По другій світовій війні положення Української Католицької Церкви в Україні та на чужині дуже змінилося. В Західній Україні Українську Католицьку Церкву цілковито знищили комуністи. На чужині Церква зустрілася з новими трудними проблемами, до яких її вище і нище духовенство не підготоване. Ці проблеми хочемо насвітлити так, як їх бачимо; при цьому будемо старатися придержуватися засад здорової, позитивної критики.
Ми втратили на рідній землі всі наші вікові духові скарби. Ми втратили наші Церкви, школи, організації, пресу, а що найважніше, ми втратили волю, той найцінніший скарб кожного народу, який і ми, хоч і під займанщинами, все таки до деякої міри посідали. Залишивши рідну землю, ми поселилися в різних країнах, головно в місцях поселення перших наших поселенців. Тут ми застали нашу Українську Католицьку церкву та сітку народних організацій та товариств. Ми побачили, що всі ті організації взяли свій початок від проводів нашої Церкви, вони повставали там, де були наші церковні громади. Цей факт підказує нам, що ми, як окрема етнічна група, збережемо себе на чужині так довго, доки потрапимо зберегти самобутність нашої Церкви.
До Другої світової війни Українська Католицька Церква провадила місійну душпастирську працю для наших емігрантів в таких країнах: в ЗДА, в Канаді, в Південній Америці: Бразилії та Аргентині. Після Другої світової війни Українська Католицька Церква почала душпастирську працю ще в Анґлії, в Австралії, в Німеччині та Франції, де в цей час вперше масово поселилися нові емігранти. Нині Українська Католицька Церква у вільному світі начислює: 17 Владик, у цьому Верховний Архиєпископ та два Митрополити, 750 священників, 500 монахинь, та около 850 тисяч вірних.
До війни, наші Церкви, Владики, духовенство та наш народ на рідній землі були постійним джерелом духової, а в потребі і матеріяльної допомоги Українській Католицькій Церкві на чужині. З рідного краю виїздили священники та монахині на місійну працю, а рідний край допомагав своїми духовими засобами: пресою, книжками та церковним устаткуванням. Великим опікуном Церкви на чужині був наш Митрополит Андрей Шептицький. Він відвідував громади наших емігрантів та своїм великим авторитетом заступався за потреби Церкви у Ватикані. Він добився того, що наша Українська Католицька Церква на чужині дістала перших Владик: у Канаді став ним Єпископ Никита Будка, в ЗДА Єпископ Сотер Ортинський.
Із закінченням Другої світової війни урвалася всяка допомога Українській Католицькій Церкві на чужині з рідної землі. Церква в діяспорі сама бореться з новими проблемами, з новими труднощами.
Вже перед Другою світовою війною бракувало нашій Церкві на чужині священників, монахинь та дяків. Якщо б не прибуло по війні до ЗДА около 200 священників і 60 тисяч вірних, то було б треба замкнути багато церков. Подібне положення заіснувало б теж в Канаді та Південній Америці.
Від Берестейської Унії (1596) Українською Католицькою Церквою у Ватикані правлять чужинці. До 1717 року Церква підлягала Конґреґації для Поширення Віри. В цьому році Папа Бенедикт ХV установив окрему Конґреґацію для Східних Церков і її наша Церква підлягає по нинішний день. Головою Конґреґації є кожночасний Папа, її секретарем тепер є Кардинал Теста. В 1963 році Папа Іван ХХІІІ, вперше, іменував п’ятьох східних Патріярхів членами Конґреґації для Східних Церков, а Папа Павло VІ при кінці І96З р. назначив членами Конґреґації нашого Верховного Архиєпископа Йосифа Сліпого, митрополита Амврозія Сенишина і Архиєпископа Івана Бучка.
