Щоб зрозуміти, яке місце Самоуправна Українська Греко-католицька Церква повинна мати у Свобідній Українській Державі, треба подивитися у наше минуле, щоб побачити, яке місце вона мала на протязі віків в Україні. Яке місце мала Українська Греко-католицька Церква у народі, що підноситься з віків неволі до осягнення свободи і побудови Незалежної Держави.
11 квітня 1945 року, після обшуку в палаті Св. Юра у Львові, заарештовано Митрополита Йосифа Сліпого, а разом з ним усіх Владик Української Греко-католицької Церкви. П’ятнадцять днів пізніше, 26 квітня, заарештовано багатьох провідних священиків. Так почався наступ безбожної комуністичної Москви на Українську Греко-католицьку Церкву. Це одначе не вперше Москва наступала на Церкву, і не диво, що вона, як перед тим, так і тепер, старалася знищити те, що було остоєю релігійної і національної свідомости українського народу. Ще у вересні 1914 року заарештовано тодішнього Митрополита Львова графа Андрея Шептицького, якого вивезено на Сибір, а з ним багатьох священиків Української Греко-католицької Церкви. В той спосіб старалися застрашити наш нарід, намагаючись зламати вірність українців греко-католиків Вселенській Церкві. Причина була у тому, що Сталін, а перед ним московські царі, всіми силами старалися знищити нашу Церкву. її місце, її ролю у відродженні народу, який віками був поневолений, а відтак сотками літ вів боротьбу за свою незалежність під натиском ворогів, як зі Сходу, так і з Заходу.
Для нашого народу лишилася тільки Церква, яка зрозуміла і взяла на себе ролю провідної сили, завданням якої було відродити народ, відродити Церкву!
Коли на початку 18 століття Перемишльська і Львівська єпархії приєднались до Унії, яку підписав Митрополит Києва і всієї Руси-України, в той час Церква і народ були майже цілковито розбиті, підупаді. Поляки помало тратили свою державність і у свідомості свого упадку всю свою лють і пімсту звертали проти русинів-українців. Панщина, недільні ярмарки, корчми коло церкви, недостаток шкіл, все це було прикметами польського володіння в Україні на початку 18 століття аж до третього розбору Польщі.
І тоді Владики Перемишля і Львова почали перші кроки за відродження, піднесення релігійної і національної свідомости. На початку 19 століття, коли після наполеонських війн Европа нарешті почала стабілізуватись і землі західньої України попали під австрійську владу, — починається дійсна праця. Митрополит Михайло Левицький три роки по Віденськім Конгресі 1818 року скликає Епархіяльний Синод, який бере під свою опіку шкільництво, творить парафіяльні школи з українською викладовою мовою. Митрополит Михайло Левицький, перший кардинал українського роду, видає буквар, укладений о. Могильницьким, катехизм для народних шкіл, призначає українських катехитів до гімназій, 1858 року, коли московський цар скасував Унію, він відважно протестує проти цього ганебного діла перед західніми урядами.
В тридцятих роках 19 століття, перше як студент, а відтак о. Маркіян Шашкевич організує гурток свідомих кандидатів, видає «Русалку Дністрову» та приводить до відродження української літературної мови в Галичині. Обставини, в яких це відбувалось, були дуже тяжкі. Зближався час, знаний як «Весна народів». Слов’янські народи: українці, словаки, чехи, хорвати, серби — пробують піднестись по віках неволі, останніми століттями в Габсбурській Імперії. Вони шукають виходу, шукають союзників, шукають помочі, хоч і не маючи великої надії. У той самий час у Галичині йде боротьба за те, на кого здатись, чи надіятися на свої сили, чи шукати помочі у великого православного царя. У тій боротьбі Українська Греко-католицька Церква займає провідне місце і уможливлює остаточну перемогу народовців, тих, які стояли за народом, які опиралися на власні сили.
Під проводом Української Греко-католицької Церкви, визначних Митрополитів, єпископів, відданих своєму народові священиків, що працювали у повну силу для відродження в Галичині, в Україні перемогла партія народовців, тобто люди, які стояли за самостійну, самоуправну Церкву і народ.
Великі Митрополити Сембратовичі, стрий і братанич, зробили великий вклад у піднесення свідомости повірених їм вірних. Митрополит Йосиф Сембратович провадить боротьбу з алькоголізмом. Коли австрійський уряд уневажнив парафіяльні школи та позволив на ділення землі, а рівночасно дав дозвіл панам торгувати горілкою, настали страшні часи: пияцтво, зубожіння селян, господарства яких ставали чимраз менші. Люди платили учителям за те, щоб їхні діти не мусіли ходити до школи, яка в більшості провадилась польською мовою, якої діти не розуміли. І тоді до боротьби знову стала Церква. Створено Українське Педагогічне Товариство «Рідна школа». Митрополит заангажував цілу Церкву для боротьби з пияцтвом. Та польські пани примусили цісаря вплинути на Рим, щоб відкликав митрополита Йосифа Сембратовича. Митрополит виїхав до Риму, де відважно боронив інтереси Рідної Церкви.
