(Закінчення з грудневого числа 1991 р.)
Ленінська революція — це був «звір з безодні», випущений серед людей, як писав Бердяєв. До різні долучився голод. Екзарх Леонід писав до Митрополита: «Моліться, моліться, дорогий Владико, за нас нещасних! Ми зогнили, як підмочена гума, і смердимо, як труп. Дякую Сотворителеві, що Він нас ще досить мало карає». Але Екзархат існував, почав рости, знайшов чимало прихильників серед православних і ще 30 травня 1918 року зорганізував величаву процесію по вулицях Петербургу з нагоди празника Пресвятої Евхаристії.
Була це остання релігійна маніфестація, що її дозволила «совєтська власть». Звіти,які пише о. Леонід до Митрополита Андрея, свідчать про великі духовні успіхи Екзархату. Немає тільки покищо доволі священиків для тієї праці. Ленінська революція покищо не перешкоджувала. Появляється друковане слово Екзархату. (Це ще не часи НЕПу!).
Нововибраний патріярх Тихон не тільки не ставився вороже до російської «унії», але й радий їй, молиться за її успіхи, готовий співпрацювати для її успіху і благословить православний клир на таку співпрацю з католиками (не хочеться вірити!), хоч в Петербурзі голод, але о. Леонід пише, що новий катехизм тепер потрібний більше, ніж хліб! Творяться нові католицькі парафії східнього обряду, у Москві справа «унії» стояла краще, ніж у Петербурзі. Росте число «конвертитів», появляються герої тієї унії (як о. Патапій Емельянов).
Правда — недовір’я до латинян і Риму існує: «Кто же поверит в благосклонное отношение Рима к восточной миссии?». Історія довго пам’ятає гріхи минулого, Рим повинен це знати і цього не легковажити. Коли читати історію тих перших місяців Екзархату, стає ясно, чому Митрополит був такий оптиміст в описах можливостей з’єдинення на російському грунті, чому так рожево дивився він на поворот цілої Росії на католицизм. Не міг врахувати тільки одного, чого не враховував тоді — ленінської революції і її висліду (цілковито недемократичного). В атмосфері тодішніх релігійних рухів, хоч з перешкодами і різними труднощами, творилась і почала успішно рости і українська православна автокефальна Церква від 1918 року. Перші спроби і різні методи в 1918 і 1919 роках, щоб знищити Церкву в Росії, більшовикам відразу не вдались. Зрештою, тоді вони на те ще не мали часу. Російське православіє мало сильне коріння в народі, хоч час потім зробив своє і вислід бачимо сьогодні. Стосували тоді методи розбиття Церкви (прогресивна і консервативна!), стосували зразу вже тоді сильну пропаганду проти релігії, священиків, манастирів і Церкви, конфіскувались церковні дорогоцінності, почались публічні судові процеси проти священиків. «Для Церкви прийшли часи Діоклеціяна. То не гіпербола, а факт», — писав о. Леонід до Митрополита при кінці 1918 року. Серед такої хуртовини нарешті аж 24 лютого 1921 року Митрополит добився до Риму і одержав потвердження російського католицького Екзархату (мав великі перешкоди дістатися до Риму з боку італійського уряду, російських та польських політичних кіл!), і його приїзд прийняла нова католицька громада з великою радістю: «Радости і вдячности Богові нема границь! Так багато і так гарно, що поневолі приходить страх: чи не устроїть сатана якоїсь нової пакости?», — пише о. Леонід Митрополитові (кореспонденція йшла через фінляндський консулат). В повороті, врешті, до Львова сумну ролю відіграв польський уряд…
Від 1922 року Екзархат помалу переходить в катакомбну Церкву, починаються дошкульні провокації більшовицької влади. Методи відомі, вони стали потім «історичними» в боротьбі держави з Церквою і релігією. 23 березня 1923 р. відбувся суд над екзархом о. Леонідом і іншими. Почалась серія арештів чільних російських католиків, хоч латинська Церква користувалась правом на існування. В 1926 році випустили на волю латинського архиєпископа і 13 священиків. Отець Леонід сидить в тюрмі. На інтервенцію жінки пролетарського письменника Максима Ґорького його під умовою випускають на волю і він живе в Калузі. Він бачив коротко руїну католицької парафії в Москві.
Ще цього самого року його знову схопили і відправили на три роки в соловецьку тюрму. По цій тюрмі його висилають на Пінегу, в 1931 році він знову в тюрмі в Архангельську півроку, восени 1931 року — знову заслання в Котлас і в 1934 році він звільнений і переїжджає у В’ятку, де і помер у березні 1935 року смертю ісповідника.
