II
Божеське походження Церкви і взагалі Божа повсякчасна дія у цій Божій Установі так суттєво і нероздільно пронизують це поняття — Церква. Від перших початків цієї Божої Установи виникала раз-у-раз потреба відмежовувати себе і навіть кидати анатеми на всі ті творива, що підшивались під Христову інституцію. Уже перший Собор Христової Церкви мусів проголосити у всі часи своє тверде й незмінне християнське «Вірую». «ВІРУЮ У ЄДИНУ, СВЯТУ, СОБОРНУ І АПОСТОЛЬСЬКУ ЦЕРКВУ».
Іншими словами: ця Божа Установа є воістину нею, коли перш за все вона є єдина, отже тільки така, яка вийшла від Божого Творця із повністю збереженим скарбом автентичної Христової науки і всецілого ознаменування її Ісусом Христом, як Божої Установи. Цілком послідовно отже виникає думка: вона СВЯТА і наділена спроможністю плекати святих угодників Божих у всі часи. І де б вона з таких Божих початків і не виникала та й далі продовжує жити з повсякчасним своїм нав’язуванням до первісної і святої своєї традиції, вона являється у той самий час соборною (з грецького — католицькою).*
Четверта і по своїй суті ідентифікуюча Христову Церкву, ціха — це Апостольська Церква. Тільки ця Установа є справжньою Церквою, яка бере співучасть і продовжує традицію апостолів і доручені цим же апостолам самим Господом заповіти провадити людей до їх спасіння і до вічного життя з Господом.
Висновок із цього ясний. Усяке свідоме зірвання із самобутньою, первісною і віками освяченою традицією, а натомість організування своєї власної релігійної спільноти за своєю власною концепцією, ніби вояк якоїсь християнської церкви, ніколи не зробить з цього творива Церкви. Більше того, коли це релігійне товариство ще сяк-так заспокоює голод душі за релігією, то в якійсь мірі воно може правити за сурогат Церкви. Але Церквою це твориво ніколи не стане.
З другого ж боку, коли йдеться навіть про істинну Церкву, то цієї Церкви не становить її провід чи жменька вибраних у цій Церкві одиниць. І як не давня, старовинна й глибоко вкорінена була концепція, що Церква — це виключно найвищий її провід, то все ж таки саме ця концепція мусіла бути офіційно і то докорінно змінена. Поперше, давнє уявлення, що Церква — це абсолютаристична монархія, зазнало з Другим Ватиканським Co6opov основного переосмислення. Коли монарх залишився, то не у формі абсолютаризу, а колегіяльного правління. Подруге, просто виникла радикальна зміна у розцінці тієї спільноти, для якої власне Ісус Христос творив свою Церкву.
Отже ті, що їх досі звано у нас «світськими людьми», у латинників «ляїками», а для пристойности і милозвучности «мирянами» або й «вірними» та на яких фактично дивилися як на людей, що ніяк не причисляються до Церкви, якось раптом і дивним дивом стають таки інтегральною частиною Церкви то повноцінною частиною її.
Здавалось би, деталі — не суттєва справа. Але саме навпаки. Курс історії був неправильний і не з інтенції Божого Творця Церкви. Конституція Церкви Другого Ватиканського Собору щойно викриває, що з поняттям Церква було не зовсім все гаразд. Бо довелося чекати аж двадцять століть, щоб саме найосновніше поняття, ЦЕРКВА, належно поставити, належно зглибити, переоцінити і врешті побачити його у повному світлі нашої християнської Віри.
III
У попередньому нарисі розгляду цього питання ми могли ствердити, що поняття «Церква» далеко складніше, ніж ми цього досі могли бути свідомі. Але ж ми тількищо почали розглядати це питання і заледве змогли торкнутися зовнішньої оболонки цього ж питання. Щодалі ця складність буде збільшуватися. А коли станемо віч-на-віч із самою суттю, тобто перед внутрішньою істотністю цього поняття, так тоді усі наші логічно-спекулятивні розслідування виявляться надто вбогими, щоб покладатися на наш людський розум. Єдиний тоді для нас вихід — це твердо й рішуче довірити цю справу нашій Вірі і від неї тільки перейняти так необхідні для нас її роз’яснення чи таки безапелятивні її вироки.
А все ж таки навіть досі ми змогли уточнити основну рису Церкви. А саме: Церква — це твір Триєдиного Бога, отже — Божа Установа. Щоб не було якихось двозначностей. скажемо виразніше. Церква — це Божа Установа тим власне, що її встановив сам Бог, а не з тієї рації, що ця Установа присвячена Богові.
