За мурами мовчання

Салваторе Чернуціо. За мурами мовчання. Зловживання, насильство, розчарування у жіночих монастирях. Львів: Свічадо, 2024, 184 с. ISBN: 978-966-938-708-0

Відгук-рефлексія

Появу україномовного видання цієї книги, з одного боку, важко переоцінити, а з другого, так легко знецінити, знехтувати. Все залежить від відкритості серця й адекватності сприйняття. Як людина, для якої заторкнута проблематика є предметом живого досвіду, а не абстрактних міркувань, можу сказати, що те зворушення, яке в мене особисто викликала кожна сторінка, кожен рядок цієї дивовижної кропіткої праці, важко передати. Важливо, що перед нами не приватна думка одного автора, а результат спільних довготривалих досліджень багатьох компетентних і правдиво воцерковлених людей. Тож автор у цьому випадку виступає радше в ролі редактора, що дбайливо збирає різні голоси, які в синергії підсилюють одні одних, виливаючись у цілісне і гармонійне звучання. Після прочитання в голові роїться безліч питань: чому так пізно, чому тільки тепер ці придушувані роками голоси нарешті починають чути? Що можна зробити, щоб ефективно допомагати постраждалим і протидіяти безкінечному повторенню тих самих сценаріїв? Як достукатися до закам’янілих сердець тих, котрі вважають, що це все норма, що жодні зміни не потрібні? Водночас душу огортає тепле почуття радості і вдячності від того, що є ті, кому не байдуже, хто наважився поглянути на цю табуйовану та незручну тему більш проникливо і комплексно, не цураючись заглянути в корінь проблеми і назвати речі своїми іменами. Мабуть, поки є такі люди, яким вистачає чуйності та відваги говорити про насильство в жіночих монастирях і сприяти превенції цього, на жаль, доволі поширеного явища, є надія, що рано чи пізно спільними зусиллями ситуацію таки вдасться змінити.

Захоплює також те, як делікатно і влучно, розважливо і гостро подана основна думка. Тут, очевидно, вирішальну роль відіграє бажання допомогти, вмотивоване правдиво християнською, милосердною любов’ю. Чомусь в релігійних середовищах прийнято вважати, що будь-яка критика церковних структур завжди має на меті очорнення й дискредитацію Церкви. Однак варто зауважити, що ніхто не в змозі дискредитувати Церкву більше, аніж ті її офіційні представники, які послідовно ігнорують або заперечують (не кажучи вже про випадки толерування чи заохочення) існування таких серйозних проблем, як насильство. Звісно, було б набагато приємніше і зручніше фокусуватися лише на чомусь позитивному, відволікати увагу розфарбованим фасадом і в жодному разі не виносити сміття з хати. Але чи це справді конструктивно? В книжці з цього приводу неодноразово наголошується на необхідності долати клерикалізм (у його найгірших проявах), який Папа Франциск цілком слушно засуджує як «ракову пухлину»¹. Розвиваючи медичну метафорику, можна також порівняти проблему токсичних монастирів із хронічним внутрішнім абсцесом, який можна приховувати протягом якогось часу, але задля добра всього організму необхідно обережно розкривати й лікувати, щоб не допустити поширення інфекції на сусідні органи й уникнути фатальних наслідків. Утім наявність подібних викликів всередині Церкви – не вирок, а лише індикатор необхідності змін як на об’єктивному рівні (глобальних реформ у системі), так і на суб’єктивному (зміцнення духовного імунітету).

У вступі до книги отець Джованні Куччі називає мур мовчання «привілейованим каналом поширення зла», закликаючи «підтримувати і заохочувати тих, хто не без страждань та спротиву» зважився його пробити². Притім банальність зла видає себе тим, наскільки універсальним і актуальним є досвід, описаний в одинадцятьох потужних і відвертих свідченнях богопосвячених жінок із різних куточків світу. Очевидно, що це лише дрібна частинка тих, кому пощастило бути почутими, бо на їхньому шляху трапилися люди, які не злякалися й не відвернулися від них. Якби в нашому церковному середовищі знайшлися ті, що не побоялися б скликати на себе весь можливий «гейт» (ненависть. – Ред.), то таких свідчень можна було б зібрати десятки, якщо не сотні.

