від 21 січня 1996 року:
«1. Згоди немає і не буде проводити богослужіння в приміщенні церкви з греко-католицькими вірниками.
Просимо по даному питанню нас більше не викликати, з нашої сторони явки не буде. Нами прийнято рішення остаточно». А голова сільської Ради пише на цій бумазі резолюцію: «Ознайомився. Взяв до відома. 13.02.1996 року». Після цього само собою напрошується питання: чи є у Закарпатті державна влада?»
Серед державних і правоохоронних структур України поширене також переконання, що православні громади мають право користуватися культовими будівлями, відібраними сталінськими посіпаками в греко-католиків, на основі договорів про оренду, які вони свого часу укладали з відповідними державними органами. Але таке тлумачення є протизаконним. Колишні договори про оренду укладалися на основі тодішнього «Положення про релігійні об’єднання в Український РСР», затвердженого Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 1 листопада 1976 року, в якому в ч. 11, п. 10 б, в, е, є, сказано: «Віруючі, що утворили релігійне об’єднання, мають право: одержувати в безплатне користування молитовну споруду і культове майно за Рішенням Ради в справах релігій при Раді Міністрів СРСР; користуватися для молитовних зборів спорудою (приміщенням), наданою їм окремими громадянами або виконавчим комітетом районної, міської Ради депутатів трудящих за договором оренди; укладати договори, пов’язані з управлінням і користуванням культовим майном; орендувати, споруджувати та купувати для своїх потреб будівлі у встановленому законом порядку». У наступних статтях «Положення» визначені умови користування культовою спорудою та підстави для розірвання договору про оренду: «Усі молитовні споруди, а також необхідне для відправлення культу майно, передане за договором віруючим…, є власністю держави і перебувають на обліку виконавчого комітету районної, міської Ради депутатів трудящих» (стаття 28). Особливо важливими для тодішніх умов діяльності релігійних громад були статті 29 і 30. Цитую: «Молитовна споруда і культове майно передаються в безоплатне користування віруючим, які складають релігійну громаду, на умовах і в порядку, передбачених договором» (ст. 29). Отже, договір передбачав умови, які встановлював орендодавець, тобто відповідний виконавчий комітет Ради, який діяв від імені держави (адже «молитовна споруда є власністю держави») і яких орендонаймач зобов’язаний був дотримуватися. Які ж це умови? Вони визначені статтею 30 «Постанови» «У договорі про передачу в безплатне користування релігійній громаді молитовної споруди і культового майна передбачається, що особи, які приймають споруду і майно в користування, зобов’язуються:
а) охороняти і берегти передане їм державне майно;
б) проводити ремонт молитовної споруди, а також нести витрати на їх опалення, охорону, страхування, сплату податків тощо;
в) користуватися культовим майном тільки для задоволення релігійних потреб;
г) відшкодувати державі шкоду в разі псування або недостачі майна;
д) вносити до інвентарного опису все культове майно, згідно з правилами, передбаченими статтею 36 цього Положення (вимога інвентаризувати новопридбані культові речі — М.К.);
е) безперешкодно допускати в будь-який час. за вийнятком часу, протягом якого проводиться відправлення культу, представників виконавчого комітету місцевої Ради депутатів трудящих для періодичної перевірки й огляду майна».
Так от, якщо релігійна громада, яка одержала за договором в оренду культове приміщення і майно, не дотримувалася цих умов оренди, то, згідно з статтею 41, цей договір міг бути розірваним: «У разі недодержання релігійними громадами договорів про передачу в безплатне користування молитовної споруди і культового майна (стаття 29) цей договір може бути розірваний».
