Питання, зовсім певно, не так іскристо і полонююче поставлене, як у нашого безсмертного Шевченка, який говорив до живих (сліпців), мертвих і ненароджених про найвищий, самим Богом вкладений у людську душу, закон, про оцю волю, вольність, «святую воленьку оту», що є велінням Творця, висловленим у самій природі людського роду.
Шевченко ставив це питання до навколо нього незрячих так:
За що ж боролись ми з ляхами?
За що ми різались з ордами?
За що скородили списами московські ребра?
(Чигирин)
Немає потреби передраматизовувати нашого питання, але наголосити, уплястичнити і унаочнити його таки конечно потрібно.
Незалежно від того, чи це полум’я, що жевріло у нашій душі 20 років тому вогнем, далі палахкотить своєю незгасною ще силою, чи ледь-ледь тільки тліє у підсвідомості декого, видалити його з нашої свідомости не в нашій вже силі.
Напевно, завжди вже будуть за нами назирцем ходити ці дні Божого опромінення нас, нашого пробудження з летаргу і одночасно ясного усвідомлення собі нашої заборгованости супроти цієї нам найріднішої Церкви, без якої ми не мали б взагалі ніякого атестату нашої людської ідентифікації.
Один тільки погляд на цього, Божою правицею поверненого нам, воістину Божого Мужа, що нас ізцілив з нашого комплексу амнезії, отупіння і загублення.
А коли говорив до нас цей Божий Муж, говорив же Він до нас цілих 20 років, то говорив нам не про себе самого, навіть не про свої особисті терпіння чи про неізреченну свою каторгу й ті довгі роки свого скитання від табору смерти до табору смерти. Він говорив завжди і заодно: про Церкву Божого вподобання і Божої хвали, яку йому доручило Боже Провидіння очолювати і рятувати її від уже завирокованого їй зникнення із цієї землі.
А як же часто він говорив найвиразніше про Божу справу! І напевно, не було у жодного з нас ні найменшого сумніву щодо цього, що ця Божа справа — це іменно наша Українська Церква, для якої збереження і запевнення їй тривалого життя послав нам його сам Господь.
І ми всі розуміли прекрасно його мову. Та не всі взяли собі її в однаковій мірі до свого серця, бо не всі зуміли оберегтися від адвоката диявола.
Власне, можливо, декому ніколи не усвідомлювалося, що скільки разів ідеться про Божу справу, то там неможливо обійтися без диявола.
Як діє диявол у світі? Його ж ніхто не бачить. І ніхто з ним отак око в око не підписує контракту. Але він існує. І він діє! Не у власній своїй потворній істоті, але за допомогою людей. Між цими людьми можуть бути люди на найсвятіших і, здавалось би, вже й недоступних дияволові постах.
Ясним, все ж таки, повинно бути для нас одне: те, що творилося у нас упродовж останніх 20 років, за вершково творчого життя і Богом піддержуваного творчого зусилля нашого св. п. Патріярха, ви нічим іншим не можете вияснити, як саме наявною протидією, або хочби спритно скритою директивою диявола. А діялись у нас речі, на які не всіх виродків стати. І диявол доконав нарешті того, чого бажав.
За життя видимого Божого Речника Божої справи не всі сірі люди нашої національної і церковної спільноти ставили під сумнів цю Божу справу. А якраз ті, що, здавалося, мали пригорнутися усією своєю душею до цієї Божої справи. Але ж бо якраз вони взялися цю Божу справу спаралізувати. Не якимсь своїм пасивним (покищо) ставленням до неї. А активним своїм спротивом, який у декого з наших владик (як ми по своїй наївності їх уважали), переродився у біснуваті напади на особу нашого Патріярха, що його постійно називали «самозванцем». Це згадується тільки для інформації. Бо на наше особисте горе, цього ганьбою і прокляттям зафіксованого факту ми вже не виключимо з історії наших днів. Усі ті рептильки, що їх поширювали всім нам відомі «отці», вже не спалите і не зробите їх неіснуючими. А понад десять років тієї катавасії, чи радше того плюгавства, що його монсіньйор Августин Горняк охрестив «Церковними вістями», ви безсилі вимазати з нашої історії…
У чому ж було «пар ексцелянс» диявольське діло?
Мусимо собі відповісти так, як перед Богом. Навіть не у самих цих вуличних рептильках, а у здетермінованій волі тих (на жаль) наших владик, що взялися або згермафродизувати душі наших, малим ситих і простодушних, людей, або винаймили собі наволоч світу служити їхнім цілям.
* * *
Впала завіса і закінчилася потужно унікальна драма. Чи справді закінчилася? А чи це був тільки пролог? Не хочу спинятися над цим. Навіть намагаюся з усіх своїх сил відкинути від себе думку, що це ось виглядає на досконалий успіх диявола. Повертаюся натомість ще раз до питання: за що ми змагалися? Так! За що ми змагалися досі?
Мусимо собі відповісти так, як підказує нам наше сумління. Ми змагалися за найсвятіші істини, які нам приніс із своїм чудесним поворотом до нас святої пам’яти наш Патріярх.
Мусимо теж додати суттєве: за наше, істинно людське бути чи не бути.
З часом ми й самі прозріли, що йшлося про торжественні запевнення тих, що в імені самого Христа правлять Церквою.
Ми змагалися за здійснення ясних, як сонце, канонів Церкви.
Ми змагалися за здійснення нещодавніх проклямацій Вселенського Собору Ватиканського Другого.
Ми змагалися за права, яких — як закликає до цього наш Патріярх у своєму «Завіщанні» — ми не сміємо ніколи зректися!
* * *
Чи у світлі цих святих наших ідеалів видаються нам тепер правильними ті кроки і чиїсь заходи замкнути цю пресвітлу сторінку цієї, самим Богом інспірованої, історії — стандартним відспіванням «Вічная пам’ять» і «Со святими упокой»… Раба Божого Йосифа???
Хіба ж не може бути ніякого місця у нас на який сумнів, що святої пам’яти наш Патріярх стоїть у перших рядах святих Божих і перед лицем Бога живого. Коли цього ми були б безсилі сказати про жодного із офіційно проклямованих святих, то ні на хвилю ми не можемо сумніватися, що наш боговідданий Патріярх саме ту місію і те діло, що їх йому Бог доручив на цьому світі, Він досконало довершив. А звершував Він їх не спорадично і навіть не в міру можливости, а постійно й безперебійно в усіх обставинах, з правила навіть в обличчі найбільших перешкод з боку всевладних і безпосередньо керуючих його особою прерізних органів Церкви.
І доніс Він це Боже діло без найменших змін аж до останнього свого віддиху!
Чи цей наш крок, чи ця наша, дуже великою загадкою обгорнена, спроба якось заокруглити Завіти нашого Патріярха, це й усе, на що ми могли здобутися?
До речі, чи ми перестудійовували грунтовно і з якнайбільшою увагою «Завіщання» святої пам’яти нашого Патріярха? Це ж не додаток до його об’ємистої творчости. Це той святий Заповіт, що його ми мусіли б читати кожного дня до кінця нашого віку! Це та остання його воля для всіх, хто признає себе членом Української Католицької Церкви.