Ця управа та опіка була різна. Цілком природно й зрозуміло, що чужинці не дали нашій Церкві такого проводу чи опіки, яку могли би дати їй наші Владики. Доля Української Католицької Церкви залежала багато від того, хто був Папою, хто секретарем Конґреґації, чи були це люди нашій Церкві прихильні, чи може це були люди, які йшли по лінії корисній нашим ворогам: полякам, росіянам та мадярам, яким завжди залежало на тому, щоби нашу Церкву послаблювати, а її вірних спрямовувати на латинський обряд. Члени Східної Конґреґації це переважно італійці, римо-католики, люди західної культури. Вони часто не доцінювали і не розуміли вартости нашого обряду, не знали добре нашої історії, не знали наших церковних та народних звичаїв і часто уважали нашу Церкву чимсь менше вартісним. Одним із від’ємних впливів чужинців був натиск на наших Владик впроваджувати целібат духовенства та деякі звичаї чи богослужби латинського обряду. Прихильники латинізації нашого обряду були, на жаль, також наші Отці Василіяни, які в Римі мали постійно свій найвищий уряд Архимандрита і через цей уряд мали доступ і впливи у Конґреґації для Східних Церков. Дух латинізації нашого обряду дуже скріпився по переведеній реформі Чина СВВ в минулому столітті через Отців Ісусовців. Можна було бачити такі латинізаційні новості, як у Львові при вул. Жовківській, у церкві св. Онуфрія на хорах були малі орґани, які пригравали підчас св. Літургії та різних Богослужб.
Таку мішанину нашого обряду з різними чужими практиками ми спостерігаємо в деяких церквах на чужині: статуї, фіґури, хресні дороги, церкви в стилю навіть колоніяльному. В церквах, де нема дяків, священники служать св. Літурґію самі, хоча можна б навчити в кожній парохії одного чи двох хлопців послужити. Впроваджується практика коронования Матері Божої. В деяких церквах вівтарні хлопці служать при престолі одягнуті в червоно-білій чужій одежі, а не в наші дальматики. На жаль, тої обрядової мішанини і на свою руку різними священниками впроваджуваних чужих обрядових практик ніхто не контролює; вони, в розумінні вірних, залишаються завживаними, стають законом, новим своєрідним обрядом. Це компрометує нас перед чужинцями, бо обряд то закон, якого нікому не вільно самовільно зміняти.
Латинізація нашого обряду посередньо відкинув своїми постановами Другий Ватиканський Собор, головно а Конституції про св. Літургію, дораджуючи вірним римо-католицької Церкви спільно співати та разом зі священником відповідати св. Літургію. Органи поволі сходять на другий плян.
Молитовних почувань наших вірних, відданих Богові спільними устами, серцями та душами не заступлять ніякі мертві музичні інструменти. Нашого молитовного «Господи помилуй», «Подай Господи», чи «Тебі Господи», не має ніякий другий обряд у світі.
Обновлення Української Католицької Церкви *
1. Основна заслуга Coбopy для нашої Української Католицької Церкви полягає в тому, що він ясно й недвозначно ствердив засаду, що Христова Церква, хоч з волі Божої одна й єдина для всіх народів і всіх часів, складається з різних помісних Церков, або обрядів, які мають свої власні літургічні, богословські й духовні традиції, враз із своїм окремим правопорядком. Ця постанова Собору дає остаточну відповідь всім тим нашим вірним, які, замість старатись жити своїм повним християнським життям у свойому рідному українському обряді, згідно зі всіми його прекрасними літургічними традиціями й звичаями, покидають його та переходять до чужих, переконуючи себе, що там легше й краще бути добрим католиком, бо там, мовляв, більше людей, коротші богослужби, ближче до церкви й ніхто їм не докучає за свій обряд, підчас коли на Україні наші брати по геройськи держаться своєї віри і обряду.
Ствердження цього факту Собором є сьогодні надзвичайно важне для нашої Церкви на рідних землях і зокрема для наших вірних на еміґрації. Воно тим важніше, що гой дух втечі від свойого рідного українського обряду, який є правдивою прикрасою цілої Вселенської Церкви, як ствердили це Соборові Отці, й найціннішим скарбом нашого українського народу, – починає, тут і там, проявлятися, на жаль, і серед деяких наших священиків, монахів і монахинь, які воліють бути непотрібною причіпкою до чужих, ніж стояти в проводі своїх. Дай Боже, щоби голос цього Вселенського Coбopy і приклад наших геройських братів на Україні сколихнув їхнім християнським і національним сумлінням та здержав їх від понижуючого дезертирства. Бо наша участь в обновленні Христової Церкви має йти дорогою обновлення нашої Церкви, в нашому рідному візантійсько-українському обряді
* З «ІІІ Спільного Пастирського Послання», Благовісник, Рік II, кн. I, І966, стор. 13-14.