Відразу ж за тим. як 1 листопада 1976 року цитоване «Положення» було прийняте Указом Президії Верховної Ради УРСР, відбулася сесія Верховної Ради (19 листопада 1976 p.), на якій цей Указ був затверджений. (Закон Української Радянської Соціялістичної Республіки «Про затвердження Указу Президії Верховної Ради Української РСР «про затвердження Положення про релігійні об’єднання в Українській РСР»). Таким чином. Положення стало Законом. Основні його принципи підтверджувалися і потім, уже й за моєї пам’яті. Так, 26 вересня 1990 року тодішній Голова Верховної Ради УРСР Л. М. Кравчук підписав ще один Указ Президії Верховної Ради УРСР, в якому стаття 41 набрала категоричнішого звучання: «У разі недотримання релігійною громадою договору про передачу в безплатне користування молитовної споруди і культового майна (стаття 29) або охоронного зобов’язання (в тому випадку, коли молитовна споруда є пам’яткою історії та культури) цей договір розривається». Отже: невизначеність «може бути розірваним» замінена категоричною вимогою — «розривається».
Аналогічні правові положення повторюються і в інших тодішніх законодавчих актах тодішньої держави. Але з веденням у дію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.91 р. — всі ці правові норми — СКАСОВАНІ.
Отже, їх немає, вони не діють, посилатися на них — значить не знати або свідомо порушувати Закон. Бо у постанові Верховної Ради України від 23 квітня 1991 року N 987-ХІІ «Про введення в дію Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» встановлюється:
«5. Кабінету Міністрів Української РСР (тоді, у квітні 1991-го, Україна ще була УРСР, але потім, у 1993 році, у згадуваних уже змінах і доповненнях, ця назва була змінена на нову — Україна — М.К.) привести рішення Уряду України у відповідність із Законом «Про свободу совісті та релігійні організації»;
забезпечити перегляд і скасування міністерствами і відомствами України їх нормативних актів, що суперечать вказаному Закону; (Чи чують ті, від кого це залежить? «Перегляд і скасування». То чому вони цього не дотримуються? — М.К.);
- визначити порядок передачі релігійним організаціям культового майна…
- Кабінету Міністрів України разом з Урядом Кримської АРСР, виконавчими комітетами обласних, Київської і Севастопільської міських Рад народних депутатів забезпечити відповідно до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» повернення у власність чи передачу в безоплатне користування релігійним громадам культових будівель і майна» (підкреслене моє — М.К.).
- Рекомендувати громадським об’єднанням привести свої статути (положення) і програмні документи у відповідність з Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації».
- Визнати такими, що втратили чинність з дня введення в дію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»: Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 1 листопада 1976 року «Про затвердження Положення про релігійні об’єднання в Українській РСР від 1 листопада 1976 року (Відомості Верховної Ради УРСР, 1976 p., Н46, ст. 420; Н48, ст. 450; 1981 p. Н38, ст. 629; 1990 p., Н42, ст. 582);
Закон Української РСР «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів Української РСР» (Відомості Верховної Ради У РСР, 1981 p., N 49, ст. 840) у частині затвердження Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 9 вересня 1981 року «Про внесення змін і доповнень до Положення про релігійні об’єднання в Українській РСР».
Таким чином, усі законодавчі акти, які діяли в попередній державі — Українській РСР, — в тому числі й ті, на основі яких укладалися договори про оренду й передачу в безплатне користування культових приміщень, на сьогодні «ВТРАТИЛИ ЧИННІСТЬ». Чому ж про це не знають насамперед державні службовці та представники правоохоронних органів, які зобов’язані від імені нашої держави вирішувати питання про користування культовими спорудами? Зрештою, дійсно не знають чи їм з якихось причин вигідно вдавати, що не знають? Якщо перше, то як вони можуть вирішувати долі тисяч і тисяч людей? Якщо друге, то як вони можуть займати пости правоохоронців? Правовий нігілізм серед наших співгромадян — це справжнє лихо, та встократ більше лихо, коли такий нігілізм проявляють люди, обов’язком яких є стежити за дотриманням законів.
Адже ж сказано: всі попередні рішення Уряду щодо церковних питань привести у відповідність із нормами прийнятого закону і визначити порядок передачі (тобто, наново передати) всі культові споруди; визнати такими, що втратили чинність, усі попередні правові документи, які стосуються діяльності громад, у тому числі і права користуватися (чи володіти) культовою спорудою. Може, Міністерство юстиції нагадає, нарешті, нашим правоохоронним органам хоч би найелементарніше: потребу всього лиш дотримуватися Закону?