Звісно, не всі виходять із монастирів саме через насильство. Часом причиною цього є усвідомлене бажання реалізовуватися в іншому стані чи ще щось. Однак у всіх тих випадках, коли сестра просто виявилася «незручною» і її за допомогою психологічного тиску поступово витравлюють або різко підштовхують залишити монастир (нібито добровільно), – це злочин, пов’язаний із переступом Другої заповіді – «зловживанням імені Бога з боку тих, кому доручено Його представляти»³.

Можна продовжувати вперто робити вигляд, що це якийсь одиничний випадок, який трапився десь, колись і з кимось іншим, а не тут, поруч зі знайомими нам людьми, але це навряд чи вдала стратегія. Якщо не враховувати одразу, що мовиться про системну проблему (як у вужчому інституційному, так і в ширшому антропологічному значенні), то може до болю вразити, наскільки – аж до дрібниць – здатні збігатися деякі історії римо-католицьких спільнот десь на Заході Європи з типовими історіями греко-католицьких монастирів, зокрема в Галичині. Тут одразу варто застерегти від поспішного узагальнення: кажу насамперед про деякі критичні випадки, а не про зведення всіх до одного знаменника. Звісно, існують і більш-менш здорові спільноти (переважно молоді й активні), які надихають своїм прикладом і вселяють оптимізм. Характерно, що більшою мірою хронічна духовна хвороба стосується найбільш традиційних та строгих монастирів (або, як вони самі себе часто люблять називати, «східних»). І причиною, чому різноманітні види насильства можуть роками, десятиріччями плекатися, залишаючись непоміченими й непокараними, полягає саме в мовчанні.

У суспільстві, де ще досі панує стереотипне мислення, можна почути примітивну, але доволі поширену думку, що в монастир якраз і йдуть для того, щоби мовчати і терпіти, що зречення світу дорівнює перекресленню особистості та всього людського. Окрім цього, підсвідоме прагнення приймати бажане за дійсне підштовхує мимоволі ідеалізувати монашество, особливо всіх тих милих, побожних та усміхнених сестричок, які видаються справжніми янголами. Нам часто хочеться піддатися спокусі автоматизму: всі і все, що пов’язане з Церквою, неодмінно добре і правильне, а підважувати це – великий гріх, тому краще навіть не думати про це.

Ба більше, стигматизація і звинувачення жертви ще й досі є дуже популярним підходом у сприйнятті та інтерпретації подій, пов’язаних із насильством. Тож не дивно, що самі постраждалі не хочуть привертати до себе уваги, бо неадекватна реакція (особливо публічна) на травму здатна лише поглибити рану або й зовсім добити людину, переважно полишену саму на себе (якщо їй не пощастило мати родичів чи друзів, які мали б можливість і бажання її підтримати). В одному зі свідчень, представлених у книзі, знаходимо слушний заклик до «необхідної реформи канонічного права щодо виходу членів з чернечого інституту, тому що відсутність захисту їхніх прав може примушувати багатьох людей залишатися у місці, яке вони уже більше не вважають місцем для пошуку Божої волі. Інакше кажучи, не йдуть звідти лише тому, що їм нікуди йти. А це ще більше загострює кризу як особистої ідентичності, так і кризу Згромаджень, де вони перебувають»⁴. Часом небажання духівників, каноністів, протосинкелів, єпископів, митрополитів втручатися в «чужі» справи (навіть тоді, коли це безпосередня сфера їхньої відповідальності) та ігнорування звернень сестер, які зазнали кривди, розчаровує й обурює ще сильніше, аніж сам травматичний досвід, пережитий в монастирі.

Однак в Україні ситуація значно гостріша. Бо якщо у Європі принаймні почали з’являтися різноманітні ініціативи (для прикладу, згадані в книзі Chaire Gynai чи Vasi di Creta)⁵ і назагал добре розвинена система соціальної підтримки громадян, то в нас наразі ще немає нічого відповідного. Це дуже сумно, враховуючи кількість сестер, які виходять і потребують допомоги в адаптації до нового життя, а часто й психологічної реабілітації, принаймні протягом першого року, який зазвичай є найскладнішим періодом. Темп сучасного світу заледве може дозволити людині, котра лишилася на вулиці без засобів для існування⁶, зробити перерву, пройти якісну психотерапію, перебувати в безпечному (бодай відносно) середовищі, знайти гідну роботу тощо. Щодо останнього варто наголосити, що найчастіше після років, проведених у монастирі, людина має радикально занижену самооцінку і звикла до тотального знецінення своєї праці, тому дуже легко може потрапити в чергову пастку і бути використаною недобропорядними роботодавцями.