Це був кінець російського католицького Екзархату, що його оснував і здобув Митрополит Андрей. (Подібний мученицький шлях пройшла і наша Автокефальна Українська Церква, якій смертельний удар завдала теж ленінська революція вже за часів Сталіна).
III
Російський католицький Екзархат східнього обряду, створений Митрополитом, не існує. Є по світі росіяни-католики східнього обряду. Чи є такі в теперішній радянській Росії — годі щось точно сказати. Вони помалу появляються. З тих, що пам’ятають роки Екзархату і революції, вже хіба нема нікого, а коли і є, не можуть дати будь-якої ознаки життя. Треба б вірити, що є «прозеліти» і є вони серед православних російського єпископату, як би можна догадуватись з автобіографії о. Михайла Гавриліва, ЧСВВ: «Кожна людина — це перш за все історія» (видана в Римі в 1987 р. і дісталась до нас тоді «зеленою дорогою»). Він твердить, що таким був митрополит Нікодим (той, що помер перед папою Іваном-Павлом І). Говорив би про те в якійсь мірі і той великий ентузіязм кардинала Віллебрандса в сучаснім екуменізмі у відношенні до російської православної Церкви. Та це тільки здогади, в які нелегко повірити.
Однак, ніхто досі у всіх діялогах, розмовах і писаннях не згадує нічого про Екзархат 1917 року і о. Леоніда. А треба б не тільки згадати, але домагатись його віднови, його свободи, його існування по його Голготі, домагатись номінації Екзарха для росіян-католиків. Про вірних того Екзархату не треба б журитися. Коли він усталиться і різні власті приймуть його відродження, вірні появляться зразу. Остаточно міг би мати над ним, принаймні на початку, власть львівський наш Митрополит, як це було у випадку Митрополита Андрея. (Хоч ці власті забрав потім Папа Пій XII).
Проста логіка! І основана на скромнім, майже непомітнім записі в папськім Шематизм і цілого католицького світу, що зветься: «Annuario Pontificio»: «Russia (а. 1917). Russiae-Esarcato per і cattolici di rito Bizantino in Mosca». Вид. 1991 p., стор. 1013.
Це у списку всіх Апостольських Екзархатів світу. Нотатка дуже коротка, суха урядова, але правничо вагома. Це рівнозначне з «Рома льокута»!
Для певности є ще один авторитетний запис Конгрегації для Східніх Церков «Орієнте Каттоліко» з 1974 року. Там на сторінці 290 подані точні інформації про те, що «в 1917 році Митрополит Галича Андрей Шептицький силою окремих властей, одержаних від св. Пія X, установив для Росії Екзархат обряду візантійсько-слов’янського і номінував першого Екзарха свящ. Леоніда Фьодорова (1879-1935). Але наступаюче большевицьке переслідування жорстоко відтяло (так!) розвиток народження Екзархату. Фьодоров був дуже скоро арештований і ув’язнений. Помер у злиднях у В’ятці 1935 року. Від того часу не було більше вісток про російську католицьку спільноту. Митрополит Шептицький номінував у 1940 році Екзархом для Росії свого власного брата Климента Шептицького, який помер у 1952 році в тюрмі у Володимирі». Тут кінець тієї важкої цитати. Нехай читають її тепер в РСФСР.
Та остання цитата — це багата і багатомовна інформація. Екзархат російської католицької Церкви — твір Митрополита Андрея — існує легально і кожної хвилини може блиснути життям. Може? Ніхто про це покищо не говорить. Навіть теперішній папа, що вже призначив п’ятьох латинських єпископів для СССР і напевно чекають нові кандидати. Але дивуватись треба, що, в першу чергу, нема мови про це з боку російської і в екуменічнім діялозі (який перервався через справу повороту наших церков, які забрала російська православна Церква по 1946 p.). Не говориться про цей Екзархат в урядових ватиканських колах. Не говоримо про той Екзархат і ми, українці, хоч цей твір нашого великого Митрополита. Чомусь про те не говорив в минулому ані Митрополит Андрей, ані його Наслідник. Чому така здержливість? У Львові був цілий архів, вся документальна історія того Екзархату. Писав про нього ректор Богословської Академії о. Йосиф Сліпий, але дуже коротко, сухо, обмежившись тільки до самого петроградського Собору, хоч мав під рукою ввесь архів, який в тридцятих роках переписав князь П. М. Волконський за дозволом Митрополита, і на основі цього архіву маємо сьогодні знамениту працю диякона Василія в російській мові — «Леонид Федоров», що його видали наші Студити в Римі в 1966 р. Це перша велика публікація про цю велику справу.