Божий твір завжди приховує у собі щось незглиблене і недослідиме для людини, яким би генієм не була б ця людина. Звідси наступне наше окреслення Церкви буде: ЦЕРКВА — ЦЕ БОЖЕСТВЕННА МІСТЕРІЯ. Теологи і Отці Церкви так завжди й окреслювали Церкву. Ця Божественна містерійність буде проглядати як із самої істоти поняття «Церква», так і з видимої структури тієї святої спільноти, яку називаємо Церквою. Коли св. Павло у багатьох своїх посланнях ототожнює Церкву з Містичним Тілом Ісуса Христа або на інших місцях окреслює Церкву, як Обручницю Христа, то ніяким чином цього не треба розуміти у переносному значенні чи якось аналогічно, але тільки так, як це виражено, отже — дослівно. Бо Господь наш Ісус Христос є дійсно і воістину присутній у цій установі й цій спільноті, що їх називаємо Церквою. І буде в них по всі дні життя нашого аж до кінця віків. Це ж бо Ісус Христос, прощаючись із Своїми учнями вже після Свого воскресення, якнайвиразніше сказав: «Дана Мені всяка влада на небі і на землі. Тож ідіть і вчиніть всі народи за учнів Моїх, хрестячи їх ув ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповітував. І ото Я з вами повсякчасно аж до кінця віків. Амінь» (Мт. 28:18-20).
Зовсім інша справа, що дня нас, людей, це буде як довго ми тут, на землі, містерія всіх містерій. І врешті ми, люди, мусимо собі усвідомити, що нам ніколи не буде дано зрозуміти до самої глибини також багато інших істин, що безпосередньо відносяться до цієї містерії Церкви.
Справа у самій природі нашого ума. Який би цей наш ум не видавався нам досконалий, то він є і буде тільки людський. Навіть коли Бог об’являє людям, спеціяльно для цього вибраним і ще й ласкою Божою спеціяльно піддержуваним та й просвітленим. Божі, абсолютні істини, то ці вибрані люди є, щоправда, непохитно певні, що так воно і є, як це Бог їм об’являє, але внутрішня істотність самої об’явленої правди залишиться для них таки незглибленою, як і для всякої іншої людини, містерією. І коли Церква, Богом для цього вибрана Провідниця нашого життя, і з Божого доручення Учителька Божої істини, подає нам директиви, як розуміти якусь партикулярну, Богом об’явлену правду, то й тоді Церква залишає нас перед містерією, якою маємо жити ціле наше життя.
У цьому відношенні є несказанна Божа Справедливість і рівність всіх людей перед Богом. І ті, що в ім’я Бога навчають та й унапрямлюють других людей, і ті, що є керовані ними, стоять перед такою самою містерією і мусять в однаковій мірі спиратися на Вірі, і жити нею аж до кінця свого життя на землі. Зовсім нормально, ця наша віра у міжчасі буде постійно бомбардована труднощами таки нашого природного розуму. І від цього нам, людям, не утікти.
Це, однак, стається в ім’я нашого власного добра, а саме: до останнього нашого віддиху постійно утверджувати і безустанно укріплювати цю нашу віру. Саме це мав Ісус Христос на думці, коли казав: «Віра твоя спасе тебе», а не те, що протестанти проповідують (себто у більш-менш такому розумінні: яка б твоя віра й не була, то твоя віра спасе тебе).
Але, хоч би наша віра була й якою твердою, перед нами завжди буде стояти цілий ряд таємниць Божої правди. І вони будуть повсякчасно ходити за нами, набиваючись на якусь відповідь від нас. Ось хоч би — Церква, як видима тут. на землі. Божа Установа, що має провадити людей до вічного спасіння, складається, понад всякий сумнів, — з двох основних первнів: Божого і людського.
Не може бути ніякого сумніву у тому, що Бог є не тільки Творцем цієї Своєї Установи на землі, але і є ПОВСЯКЧАСНО В НІЙ ПРИСУТНІЙ. І теж не може бути сумніву в тому, що цю Божу Установу ведуть ЛЮДИ. Яке ж, отже, остаточно є відношення цього Божого до людського? Зокрема, яка частка чи навіть роля цього людського у Церкві Божій? Те, що людський елемент майже з правила не йде рука в руку з Божим, то це більше, як очевидне із усієї історії Церкви.
А проте цей людський елемент таки далі мусить залишатися складовим та й таки суттєвим чинником у Церкві. І то не зважаючи на те, що оте людське прибирає інколи вимірів просто якоїсь потворности. Це саме у свою чергу ставить перед нашою духовою і розумовою природою питання і чи тільки одне… У першу чергу загальне питання: чи істинна віра мусить доконче виключити розум із поля своєї діяльности? Без вагання мусимо відповісти: ніякою мірою. Оце якраз суто людське таки підлягає нашій людській критиці, щонайменше нашій людській розцінці і, як треба, то й нашому засудженню. Зовсім інша справа з об’явленими правдами нашої Віри. Вони перш за все переходять усі межі нашого людського розуму. І тому людський розум є безсильний і неспроможний зайняти яке-небудь становище до цих правд. За винятком одного тільки: прийняти ці правди так, як нам об’явлено.
Власне, виринає кардинальна тоді перед нами трудність: Що людське, а Що Боже в Церкві? Здавалось би на перший погляд, що ці два первні так взаємно себе доповнюють, що вони нероздільні. Але так воно не є. Коли йдеться про віру, то Бог, а ще докладніше: Ісус Христос і Святий Дух, який послуговується людьми, для цього покликаними, і вибраними, НЕ МОЖЕ НАС У СПРАВАХ НАШОЇ ВІРИ І НАШОГО СПАСІННЯ ВПРОВАДЖУВАТИ У БЛУД.
В усіх інших справах це людське не тільки що не є звільнене від помилки і блуду, але може бути переакцентоване, а то й надужите. Так уже написано на нашій людській природі, що оте людське дуже скоро до дарованої йому і зовсім незаслуженої йому Божої благодаті и дедалі уважає, що це не так Божі дарування, як властиво… все це походить від його особи. І нема такої власті і такого уряду, даного людині, яким би ця людина не надуживала.
І навіть коли і в душі людина є свідома того, що вона повинна б таки діяти в імені Бога Живого і тільки по Божому благоволінню, чомусь то оте характерно людське виходить з людини на перший плян. Власне, нікому з нас, людей, цього вберегтися. Коли ж до цього ще додадуться надзвичайні почесті й осліплюючий зовнішній блиск, які зовсім вже звичайно переходять у екстремний культ особи, то це людське стає тоді вже всесильне і всемогутнє. Проте така концепція всілася таки аж затвердо у ментальність кожного з нас. Коли, наприклад, ми говоримо: «Апостол Павло каже таке…», то в нашій підсвідомості уявляємо, чи те, що маємо перед очима чи на своїй увазі, звучить, ніби власні слова апостола Павла. Зовсім не змінює цього нашого наставлення і інша версія цього самого вислову. Наприклад: «Той колишній Савло, фарисей, що переслідував колись Христову Церкву і що в кінці ласкою Божою просвітлений і перероджений на одного з найбільше ревних апостолів і на святу зброю у руках Божих, каже…«. Або навіть: «під Божим натхненням Апостол Павло каже:…». У цій чи іншій формі буде таки стояти особа апостола Павла, а не ІНСТРУМЕНТ у руках Бога і не воістину Боже слово.
Навіть коли говоримо: «Святе Письмо подає нам до вірування…», «запевняє нас…» або «наказує нам…», то перед нашим зором виступають радше автори цього ж св. Письма, а не автентичне й істинне слово самого Бога.
Власне, цей пункт доводить нам дуже проречисто, що Церква Божа є і буде завжди для нас, людей, незбагнутою Містерією Божою. І хоча ми її можемо дотикатися фізично, то її істинної істотности ми ніколи не збагнемо.
До того поняття «Церква» має ще два інші виміри. Ця Церква,що ми є її сучасними членами, тобто Божа Установа на цій землі, що провадить нас до вічного життя і яка дає нам всі засоби до цієї нашої земської мандрівки, є за власним окресленням Церкви — ВОЮЮЧА ЦЕРКВА.
Із цією нашою Церквою на землі є безпосередньо зв’язана невидимими для нас узами друга Церква. Це — Церква тих душ, що колись жили в нашому колі і, як ми самі, були колись людьми. Але в годину їх відходу з цієї землі смерть застала їх непідготованими до вічного життя в небі, і їхні душі мусять ще зоставатися на очищування з їхніх провин і гріхів у ізольованому для цього місці.
Це — ТЕРПЛЯЧА ЦЕРКВА. І коли ці душі самі собі не можуть допомогти, то ми, тут на землі, можемо їм дуже багато допомогти, що вони скоріше узріли нашого Господа у Царстві Небесному.
І є ще одна, для нас невидима, Церква, але з нами якнайтісніше пов’язана і в актуальному з нами спілкуванні. Це — Церква прославлених уже душ, що перебувають у Царстві Небесному. Це — ТРІЮМФУЮЧА ЦЕРКВА.
(Далі буде)
* Термін «католицький» визначає у первісному і основному своєму значенні стільки що всесвітній, всеземський чи навіть вселенський. Це саме слово «католицький», «католицтво» тисяча років пізніше закріпилося у зовсім іншому значенні та відносилося до означення віроісповідної спільноти чи Церкви, очоленої Папою Римським. Царгородська Церква висувала свій атут: ортодоксію — православ’я; Римська Церква стверджувала радше свою універсальність, вселенськість, соборовість чи католицькість. Зразу це було зовсім незалежне від того, що ці два терміни: «Ортодоксія» і «католицькість» були у насущному користуванні усієї Христової Церкви. З роздором Церкви, коли вже відокремлено заіснували дві Церкви, ортодоксія-православ’я залишилися за Царгородською Церквою і підпорядкованими їй Церквами, а назву «католицький» і «католицтво» закріплено за Римською Церквою.
Термін зазнав трансформації у суперечках за першість у Церкві.