На щастя, можна часто спостерігати солідарність і взаємодопомогу «колишніх сестер», які надають одні одним суттєву підтримку, як духовно-моральну, так і матеріальну. До слова, спираючись на власний досвід виходу з надзвичайно токсичного монастиря (який за доволі короткий проміжок часу покинуло набагато більше сестер, аніж вступило), можу зауважити, що саме ця дивовижна солідарність тих, що наважилися розірвати замкнене коло, додавала сил у найскладніші періоди. Мені також пощастило знати багатьох неймовірних осіб, які через ті чи інші причини покинули різні монаші спільноти УГКЦ, але не перестають невпинно шукати Бога і прославляють Його своїм життям. Ми підтримуємо стосунки і постійно молимося одні за одних і за нашу Церкву, сподіваючись на те, що найближчими роками ситуація почне змінюватися. Було б величезним досягненням, якби Церква припинила маргіналізувати і відштовхувати таких осіб, а навпаки, була зацікавлена в залученні їх (особливо тих, які мають відповідну освіту й компетенції) до проєктів з превенції та протидії насильству в релігійних спільнотах.

Варто додати кілька слів про природу і види насильства, що найчастіше виражаються в жіночих монастирях. Якщо відштовхуватися від загальноприйнятого поділу на фізичне, сексуальне, економічне, релігійне та морально-психологічне насильство, можна виокремити останнє як найбільш поширений вид, але дуже часто вони тісно переплітаються і комбінуються. Базові приклади: фізичне – сестрі наказують під послухом виконувати роботу, що не відповідає її фізичним даним, або ігнорують повідомлення про хворобу, внаслідок чого вона зазнає серйозної шкоди здоров’ю; сексуальне – під час сповіді чи духовної розмови священник робить двозначні натяки, вербально чи тактильно порушує кордони особи; економічне – настоятелька відмовляється давати кошти на ургентну медичну процедуру, бо вважає, що сестра має терпіти; релігійне – сестрі нав’язують переконання, що якщо вона вийде з монастиря, то неодмінно буде приреченою на вічні муки як зрадниця і до смерті не матиме щастя в особистому житті; морально-психологічне – сестра зазнає численних тривалих принижень і погроз, цькування та ігнорування з боку однієї особи чи групки осіб, газлайтингу, звинувачень та лицемірства від інших і поступово замикається в собі, перебуваючи в умовах хронічного стресу, відчуваючи розпач і безвихідь. Ці приклади можна продовжувати ще дуже довго, але найгірше те, що все це водночас може впасти на плечі однієї людини. І якщо вона змогла не збожеволіти, вирватися з такого «намоленого і благословенного» місця, не втративши при цьому віри в Бога, це свідчить про неймовірну силу духа.

Парадоксально й закономірно водночас, що саме тепер, під час повномасштабної війни, з’являється можливість і надія бути почутими. Недарма в одному із свідчень травматичний досвід, здобутий в монастирях, порівнюється з досвідом перебування в полоні⁷. Мабуть, суспільство, яке впритул стикається з явним злом і активно бореться за цінності свободи, правди, справедливості, просто не може залишатися індиферентним. І було б легше сказати, що зараз порушувати будь-які внутрішні проблеми «не на часі», якби це не стосувалося питань людяності та гідності. Верх цинізму полягає в тому, що найжорстокіші речі можуть робитися тихо й непомітно, за фасадом (псевдо-)праведності та милих усмішок, тими, що постійно закликають молитися за нові покликання, не цінуючи і знищуючи ті, які вже є. Якщо монашество (в його заскорузлій формі) не працюватиме над викоріненням зловживання владою і сумлінням і надалі канонізуватиме хворі патерни поведінки та не рахуватиметься зі здоровим глуздом, то невдовзі просто самоелімінується. Пірамідальні єрархічні структури, що відкривають можливості для маніпуляції, експлуатації, дискримінації та хворобливого домінування над тими, що перебувають у нижчих ланках, вже давно мали б відійти в минуле. Проте, напевно, доки є ті, що по-своєму зацікавлені в збереженні поточного стану речей, перейти до горизонтальної синодальної форми управління – більш життєдайної та тверезої – буде непросто.