Догадуватись можна, що, здається, невільно було про цей успіх Митрополита тоді писати і говорити голосно (чи не вільно і тепер?). То був час нового екуменізму і нової праці для Росії, яку почав по війні скомпромітований згодом єпископ Мішель д’Ербіні. Думаю так тому, бо маємо цікавий факт, що говорить між рядками. В грудні 1934 року Пій XI у своїм «Моту пропріо», «виявляючи свою печаливість до народів Росії» (так!) доручив, щоб славна «Комісія для Росії», створена десять років раніше, займалась тільки росіянами, «які пробувають на батьківщині». В цьому документі вихвалюються «високохосенна діяльність преподобного Брата Михайла д’Ербіні, що виявив в цій речі особливий досвід, пастирську проворність і шляхетне змагання». (Той самий д’Ербіні приніс у 1926 році вістку про арешт о. Леоніда Фьодорова і так легкодушно тоді про це сказав у своїм репорті: «Засланий на Соловки, сам собі винен, бо поїхав до Могилева, хоч і зобов’язався не займатися пропагандою». Так поводились тоді ті, що самі хотіли «навертати» Росію, маючи до цього немов виключне право. Того самого д’Ербіні усунув той самий Папа Пій XI, деградуючи його з усіх функцій і засуджуючи його на церковний «домашній арешт» до кінця життя).
Серед тієї дивної атмосфери «не-говорення» це папське «Моту пропріо» про «Комісію для Росії» Митрополит подав до відома своєму духовенству 9 березня 1935 року. Того самого дня Митрополит подав також іншу документальну вістку, що 7 березня того ж року помер у В’ятці Леонід Фьодоров, «як правдивий ісповідник за віру». І Митрополит пише: «З його смертю зникає перший ієрархічний зверхник і голова російської католицької Церкви, що правдоподібно ще на довгі літа лишиться без зверхника. Осиротілу Церкву мусимо тепер ще усильнішими молитвами піддержувати, упрошуючи для неї і святих покликань і такого положення справи, в котрому буде можливе Святішому Отцеві іменувати наслідника Покійника. Отець Екзарх Леонід був зв’язаний з нашою Церквою і з нашою Епархією багатьма дуже тісними зв’язками, а тому його смерть є і для нас причиною правдивої і глибокої жалоби». Так писав великий Митрополит. Стільки мав він нагоди пригадати всім новим екуменістам в той час про своє діло, що стало погребане враз із праведником о. Леонідом. Про дію і твір Митрополита мовчали тоді в Римі і тому мовчали і в Львові.
Чи і сьогодні треба мовчати? Чому не вимагати віднови цього Екзархату? Вимагати повинні в першу чергу російські католики на еміграції. Це їхній обов’язок.
Існують якісь таємниці, якими оповита вся ця справа, як і все Росія була і є якоюсь незрозумілою таємницею і загадкою, як казав колись Черчіл.
Ще інше питання теж для нас важне і варте окремої дискусії: чи є справді шанси для навернення Росії на католицизм? (І з розмислом уживаю таких і не інакших слів. Про Україну скажу: «відновлення вселенської єдности», бо Київ став християнським перед сумним розділом у Вселенській Церкві в 1054 році, значить став християнським ще у вселенській єдності. Московщина стала християнською пізніше по розділі). Очевидно, відповідь, базована на якихось коньюнктурах нашого мислення, не має значення, бо питання «навернення» — то питання дії Божої ласки, яка «віє, куди хоче, і шум її чуєш, але не відаєш, звідкіль приходить і куди йде» (Ів. З, 8). Треба вірити, що посіяне Митрополитом Андреєм зерно не пропало, його оптимізм про можливості навернення Росії не був наївним чи безпідставним. Він на ці справи дивився Божими очима своєї глибоко духовної душі. Щось десь діється в людських душах не за людськими впливами і поштовхами, а ще менше за людською «політикою» — східня вона чи західня. Хотілось би, щоб в тих процесах «призабутої» події з 1917 року «грала свою ролю наша Україна і українська католицька Церква, бо вони були для нашого північного сусіда частим вчителем в історії (чого хіба ніхто не заперечить!). Але ми тими вчителями маємо бути вільними і державно самостійними, щоб ми принесли тій півночі іншу духовність, яка дає справжню свободу в Христі, іншу справедливість та іншу правду, що їх не принесла жовтнева революція, що їх Росія впродовж століть згубила, але їх, як і всі народи в світі, прагнула.
о. І. Музичка
