Якщо ми порушуємо питання християнської любови, то тільки тому, що християнська любов від деякого часу втрачає свою основну і первісну вартість, а в першу чергу її обезцінюють ті, що голосять християнську любов. Незаперечною правдою є, що Любов є одною з найголовніших Божих Заповідей. У Христовій Церкві нічого не сталось без Любови, бо ж сам Христос — це сама Любов. Його страсті, розп’яття і воскресіння — це незаперечні фактори вияву цієї безмежної Любови. Отже, незаперечною істиною є те, що Христова Церква спирається на Любові, і водночас ця ж Любов є основою основ всіх Церков, що спираються на Христовому вченні. Незалежно від того, який причіплено прикметник до колись єдиної Христової Церкви, католицький, православний, протестантський чи якийсь інший, всі вони прийняли у свою основу ось цю найбільшу Божу Заповідь — Любов.
Існує багато християнських мислителів, богословів, людей великого ума, які глибоко осмислювали , визначували і визначують слово Любов. Не збираюсь їх тут вичисляти і цитувати, але хочу тільки назвати св. апостола Павла, бо, здається мені, що він найглибше і найповніше осмислює Божу Заповідь — Любов. Не буду його цитувати, але передам з пам’яти зміст його слів: Що б ти тільки не робив і навіть коли б своє тіло віддав на спалення, а не мав любови, то все це нічого не варте . Ні більше, ні менше св. Павло говорить, що без любови нічого немає цінного і вартісного. Тому і не без причини є твердження, що любов сильніша заліза, вона — Любов — розтоплює, крушить і зм’ягчує закам’янілі людські серця. Любов роззброює, обезвладнює найбільш завзятих грішників. Це мусить бути справжня християнська любов.
Властиво, дехто може поставити слушне питання, чому про християнську любов пише редактор, та ж про це повинні говорити і навчати ті, що носять на голові єпископські, митрополичі чи якісь інші мітри і проповідують з церковних амвон. Власне тут лежить найбільша трудність для них, бо вони ж говорять і проповідують любов та закликають всіх до любови. На жаль, їхня любов у багатьох випадках є декляративна, фасадно-реклямна без змістово практичного застосування. Дуже часто виглядає так, що ця Заповідь Божа — Любов — не відноситься до них особисто, тільки для тих, яким вони промовляють, до яких закликають.
Звичайно, ця заповідь не є легкою до здійснення. Господь каже також любити ворога. А пригляньмось до сучасного нашого церковного життя. Ось ще не так давно по наших українських католицьких церквах за літургічним текстом поминалось і вас православних християн. Правда, текст не змінено, але багато священиків вже не поминають і «вас православних християн», а замість слова «православних» говорять «і вас правовірних християн» або «всіх вас християн». Отже, як ми можемо говорити про будь-яку любов, коли ми не з любови, але ненависти не можемо висловити слова «православний». Як же в цьому світлі виглядає любов. Чи маємо право говорити: «Люби ближнього свого, як себе самого»?
Знову ж православний, коли почує слово «католик», це для нього щось гіршого, як якийсь безбожник чи невартісна людина. Коли виявиться, що ця людина на саму згадку слова «католик» одержує звірячу ненависть, і запитуєте його, чому ви так ненавидите католиків», які вам не зробили жодної кривди, а крім цього вам на цьому не повинно залежати, бо ж ви і так є невіруючий! — Так, я невіруючий, я православний комуніст. Але скільки є таких, які є справді віруючі православні, але на саме слово «католик» реагують не з християнською любов’ю.
Здається мені, що однаково як католиків, так і православних християн зобов’язує євангельське стремління Христової Церкви — «щоб усі були одно». Звичайно, такою практикою, як названо вгорі, не можна осягнути цієї мети.
Одного разу мене переконували священики про те, щоб не поминати слова «православних християн», бо цього вимагають вірні в Україні. Під час довшої дискусії моїм противникам забракло аргументів, якими можна було мене переконати, що треба ненавидіти саме слово «православний». Цікаво, відколи ті, що керують і проповідують з церковних амвон, прислуховуються до того, що говорять вірні? Правдоподібно, вони принимають їх прохання, коли це їм особисто подобається.
Про християнську любов можна говорити і на вищих церковних ешелонах і то по двох сторонах — католицькій і православній. Не будемо тут згадувати Московської Патріярхії, яка за сталінських часів з «любови» до своїх братів по Христі не відмовилась ліквідувати нашої Української Католицької Церкви, а також не з любови заперечувала існування катакомбної УКЦеркви у межах тодішнього Радянського Союзу. Вона ж перебрала не своє, але УКЦеркви майно на західніх українських землях і має відвагу сьогодні твердити, що це їй надано. Незалежно від того всього, наша УКЦерква у діяспорі, а зокрема Патріярх Мирослав-Іван тому кілька років спромігся на рідкісний жест, звертаючись з простягненою рукою в сторону голови
Московського Патріярхату Патріярха Пімена, кажучи: «Прощаємо і просимо прощення». Це був великий жест, що наша УКЦерква спромоглась на прощення, але у християнському дусі і любові, а також просила прощення для УКЦеркви за наші не вчинені кривди Російській Православній Церкві. Приймім, що наші гріхи були символічні, і від таких не можна відмовлятись. На жаль, простягнена рука Патріярха Мирослава-Івана повисла у повітрі без відгуку. Тут не було навіть крихітки не тільки любови, але такту доброго тону.