На місце Йосифа призначено його братанича Сильвестра Сембратовича, який, як і його стрий, високоосвічений церковний діяч, продовжує працю свого попередника. 1894 року митрополит Сильвестер Сембратович стає другими з черги кардиналом українського роду.
На митрополичих і єпископських престолах засідали люди з високою освітою, невичерпною енергією та невгасаючою любов’ю до свого народу і Церкви. їхня ціль була одна: піднести освіту, піднести матеріяльний добробут, національну та релігійну свідомість, дати своєму народові можливість жити гідним християнським життям.
Другим після кардинала Сембратовича митрополитом Львова стає граф Андрей Шептицький. Будучи ще дуже молодою людиною, молодим священиком, приходить на Митрополичий престіл у надзвичайно тяжких обставинах. Ще не скінчилась боротьба з москвофільством, боротьба за правопис, з Заходу приходять радикальні ідеї, які всю свою лють кидають проти Церкви. Але вже зростала національна свідомість, коли вибухла Перша світова війна… Українці стають до збройної боротьби за волю, і ту боротьбу очолюють греко-католицькі священики, їх діти та ті, кого вони виховали. Українська Греко-католицька Церква зайняла основне місце, мала основне значення у відродженні національної і релігійної свідомости українського народу.
Коли по смерті Великого Князя нашої Церкви Слуги Божого Митрополита Андрея 1 листопада 1944 року на Митрополичий престіл вступив Митрополит Йосиф Сліпий, будучий Патріярх і Кардинал, Сталін наказав знищити Українську Греко-католицьку Церкву. Та вороги нашої Церкви не передбачали, що це була Церква j високоосвіченими священиками-патріотами, добре зорганізована Церква, з надзвичайно здисциплінованими священиками. Коли зближався фронт, багатьом священослужителям за їхню діяльність чи діяльність їхніх дітей грозила смерть, але ніхто не виїхав самовільно, священики мусіли мати дозвіл на виїзд. І послушні своїй владі, багато з них заплатили своїм життям. Це були священики-патріоти під проводом патріотів митрополитів і єпископів.
Коли в липні 1941 року проголошувано відновлення державности українського народу, на президіяльному підвищенні сидів єпископ-коадьютор Йосиф Сліпий, а коли вирішено створити «Дивізію Галичина» і до Митрополита Андрея Шептицького прийшли представники громади, щоб одержати благословення на цей важний почин, старенький Святець сказав: «Нема такої ціни, що її нарід не повинен заплатити за свої збройні сили!». Духовенство активно включилось в акцію творення Дивізії.
Тому і не дивно, що коли заарештували владик і священиків, які працювали в адміністрації єпархії, на їх місце прийшли заздалегідь приготовані й вибрані для цього отці, а коли вмирали владики, їхнє місце займали інші. Сталін і його наслідники, як і представники Російської Православної Церкви, думали і казали, що Церква перестала існувати, хоча насправді тільки змінився спосіб її праці. Церква перейшла в підпілля і там провадила повноцінне, хоча, в силу обставин, ограничене життя зі своєю релігійною пресою, вишколом нових священиків, новими діючими владиками, новими, в підпіллі вихованими, священиками.
Коли в 1963 році, по 18 літах каторги, до Риму приїхав Митрополит Йосиф Сліпий, він залишив на Україні і всюди, де тільки жили насильно вивезені на заслання українці, Церкву, що пережила роки тяжкого наступу безбожного атеїстичного комуністичного режиму та Російської Православної Церкви. На Заході він застав Церкву, яка, хоч і була добре зорганізована та активна, але помало тратила напрям, не знала, куди іти, поволі приймала звичаї західньої Церкви, тратила своє обличчя, асимілювалась. Це Світлої Пам’яти Патріярх Йосиф своєю мужньою поставою здобув для себе і для його Церкви подив цілого світу та признання владик Вселенської Церкви. Коли Блаженніший виступав на другій сесії Другого Ватиканского Собору, владики стоячи слухали його, а оплескам, які фактично були заборонені на Соборі, не було кінця. Так владики цілого світу вітали нашого Митрополита, мученика та ісповідника, який став символом нескорености, вірности своїм переконанням.
Блаженніший Йосиф — це людина, яка своїм життям, своєю працею своєю надзвичайною любов’ю Бога, Церкви і народу показала перед цілим світом, що існує український нарід, існує Українська Греко-католицька Церква, і від 1963 року, аж до своєї смерти Блаженніший робив усе, щоб піднести на дусі свій нарід, щоб піднести престиж своєї Церкви. Він вчив нас про ідею Патріярхату, представляв ідею помісности-самоуправи Української Греко-католицької Церкви, і не як ласкавий дарунок, але як належне їй право.