На зустрічах у Закарпатті вірники УГКЦ с. Вереця Виноградівського району передали мені записку, яку інакше як трагікомедію назвати не можна: «Ви кажете про почерговість богослужінь у храмах, що є державною власністю, а нам наші органи пояснюють, що храми передані православним за угодою з 1954 p. І цю угоду може розірвати тільки орган, який уклав цю угоду. То скажіть, де взяти той орган, якщо ми вже живемо у новій державі? Районні органи нам відповідають: ми не укладали угоди і не відмінимо її. І це основна причина, якою мотивують ці органи неможливість пографікового моління». І далі дописка: «Скажіть, най пояснять нам ті органи, де знайти ту угоду, бо в архівах її немає». Що тут робити? Сміятися чи плакати?
Можу привести приклади просто вбивчі про тупу сваволю рішень обласних і Вищого арбітражних судів. Так, 20.04.94 р. арбітр Вищого арбітражного суду України М. І. Остапенко виніс рішення щодо користування храмом у с. Утішків Буського району Львівської області, посилаючись на «договір найму майна», укладений громадою РПЦ із виконкомом Буської районної Ради народних депутатів 29.03.89 p., а тому: «Правовідносини за цим договором… зберігаються в повному обсязі і для релігійної громади УАПЦ, яка після введення в дію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» у встановленому порядку зареєструвала свій статут 15.10.91».
Чекайте, чекайте! Чому правовідносини щодо договору про користування храмом «зберігаються в повному обсязі» тільки для тієї частини громади, яка, вийшовши з єдиної до 1991 р. РПЦ, утворила УГКЦ, не зберігаються ані на крихту! Та ж і ті, і ті мають однакове право на збереження своїх прав, тому і введений принцип почерговості, тому й скасовані усі попередні акти правовідносин щодо користування культовою спорудою. Якщо цього не знає (чи не хоче знати?), суддя, то… Тим часом, 10.08.95 р. у цій же справі суддя арбітражного суду Львівської області В. В. Онишкевич виніс цілком законне рішення про нечинність згаданого утішківського договору від 29.03.89 p., аби дати можливість укласти з кожною релігійною громадою (УАПЦ і УГКЦ) окремий договір на спільне користування храмом. Одначе, через два місяці (17.10.95 р.) заступник голови Львівського арбітражного суду Г. С. Гулик це рішення скасував, бо… Тут знову все пішло «на круги своя»: і роз’яснення Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів України від 23.03,94 р. як треба розуміти і застосовувати Закон «Про свободу совісті та релігійні організації», і про «умови договору», які «зберігаються у повному обсязі», і те, що попереднім «суддею не було враховано п. 4 договору оренди від 14.02.89 p., яким визначено умови розірвання договору». Отже, суддя Г. С. Гулик доходить висновку: «Приймаючи до уваги те, що матеріялами справи не доведено фактів порушення відповідачем умов договору, що мотиви, по яких позивач хоче розірвати договір суперечать п. 4 цього ж договору, правових підстав для задоволення позову не було. Рішення (попереднє — М.К.) підлягає скасуванню».
Та чи знають у Львівському і столичному арбітражних судах, що в нас тепер уже є Українська держава, що вона прийняла свої законодавчі акти, якими скасувала всі попередні договори оренди культових приміщень, а тому нікому нічого не треба доводити, шукати фактів порушень умов договору вони усі разом, гамузом — ліквідовані? Очевидно, не знають. (Або зацікавлені, аби не знати). А тому ось такі невтішні справи не лише в одному цьому селі з оптимістичною назвою Утішків.
То чи є надія, що наші правоохоронні органи нарешті втямлять: після прийняття Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» з релігійними громадами наново укладаються нові умови користування, оскільки усі культові будівлі, націоналізовані державою, до прийняття цього Закону вважалися державною власністю. І про це у ст. 17, ч. 2 Закону сказано: «Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балянсі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертається у власність релігійних організацій за рішенням обласних. Київської та Севастопольської міських державних організацій, а в республіці Крим уряду Республіки Крим». Там же, де релігійні організації розділилися на дві (або більше) конфесії, а культова будівля одна, то вона передається у почергове користування. Якщо ж релігійна організація не дотримується вимог статті 17 щодо почерговості, то, згідно з статтею 16, вона може бути знята з реєстрації і її діяльність припинена у судовому порядку.
Вимога почерговості є вимогою не лише нашого державного закону, вона передбачена у Резолюції 7-го пленарного засідання Міжнародної змішаної комісії з питань теологічного діялогу, яка відбулася 17-24 липня 1993 року в м. Баламанд (Ліван) і. в якому брали участь усі релігійні центри світу, зокрема Константинопольський Патріярхат, Ватикан. Московський Патріярхат. У статті 28 цієї резолюції сказано: «Віра в таїнственну дійсність означає, шо потрібно визнавати всі літургійні обряди іншої Церкви… Це переконання вимагає, щоб за певних обставин полегшувати виконання обряду іншій Церкві, надаючи при цьому по домовленості свою власну церкву в розпорядження іншій, що дозволить почергово в різний час відправляти у тому самому приміщенні». Отже, якщо хтось хоче пояснювати неможливість почергових богослужінь В одному храмі канонічними перешкодами, то це також не відповідає правді. І богословські, і державні принципи в цьому питанні не протирічать один одному. Аби лиш була добра воля виконувати закони. І Божі, і державні. І така добра воля у багатьох населених пунктах уже приносить добрі плоди християнської злагоди.
На 1 січня 1995 року у нас було 819 храмів, у яких богослужіння проводяться почергово, отож, як той казав, процес пішов. Сьогодні немає іншого цивілізованого способу розв’язання міжконфесійних конфліктів, окрім визнання і послідовного впровадження принципу почерговості богослужінь у тих культових спорудах, які є державною власністю і. на які претендують дві громади. Нехтування цим принципом веде до приниження людської гідности і безправності значної частини наших співвітчизників.
Ми всі гуртом, і законодавці, і правоохоронці, маємо допомогти нашим ближнім зрозуміти цей принцип, маємо переконати їх, що іншого виходу із ситуації немає, тому треба дотримуватися вимог Закону.
Нарешті маю повідомити, що міркування, висловлені у цій статті, обговорювалися 10 квітня ц.р. на засіданні Комісії з питань культури і духовності і були одностайно схвалені. Це дає мені підстави ще раз покликатися на вимоги Закону «Про постійні комісії Верховної Ради України» (стаття 8. п. 6), де сказано: «Рекомендації постійних комісій підлягають обов’язковому розгляду органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та об’єднань громадян, підприємствами. Про результати розгляду та вжиті заходи повинно бути повідомлено постійним комісіям у встановлений ними строк».
Виходячи з цього. Комісія ставить вимогу до Державного Комітету України у справах релігій:
- Оскільки названий державний орган є правонаступником аналогічних попередніх структур, вимагаємо. аби він протягом місяця відкликав протиправне роз’яснення Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів України від 23.03.94 р. щодо застосування Закону «Про свободу совісті та релігійні організації», а також інструкцію заступника міністра Міністерства у справах національностей, міграції та культів п. Василя Середи від 1.03.95 p. N 11 242 аналогічного змісту.
- Рекомендуємо Державному Комітету України в справах релігій протягом місяця розробити й затвердити заходи щодо неухильного дотримання Закону «Про свободу совісті та релігійні організації», постанови Верховної ради України про введення його в дію (із змінами та доповненнями, внесеними 23 грудня 1993 p.).
Коли йдеться про таку делікатну справу, як міжцерковні відносини, то не панове панови і різні посередники з своїм суб’єктивним розумінням, а саме державний Закон України має бути визначальним. А поки що, на питання, поставлене у заголовку цієї статті, життєва практика підказує лише одну — ствердну відповідь. Закон у дишло перетворили ті, хто мав неухильно його дотримуватися і виконувати.
Михайло Косів
член Президії Верховної Ради України,
голова постійної депутатської Комісії
Верховної Ради України з питань культури і духовності
