VІ
ОДНІСТЬ ХРИСТОВОЇ ЦЕРКВИ І ПАРТИКУЛЯРНІ ЦЕРКВИ
У попередньому нашому розслідуванні поняття Церква ми присвятили нашу особливу увагу кардинальній для цього питання справі, а саме: одності Христової Церкви. І так, як з однієї сторони, ми не можемо мати ніяких сумнівів у тому, що Христос Господь установив тільки одну Його єдину Церкву, так з другої сторони цей людський елемент Його Церкви, якому наш Господь доручив і залишив продовжувати до кінця віків цю Свою єдину Божу Установу, не дописав у великій мірі в належному і правильному розумінні саме цієї єдности чи єднання церкви у практичному підході до цього ж.
Майже від самих початків існування цієї Божої Установи на землі з’явилися всякі претенденти, що розуміли це Боже встановлення по-своєму, дуже часто аж жахливо за своїм власним відображенням і навіть по найпотворніших своїх власних вигадках.
Так хвиля по хвилі зашумували в тій Церкві, що вийшла від свого Божого Основника, страшенні буруни всяких єресей. І тільки, як правовірна Христова Церква справилась із одною єрессю, так уже на обрії з’являлася друга, третя і якась там… – надцята з черги.
Властиво кажучи, єресі ніколи не припинялися у Церкві. Деяким єресям присвячено аж надто багато, навіть іноді й зайвої, уваги. Та й до того ще методи поборювання цих єресей не завжди були і властиві, і благочестиві, і — навряд чи богосподобні. Навіть законна спадкоємниця Христової Церкви, на жаль, в не одному прогрішувалася. А в майже усіх цих випадках оте нещасне людське і, скажімо відверто, таки негативно людське, мусіло чомусь то виповзти на поверхню із того людського складника Божої Церкви і йти впоперек Божому началу.
Інші ж єресі, які залишено отак собі самим із повним їх знехтуванням, ті самі із себе повикінчувалися. Та які страшенні спустошення ці ж таки єресі за кожним разом приносили для Христової Церкви, то все ж це не обійшлося, хоч і зовсім несподівано, без позитивних наслідків. Бо Христова Церква мусіла за кожним таким разом збирати всі свої, вже й так широко розпорошені одиниці й свій правовірний провід на Вселенські Собори, і на них з однієї сторони засуджувати єретиків, а з другої — викристалізовувати навчання Ісуса Христа і об’явлені правди християнської Віри у такій саме формі, щоб уже по вічні віки утвердилося для вірних Христової Церкви тільки властиве й істинне значення Божого Слова і Божих заповітів. Словом, єдність і одність Христової Церкви замість потерпіти якийсь катастрофальний злам, вийшла з цих її випробувань переможно, та й ще більше скріпленою, бо об’єднаною.
А проте, навряд чи ця єдність Церкви, яку вже перший Собор проклямував для Церкви як її суттєву рису, була колинебудь достотно й недвозначно визначена. На жаль, недописали тут у великій мірі теологи, навіть теологи з Божої ласки. Назагал у своїх трактатах про Церкву теологи розробляли поодинокі основні питання Церкви, немов би в ім’я цих же фрагментарних питань для себе самих, не пов’язуючи їх перехресно із собою у повноцілісний зміст цього незвичайно вагомого і багатобічного поняття Церква.
Якось навіть проочено у підставовому тексті це саме безпосереднє і якнайвиразніше висловлене, і то найбільш властиве розуміння, яке сам священний текст піддає.
Мова йде тут про той текст, що відноситься до установлення Господом нашим Церкви. Цей текст у цілості тут процитую.
«Одинадцять же учнів пішли в Галилею на гору, куди ізвелів їм Ісус. І як вони вгледіли Його, поклонилися Йому до землі. А Ісус приступив і промовив до них: «Дана Мені всяка влада на небі і на землі. Отож ідіть і зробіть учнями Моїми всі народи, христячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх берегти все, що Явам заповідував. Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку». (Мат. 28:16-20)
Ісус Христос виразно в цьому тексті посилає своїх апостолів до народів. І зовсім певно, коли ці місіонери Ісуса Христа прибудуть до цих же народів, охристять їх і будуть їм благовістити систематично слово Боже, то всюди там і встане Церква, і зовсім певно не інакша якась Церква, а Церква Христова. Дуже важливо мати на увазі те, що коли Ісус Христос говорив ці слова до своїх апостолів, то ці Христові слова відносились до всіх часів аж до кінця всіх віків.