Та хіба ж створена Чотиричленна комісія, яка мала ніби «справедливо» поділити колишні всі культові споруди Української Греко-католицької Церкви, мабуть не з любови у цій комісії не була репрезентована Українська Автокефальна Православна Церква. Запитаймо, хто її «з любови» елімінував? Чи справді це було в дусі справедливости і любови. На жаль, це діялось на найвищих ешелонах.
Знаємо, що від Папи Івана XXIIІ розпочався на церковному полі екуменізм. Папа Іван ХХІІІ був його творцем. Він справді підходив до цих питань з серцем і справжньою любов’ю, і ця його щира постава без задніх плянів, без доказування, хто кращий, хто гірший, хто більше винен, а хто менше і т.д., принесла справді гарні наслідки. Ми знаємо, що Східня і Західня Церкви, себто Православна і Католицька, прожили довгі віки у клятві, і клятву знято. Екуменічний рух дальше продовжується між різними християнськими Церквами. На жаль, останньо він пішов не тими шляхами, які був визначив св. п. Папа Іван XXIII. Відійшов Вселенський Патріярх Православної Церкви в Царгороді Атенагорас, і відійшов Папа Іван XXIII, які зрозуміли знаки Господні — Заповідь Божу — Любов. На жаль, їх наступники, а зокрема сучасні керманичі Церков, для них Божа Заповідь — Любов залишилась більш декляративною, бо її не видно у їх практичному застосуванні. Якщо ставиться вимога, що може дальше відбуватись екуменізм і діялог між Католицькою і Православною Церквами, але на шляху цих акцій чи продовження цього напряму говориться, що перешкодою для цього стоїть Українська Католицька Церква, то є неймовірним. На жаль, таке твердження поставив Царгородський Вселенський Патріярх Вартоломей. Якщо такі передумови ставить Московський Патріярх Алексей II, то можна зрозуміти, бо та Церква рідко була сама собою. Це не є вияв не тільки християнської любови, але звичайного людського такту.
Церква, яка проіснувала тисячоліття і скоро буде відзначати чотиристаліття своєї злуки з центром Апостола Петра, яка видала стільки жертв, яка здобулась на своїх канонізованих святих і цілої плеяди ісповідників віри, мабуть, немає другої Церкви, яка б могла у тому відношенні зрівнятись з нашою УКЦерквою, ставити її поза межі, це є вияв злоби й ненависти до тих, що терпіли за віру Христа та за єдність. На жаль, ми не чули слів оборони Вселенського Царгородського Патріярха тоді, коли УКЦерква була ліквідована, як вона терпіла, як страждала і її розпинали, а її власність-майно розкрадали…
Напевно Апостольська Столиця не з любови настановляла Апостольського Адміністратора для Владики Борецького, незалежно від того, що за кожним реченням ватиканських літописців стояло слово «християнська любов, дбайливість» і т.д. Справи нашої УКЦеркви на Закарпатті, прилучення Перемишльської єпархії до Варшави, це також не з любови. Призначення номіната на Адміністратора та його інсталяція не були виявом любови, бо ж цієї любови не виявив сам номінат до священиків Торонтської єпархії. Ті ж священики протестували проти його номінації. Десь тут згубилась Божа Заповідь Любови. Правда, один з європейських єпископів намагався всіх переконати, що чорне є білим, мабуть, він сам у це повірив, але ніхто більше. Можна б такий список продовжити і назвати ще цілу низку незаперечних фактів, але цього вже вистачає, щоб прийти до висновку, що потрібна віднова і привернення справжньої, а не декляративної любови. Перед людиною багато чого можна закрити, але не все. Перед його Маєстатом, Всевишнім Господом Богом, нічого не можна закрити. Тому цю віднову починати кожний повинен від себе самого, чи я поступаю згідно з Божою Заповідю Любови. А в першу чергу повинні це почати ті, що носять мітри і тіяри з сіяючими самоцвітами так православні, так і католики, на вищих і нижчих ешелонах, і ті, що часто голосять Слово Боже з церковних амвон. Скажім собі, що всі ми земські люди, всі ми грішні — одні більше, другі менше, незалежно від того, хто яку носить шапку, капелюх, мітру чи тіяру — православний, католик чи протестант, всі ми повинні змагати до віднови, щоб для нас кожний християнин і нехристиянин був нашим братом, щоб до розв’язки наших усіх складних і простих проблем підходили у любові до Христа Господа. Змагаймо до справжньої, а не декляративної любови.
Микола Галів
