Сміливо можна б поставити таке питання собі й іншим людям після Загальних Зборів Українського Крайового Патріярхального Об’єднання (УКПО) в Лондоні 10.5.1986 р.
Не тому, що не було зацікавлення, не тому, що не було важливих проблем до обговорення, але тому, що все відбувалося шабльоново, що не було нових думок, ані не було таких проблем на порядку дня, які б викликали гостру і спірну реакцію.
Правда, сотня делегатів від низових клітин з понад 250-ма голосами від коло 5,000 членства, зорганізованого у 75 клітинах,— це ще не все. Це вказує на здисциплінованість і вірність ідеям, які нам залишив св.п. Патріярх Йосиф. Але сам факт, що всі голосування проходили одноголосно, а представлено до розгляду лише одну листу кандидатів до нової Ради УКПО, свідчать про свого роду механічність суспільного життя. І хоча не було обмежування,ані в часі, ані в мерітум справи дискутантів, — то дискусія не внесла нічого нового, нічого цікавого. Нічого контроверсійного.
Це, з однієї сторони, добре говорить про справно ведене діловодство і про фінансове довір’я до людей, відповідальних за фінансові справи, але ні у звітах, ні в дискусії не було помітно ентузіязму для нашої ідеї. Все котиться утертим руслом. А це недобрий знак. Це віщує застій. Без ентузіязму і без ентузіястів ніяка ідея не може розростись, набрати ваги.
Бо хоча у звітах уступаючої Президії УКПО говорилося про чималу відбуту роботу, про намагання пожвавити працю серед молоді, про старання придбати нових адептів духовного стану, про створення стипендійного фонду на цю ціль та про видавничу роботу,— то все це залишилось без відгуку зі сторони дискутантів.
Зате ширша програмова доповідь о. мітрата Музички про наш стан і наші завдання внесла неабияке пожвавлення й ширший обмін думками. І хоча тінь сучасного злощасного стану нашої Церкви у Великій Брітанії залягла над виступами усіх дискутантів, але про саму справу єп. А. Горняка ніхто, властиво, не зупинявся. Для нас це пройдений етап, який чимскоріше треба забути й шукати нових шляхів для наладнання нашого церковного життя по-новому. Це лихо, яке не обійдеш ані не перескочиш. Зате конфлікт між парафіянами з о. Шимкіним у Едінбурзі був на порядку нарад, як грізне мементо того, що над нами постійно ще висить і яке треба мужньо, розважно, але рішуче поборювати нам всім. Навіть точка про зміну статуту, яка звичайно буває широко й довго дискутована, цим разом пройшла спокійно. Йшлось про те, щоб поруч відділів УКПО були самостійні клітини без виборного проводу, але з призначеним або зголошеним «зв’язковим», який був би пов’язаний не з найближчим відділом, але прямо з президією УКПО. І саме той факт, що люди старіються, байдужіють, що молодь, яка включається в Патріярхальний рух, не проявляє теж ані ініціятиви, ані ентузіязму, — насторожує. Що далі?
Як слушно підкреслив о. мітрат, небезпека для нас та для нашої Церкви не зменшується, а радше росте. Тож і наша чуйність і відпорність мусять теж посилитись. Наша справа слушна, як підкреслив Папа Іван-Павло II, але кожне діло мусить мати своїх ентузіястів. Для великої справи треба єдности думки і єдности зусиль всіх. І саме цього у нас не помічається. Виглядає, що єпископи далі ведуть загумінкову церковну політику. Виглядає, що бояться зорганізованого мирянського руху. Тому у великій мірі саботують зарядження патріярха, а з другої сторони зводять намарне ентузіязм мас вірних, зроджений закликами та візією покійного Патріярха Йосифа.
Тому й тривожне питання: «Що далі?».
Учасник