Очевидно, було б доцільно також переглянути модель формації в монастирях і семінаріях. Наразі виглядає так, що, попри всю показову риторику, системі потрібні лише слухняні виконавці певних визначених функцій, безликі гвинтики, а не вільні повноцінні особистості. Думати дозволено виключно в межах чітко окресленої системи координат, а будь-які вияви незалежного мислення трактуються як загроза і моральне зло. Тут себе зрадливо видає пострадянська ментальність, натягнута на середньовічний каркас. І воно, може, не є вже аж так зле, але чи не пора почати нарешті рухатися далі? Хотілося б вірити, що незабаром таки прийде той час, коли намагання залишити все як є буде подолане бажанням змінюватися й рости, аналізувати й виправляти попередні помилки, поборювати обмежений локалізм і дивитися на світ світлим оком. Звісно, важко допомогти тим, які вважають, що в них усе гаразд і їм не потрібна допомога. Так, з вуст «досвідчених монахинь» можна часто почути нескінченні звинувачення в гордині, непридатності чи безбожності тих сестер, які виходять з монастиря, чи молоді, яка до нього не вступає, замість намагання тверезо і чесно подивитися на стан речей і збагнути, що причина насправді криється в чомусь іншому.

Відсутність прозорої комунікації, а отже, й брехня, лицемірство, наклепи, інтриги, квазіполітичні ігри і вся решта, що з цього випливає, аж ніяк не сприяють реалізації монашого покликання. Духовність без людяності й адекватності – порожній звук, а покликання – це динамічний процес і стосунки з Живим Богом, а не перебування в конкретному місці/спільноті до самої смерті, незважаючи ні на що. Будь-яка молода, розумна, талановита, вмотивована і чесна людина, опинившись у токсичному релігійному середовищі та стикаючись із постійним несприйняттям, нерозумінням, знеціненням, насильством, приниженням, все одно почне ставити питання «а чи дійсно тут є Бог?». І якщо вона не вміє фальшивити й толерувати фальш, то рано чи пізно або зійде з глузду, керуючись популярною максимою, що головне – це витримати до кінця, або відважиться шукати Христа і йти за Ним далі, усвідомлюючи, що покликання насправді полягає не у викорінюванні, а у примноженні й реалізації даних Ним дарів. Мене дуже торкнув вислів професора Кантельмі в розділі «Погляд спеціалістів»: «Я вірю, що чернече життя загалом і жіноче зокрема може ще багато чого сказати людству, але викликатиме довіру лише тоді, якщо зуміє створити здорові, щирі стосунки і побудувати життя у спільноті таким чином, щоб кожний відчував, що його слухають і поважають»⁸.

Отже, для цілісного й адекватного сприйняття такої книги, як ця, необхідні певні ментальні умови: неупереджений погляд, емпатія і духовна зрілість. Складні питання вимагають нюансованого підходу і нових ракурсів. У ситуаціях, пов’язаних із насильством, завжди легше відвести погляд, затулити вуха, промовчати, в той час як зустріч із Правдою неодмінно вимагає уважності й відваги. Долаючи конформізм, ця непересічна праця заслуговує на особливу увагу і відкриває майданчик для діяльного осмислення та конструктивних дискусій.

З міркувань безпеки автор/-ка публікується анонімно

1. Чернуціо. За мурами мовчання, с. 37
2. Джованні Куччі. Вступ // Чернуціо. За мурами мовчання, с. 31.
3. Там само, с. 24–25.
4. Чернуціо. За мурами мовчання, с. 135.
5. Там само, с. 39–42, 152–153.
6. Задля справедливості варто зазначити, що деякі спільноти все ж таки надають якусь базову матеріальну підтримку сестрам, які виходять. Проблема в тому, що це відбувається дуже варіативно і суб’єктивно, тож фактично немає жодних правил і норм, що чітко регулювали б це питання.
7. Там само, с. 98.
8. Там само, 153.

Поділитися: