Вихід на екрани фільму за мотивами хрестоматійної повісті Івана Франка є беззаперечно головною кіноподією 2019 року. Понад те, це вкрай важлива подія для історії українського кіно загалом. Масштабна постановка, масові батальні сцени, складні спецефекти та операторська робота, велика кількість героїв – ще ніколи українське кіно не знімали з таким розмахом!
Звісно, фільм уже наразився на потужний шквал критики. Вона розпочалась ще тоді, коли у фейсбуці та на ютубі з’явилися перші тизери кінострічки з «американізованими» героями, монголами із двоголовим орлом та боярським дружинником Ґардом, який немовби прийшов із серіалу «Вікінги». Коли фільм вийшов, дехто нарікав на те, що тухольці моляться Перунові (через 300 років після Хрещення Русі), а головним героєм став не сам Захар, а його син Максим.
Коротко про «американізм»
На всі ці зауваження відповісти легко: двоголовий орел у монголів дійсно зустрічався, і творці фільму не могли не оминути символічного порівняння тодішньої Орди з нинішньою. У віддалених селах язичництво зберігалося доволі довго (враховуючи, що в містах Галичини нова віра ствердилася десь у ХІІ ст. ), інша річ, що імена в тухольців відверто християнські – Максим, Захар, але то вже нехай залишиться на совісті Івана Франка. Адже могло бути й так: завітав місіонер до Тухлі, завів моду на римські та єврейські імена та й пішов собі далі. Ну і нащадок скандинавів десь у глибинці цілком міг носити мйольнір на шиї і в ХІІІ столітті, а його «ірокез» міг бути «поцуплений» у руських князів чи степовиків. На перехресті культур цілком можлива дивна суміш одягу, озброєння, побуту та світогляду. Костюмери і реквізитори «Захара Беркута», відштовхуючись від естетики, намагалися найперше створити колоритні образи. І це їм вдалося. Той самий Ґард надовго застрягає в пам’яті, видно, що це персонаж з історією та «підґрунтям». Ну і щодо «пасивності» самого Захара Беркута, то він і в книзі був не надто активний. Він не так діє, як уособлює життєвий устрій та принципи тухольців, яким протистоїть боярин Тугар Вовк. А ще він утілює ідеали Івана Франка про демократичне суспільство.
Так чи інакше, головні претензії, які могли бути в критиків фільму, стосуються не цих подробиць. Ті, кому фільм сподобався, вказують на його одну цікаву рису: стилістика, репліки та інтонації персонажів проникнуті типовим «американізмом», який робить кінострічку не так українською (ну бачать так люди! ), як нейтрально-універсальною. Цей ефект посилюється тим, що більшість ролей виконують західні актори, а в ролі Захара – Роберт Патрік із другого «Термінатора». Здається, лише ледачий не жартував із цього приводу. Американські фахівці допомагали і режисерові, і сценаристові, працювали операторами та писали музику. Режисер і кіностудія пішли на цей крок свідомо. І це робить вихід «Захара Беркута» символічним явищем у світлі української історії, навіть релігійної. До прикладу, творці цього кіно багато в чому повторили те, що свого часу робили наші лідери, у тому числі релігійні, ще в XVII столітті.
Питання орієнтиру: аналогії з історії
Коли в 1617 році Йосиф-Велямин Рутський хотів реформувати монастирі, то орієнтувався на досвід римо-католиків: централізований орден, де всі обителі пов’язані між собою. Щоб створити такий орден, митрополит закликав єзуїтів, які тимчасово прийняли східний обряд, заселитись у занедбаному монастирі та жити за правилами святого Василія Великого, захопивши русинів, які почали приставати до нової Конгрегації, а відтак Чину, і цей Чин став справжньою опорою унійної Церкви та рушієм позитивних змін. До речі, наприкінці ХІХ століття досвід Рутського повторив Сильвестр Сембратович, і так відбулася Добромильська реформа. Дещо подібне можна було побачити на Замойському синоді 1720 року, коли унійна Церква офіційно перейняла (точніше легалізувала) багато латинських церковних практик. Так Русь-Україна прагнула остаточно закріпитися в католицькому «таборі», відмежуватись від агресивного впливу Росії, яка перетворювала Церкву на частину державного апарату, а Україну – на безправну колонію. Петро Могила теж перетворив братську школу в Києві на латинський колегіум, повністю скопіювавши навчальну програму з єзуїтських колегіумів, і всі тамтешні викладачі мали європейську, переважно католицьку освіту. Альтернативних джерел освіти просто не існувало, а альтернативні католицькій моделі церковного устрою зводились до панування у Церкві багатих спонсорів або царя.