І народи, які мав Ісус Христос на увазі, були всі народи, навіть ті народи, які ще тоді й не заповідалися на цьому світі.
Отже, щоб правильно розуміти встановлення Христової Церкви, і то не інакше, а по первонаміренні Ісуса Христа, то вищецитований текст передбачає, що встановлені апостолами Церкви (Церкви народів), будуть розвиватися за такою то, а не інакшою своєю традицією, по найбільшій можливості з узглядненням тієї духовости, що притаманна даному народові, і навіть тієї, а не іншої теологічної школи, що з однієї сторони витворювати буде різнородність священних і богослужбових обрядів, а з другої укріплюватись буде в істинній Христовій Вірі під благодійним унапрямлюванням святих Божих Мужів, яких Церква вшановувати буде іменням Отців Церкви. Тут треба підкреслити, що коли йдеться про отців Церкви, то офіційно Церква Христова ще досі не вирізняла чи не наважилася вирізняти когось між східніми і західніми Отцями Церкви. А пам’ятати постійно треба, що першими в Христовій Церкві були таки Східні Отці Церкви.
Очевидно, коли йдеться про питання одности Церкви (не зважаючи на різність обрядів, на церковну духовість, церковну спадщину, і на не конечно ідентичне теологічне мислення), то в чомусь таки ця одність Церкви мусіла б і бути тією одністю. Ця одність можлива єдино у визнаванні однієї, підкреслюю, однієї і тієї самої Віри.
У всіх інших відношеннях (поза цією одністю Віри чи віроісповідування) поодинокі помісні Церкви могли б, а то й мусіли б представляти собою психологічну та й історичну мозаїку якоїсь, тільки собі специфічної, ідентичности.
Зовсім певно, Господь наш Ісус Христос, установляючи Свою Церкву, не мав наміру впроваджувати у людське життя якогось, людьми придуманого Інтернаціоналу, і тим самим касувати свій первісний закон, за яким Він і творив людину.
А цей Божий закон аж надто наглядний для вcіх людських істот, бо він відзивається безпосередньо у всякій людині. Власне тому, щоб все людство було по всі віки твердо упевнене, як правильно розуміти цей Божий закон і його у своєму житті твердо практикувати, то сам Бог об’явив його людині. Між десятьма заповідями Божими три перші відносяться до Богопочитання, а зараз наступна Божа заповідь така: «Шануй свого батька і матір, щоб тобі було добре, і щоб ти довго прожив на землі». Тут саме й починається і далі розвивається цей Божий закон, який ми називаємо природнім законом.
Отже, сім’я, родина — це та перша ланка, що нею зв’язує Бог людину і її життя на цій землі. Дедалі рід пов’язується з цією ланкою. А далі й далі наростають нові ланки і нові узи для тієї людини. Це буде в дальшу чергу плем’я чи племена, а вершком усього цього — народ. Народ, отже, це той цілий світ, у якому обертається чи повинно повертатися усе життя всякої людини.
Встановивши Свою Церкву, Господь наш Ісус Христос не касував тим самим цього Свого первісного закону, який так могутньо володіє людиною. Навпаки, Бог цією Своєю Установою тільки скріплює Свій первісний закон. Власне, коли маємо на особливій нашій увазі Церкву Христову, то перед нашою свідомістю мусить встати у першій мірі цей природній, Богом даний, закон. І саме євангелист Матей пов’язує дуже проречисто установу Божої Церкви з цим природнім для людей законом.
Бог не створив людського роду, як якийсь стандарт, що є радше типовий тваринам, а у ще більшій мірі рослинам. Вдихнувши в кожну людину безсмертну душу, Бог наділив людину розумом і свобідною волею, щоб ці дві сили вирішували про її вічне життя. Це життя тут, на цій землі, по пляну Божому має бути досить скомплікованим, підготуванням і тільки скороминулим переходом до цього ж вічного життя.
Власне тому Ісус Христос, наш Бог і наш Спаситель, постійно і як би з правила говорить нам про спасення нашої душі, як нашої найбільшої справи. Ми могли б тут цитувати з євангелії і заповняти довгі-довгі сторінки тільки тими цитатами, що відносяться до спасення нашої душі.
Бо ввесь сенс людського життя — це пристосувати себе до життя, що ніколи не кінчається. Само собою, коли аж на таку тяжку і при цьому вирішальну для нас пробу це наше життя на землі виставлене, то, однак, це майбутнє наше вічне життя не є аж таке безнадійне, як би могло воно принаймні декому видаватися. Адже Бог не створив цього життя на землі, насиченого тільки самими труднощами. Навпаки. Бог облегшив це наше життя Своїм вічним законом.
Приходимо на цей світ не такими вже й безпомічними істотами. Кожна мати дістала від Бога це обдарування, що наглядає над нашим кожним моментом цього початкового нашого життя. Перші хвилини, дні, а то й роки пролітають над нами у любому колі нашої сім’ї. З цією ж сім’єю завжди пов’язаний її рід, а з родом і близькі наші приятелі та дружні до нас люди. Цей же рід широко розгалужується у різні племена, а з них у свій час утворюється народ.
Народ саме є тим нашим світом на цій землі. Уся наша ментальність, психологічний склад нашої душі, спосіб відчування цього нашого світу, наші звичаї, наш досвід, наша любов і все загалом наше життя є забарвлені властивостями нашого народу.
Але ж це зовсім не означає, що ми є зі своєї природи стандартним продуктом свого народу. Життя кожної зокрема людини є подумане Богом індивідуально. Бо Бог хотів би і хоче нас бачити індивідуально (а не як якусь мікрочастину якоїсь узагальненої маси), пристосованими до життя, яке ніколи не буде мати кінця, бо воно вже мусить бути вічне для нас.
Цей пункт є незвичайної ваги. Вся індивідуальність людини кінчається з хвилиною, коли її загребується чи топиться у якійсь безіменній масі, чи хоч би ідентифікується її з безіменною численністю. У відношенні до одности Христової Церкви всі ці з’ясування визначають, що:
1) У конкретній, дотикальній і живучій реальності існують та будуть існувати по всі віки поодинокі Церкви, складені з різних народів. Це т.зв. Партикулярні Церкви, що мають за собою свою довгу історію, вироблені тією ж історією свої церковні традиції, і засвоєні цим часом свого існування, чи навіть офіційно признані, свої права.
2) Ці Партикулярні Церкви — це та єдина дійсність, у якій тільки може проісновувати аж до кінця віків Христова Церква.
3) Ці Партикулярні Церкви — це не якась переходова фаза розвою Церкви, а закон самого життя і закон Божий.
4) Саме тому кожний, правно висвячений єпископ у Христовій Церкві, є наділений божественною властю тільки в рамках тієї Церкви, для якої і в ім’я якої він був висвячений. І його високий уряд обмежується виключно до Церкви, призначеної йому з хвилиною його висвячення. Його ж єдине завдання, як і власть, дана йому від Бога, це дбати всією душею, і то не тільки в першій мірі, але виключно про добро тієї Церкви, для якої він і дістав цю свою власть.
Отже кінцевий висновок із цього нашого розгляду про єдність і одність Христової Церкви тільки такий:
Усі Партикулярні чи Помісні Церкви всі разом творять Христову Церкву. Сукупність усіх Помісних церков називаємо Вселенською Церквою. Те єдине, що їх об’єднує в одну Церкву, це та тотожність однієї і тієї самої Віри так у загальних принципах, як і в найдрібніших деталях цієї ж Віри. Інакше ця Церква не могла б бути однією Христовою Церквою.
Але ж Вселенська Церква — це не та повсякчасно живуща наявність, що її безпосередньо благовіствував і установив Ісус Христос. Це радше вершкове завершення Божої Установи, що на її субстанцію складаються повсякчасно живущі Церкви поодиноких народів, у яких якраз живе і здійснюється ця Божа установа під постійною дією у них Святого Духа.
(Далі буде)