Українській культурі здавна було притаманно, не пориваючи з руськовізантійським корінням, цілеспрямовано зберігати курс на Захід. Шлях туди був шляхом до цивілізації, дорогою до особливої культурної чутливості до внутрішнього світу особи, а отже, до пошанування людської гідності. Хрещення Русі, побудова Софійського собору, німецькі колоністи у руських містах, династична політика «тестя Європи» Ярослава Мудрого були для Русі-України тими самими кроками «в цивілізацію». Та й не лише у церковних справах українці дивилися на Захід. Козаки стріляли з європейських мушкетів, фортеці, палаци, оселі зводили в готичному стилі, стилях ренесансу, бароко і класицизму. Спрощували кириличний шрифт, додаючи літерам прямих ліній, знову ж таки за європейським зразком, і так далі. Тож не дивує, що ця традиція продовжена в кінематографі.
Шлях українського кіно: між Сходом і Заходом
За радянських часів український кінематограф був суто регіональним. Були, звісно, окремі винятки, як-от «За двома зайцями». Та назагал талановиті актори і режисери (Бондарчук, Гурченко) виїжджали до Москви, а українські локації служили для загальнорадянських проєктів (фільм «Три мушкетери»). Тож не дивує, що в часи незалежності українське кіно залишалося на низькому рівні. Були окремі відносно непогані твори (такі як «Іван Сила»), проте погоди вони не робили. Ще був арт-хаус, але то вже на любителя. Найгіршим чинником виявилася співпраця з російським шоу-бізнесом, коли українських акторів та локації використовували для бездарних або відверто проросійських проєктів. Згадати хоча б «Тараса Бульбу»… Розрив кінозв’язків після початку російської агресії дозволив українським кіномитцям піти своїм шляхом, а санкції проти артистів, які підтримують російську агресію, звільнили місце в кінотеатрах українському продукту. Нішу комедій зайняли відносно легко – маємо тут і Дзідзя, і «Скажене весілля», і багато іншого. Цікавими вийшли «Шляхетні волоцюги», «Гуцулка Ксеня». Та й «Сторожова застава» варта того, щоби переглянути її кілька разів.
Проте лише малобюджетні комедії могли окупитися в прокаті, а значить зняти масове, видовищне, пригодницьке кіно в Україні і на українську тематику було і буде проблематично. Якісна робота потребує відповідного гонорару, і не можна завжди розраховувати на меценатів або Фонд кіно. Однак прокату в Україні, Білорусі, Казахстані недостатньо, щоб окупилися фільми такого рівня. Потрібен вихід на закордонного глядача. Фільм має зацікавити Західну Європу, Америку. А для цього його слід зняти на належному рівні. Тут потрібно, щоб актори грали не театрально, а кінематографічно, щоб операторська робота була відповідною, щоб сценарій не «провисав», щоб комп’ютерна графіка не нагадувала аркадні ігри, а батальні сцени – реконструкторські фестивалі. Певне аматорство можна пробачити в «Першому разі», «Скаженому весіллі» або «Шляхетних волоцюгах», тобто у фільмах «про нас і для нас». Якщо ж знімаєш фільм для великого світу – якість має бути світового рівня.
Отже, врахувавши досвід «Сторожової застави», студія Film. ua вирішила піти на незвичний крок і запросила західних акторів, операторів, композитора, асистентів режисера і сценариста. Як наслідок, не обійшлося без голлівудських штампів (утім без них жоден костюмований епік не обійдеться). Так, деякі сцени «Захара Беркута» нагадували «Хоробре серце», «Робін Гуда» або «Піратів Карибського моря». До прикладу, Мирослава нагадує ельфійську принцесу, а Захар – індіанського вождя. Справді, внутрішня боротьба Тугара Вовка відсилає до Дарта Вейдера або Роберта Брюса із «Хороброго серця». Але при всій прискіпливості варто визнати, що образи героїв вийшли яскравими та живими, сценарій продуманий, битви напружені та захопливі. Понад те, найкращими є епізоди, не взяті просто з книги, а вигадані чи домислені сценаристами. «Захар Беркут» став не просто наймасштабнішим, а найдосконалішим і найбільш професійно зробленим фільмом в історії українського кіно.
Деякі критики казали, що найамбіційніший український фільм виявився не кращим за посередні голлівудські стрічки. Що ж, по-перше, це не зовсім так. Звісно, 250 акторів у масовці – це не «Царство Небесне» і не «Володар перснів», та й драматизму і епічності боротьби карпатських бойків далеко до «Хороброго серця». Проте «Захар Беркут» має свої переваги. Передусім це продумані персонажі зі зрозумілою мотивацією та логічними вчинками. Немає потреби грати у Фройда та робити флешбеки в дитинство, щоби пояснити, чому персонажі роблять те, що роблять. Герої фільму – зрілі, цілісні особистості. Ніхто тут не приймає рішень під впливом емоцій, комплексів чи просто тому, що «сценарист так захотів». Ти розумієш, чому Максим і Мирослава закохалися, чому Ґард зневажає «смердів» та йде на підлість, аби заманити героїв у пастку, чому Тугар Вовк погоджується допомогти у знищенні Тухлі і чому жертвує собою, рятуючи Максима. Зрозумілим є й те, чому Бурунда заводить військо в ущелину, наражаючись на небезпеку. Певні комплекси «молодшого брата» можна побачити у поведінці Максима, але і батько, і старший брат його розуміють та дозволяють проявити себе. І жодного зайвого слова, жодної зайвої емоції. Тут нема місця модному західному «психологізму», коли герой має продемонструвати усі можливі комплекси та вагатися пів фільму перед тим, як узяти до рук меча. Тому більшою чи меншою мірою ти як глядач співчуваєш усім героям, навіть Бурундою милуєшся під час фінального бою. Такі цілісні персонажі, як у «Захарі Беркуті», рідкість навіть для Голлівуду!
До речі, ота цілісність і позитивність – це також «крок на Захід», до позитивного героя, умовного ковбоя, який влучає злодієві просто в серце, цілує красуню і скаче за обрій. Жодної фірмової української журби, без якої не обходилося жодне наше історичне кіно. Недарма в пісні, що лунає у титрах, є такі слова: «Не забувай мене, я повернусь назад, щоб остудити меч, змити кров, вийти в сад». Хепі-енд, якого нам так бракувало. Понад те, це крок на «справжній» Захід, не спотворений антихристиянським постмодерном чи язичницьким фатумом. Розкриття персонажів, ставлення режисера до них декларують повагу до людини, закладену християнським світоглядом.
А ще слід нагадати критикам, що «Захар Беркут» – перший фільм такого жанру, який узагалі можна порівняти з масовим продуктом Голлівуду. Все, що було перед тим, сприймалося як «поганеньке, але своє», як виступ учениці музичної школи на концерті першокласників. Зате коли та сама учениця через кілька років грає в «дорослому» оркестрі, а високочолі критики кажуть, що «до рівня Паганіні або Леоніда Когана вона недотягує», для неї це вже небувале досягнення. Суд рівних – привілей зрілості. Будучи небайдужим до історії XVII століття, ваш покірний слуга знову візьме приклад звідти: латинська школа Петра Могили була не кращою за «стандартні» єзуїтські колегіуми, але, враховуючи стан тодішньої української освіти, це було історичне досягнення. Для Рутського було досягненням формування монашого Чину, який за рівнем освіти та організації можна було порівняти з домініканцями чи бернардинами. Для учасників Замойського синоду було досягненням запровадити латинську систему частого причастя…
Що б там не казали, кінопрем’єра «Захара Беркута» стала ще одним кроком Русі-України від культурної матриці «молодшого брата» Орди до орієнтації на стандарти західної цивілізації, але без втрати свого «я». І, незважаючи на «універсальність», яку закидають критики авторам фільму, «Захар Беркут» виявився для українців дуже актуальним, а фраза «ти мусиш не домовлятися з ворогом, а битися з ним» зачепила навіть тих, що скептично сприйняли сам фільм.
Віктор Заславський, історик, публіцист