Ми були свідками, бачили, коли Блаженніший приїхав на американський континент, до Торонто, Едмонтону, Вінніпегу, Нью-Йорку, як вітав його нарід, як вірні йшли на колінах, немов до плащаниці, щоб поцілувати хрест, руку представника нескореної, воюючої України і її Української Греко-католицької Церкви.
Коли по смерті Блаженнішого в 1990 році став можливим приїзд на Захід для участи у Синоді владик Української Греко-католицької Церкви, то виявилось, що наших українських католицьких владик було більше, як у 1939 році. Це вони, владики Української Греко-католицької Церкви, об’явили цілому світові, що наша Церква вижила у катакомбах та що вже скінчилася неволя. Преосвященний Павло Василик, промовляючи в Підлиссю, а відтак при знайденні тіл невинних жертв, ганебно замордованих в Дем’яновому Лазі, виразно і голосно говорив про переслідування, про те, що ми пережили терор, що Церква наша ніколи не була мертва і що ми готові йти дальше та провадити свій народ під релігійними і національними прапорами.
Блаженніший Митрополит Володимир Стернюк на зустрічі з представниками Російської Православної Церкви в присутності представників Риму, архиєпископа Мирослава Марусина та Митрополита Стефана Сулика, сказав до росіян: «Ми з вами не будемо говорити, аж доки не буде регабілітована Церква і поки загарбане Православною Церквою майно не буде нам повернене». Наш старенький Митрополит, знеможений довгими роками підпілля, переслідувань, покарань, ув’язнень і заслань, — зберіг велику силу волі, безкомпромісовість і відвертість супроти ворогів його Церкви, її вірних та рідного народу взагалі. Він категорично відмовився говорити з православними по-російському, вимагаючи українського перекладача. А коли такого не знайшлося, він погодився на перекладача з французької мови, бо вже як говорити в чужій мові, то він волів французьку, якою бездоганно володіє, хоча не гірше знає і російську мову.
Ось таких підпільних владик має наша Церква!
* * *
Зближаємося до великої дати — святкування 400-ліття Берестейської унії. З нагоди цього ювілею наші владики вирішили відбути перший Собор Української Греко-католицької Церкви, в якому візьмуть участь представники священиків і мирян. Владики закликають нас, щоб ми сказали своє слово, щоб зайняли своє місце на цьому Соборі, щоб ми висловили свої думки, як має розвиватися Українська Греко-католицька Церква. І ми повинні сказати, що ця роками нищена Церква, про яку казали, що вона не існує, що її взагалі нема — живе, розвивається, працює. Що не лише відновлено старі єпархії, але також створено нові; що відновлено Семінарії, які у надзвичайно тяжких обставинах: без приміщень, без потрібних підручників, без відповідних учителів, але завдяки добрій волі тих, що їх організують, та тих, які хочуть стати священиками, — успішно працюють. Колись, в 1939 році, казали, що ми мали коло 40 докторантів по університетах Заходу, в Інсбруці, Відні, Римі, з яких пізніше вийшли владики, провід Церкви. Сама кількість студіюючих вказує на те, яку велику вагу приділяли наші владики вихованню високоосвічених душпастирів. Та і тепер в Римі, у Святій Софії і в Семінарії св. Йосафата всі місця зайняті, як також у Люблинськім Університеті в Польщі чи Оломунці в Чехії. Всюди, де тільки можна, висилають владики наших питомців, щоб, добре вишколені, вернулись і зайняли місця тих, яких забрав вік, яких забрала комуна чи Москва.
Церква наша відроджується, але переживши різні труднощі: боротьбу з поляками, москалями, різними течіями в Україні, стоїть тепер перед великою проблемою, а саме намаганням ограничити її юрисдикцію до Галицьких областей. Хто з нас має можливість читати часописи з України, той напевно знає про призначеня нового єпископа для польської Церкви в Україні, а Блаженніший Патріярх Мирослав-Іван міг тільки призначити Візитатора на цілу територію України, на схід від Збруча… Візитатор цей не буде мати жодних прав ані сили, щоб рятувати тих людей, які насильно переселені, роками очікують своєї рідної Церкви.
Ці труднощі, які переживаємо в Торонто, також лежать на нас великим тягарем, великою проблемою. Але так, як колись наші батьки, діди і прадіди, як наші митрополити та єпископи своє життя посвячували праці для Церкви і народу, так само і ми засвідчуємо почуття патріотизму супроти української громади та вірність Українській Греко-католицькій Церкві. Ми ніколи не жалували ані труду, ані матеріяльних засобів, щоб помагати загальній справі. І тепер, коли стоїмо перед Собором, що відбудеться на другий рік, мусимо доложити усіх сил, щоб Церква в Україні знала, що це ми колись переводили демонстрації, голодівки, маніфестації у її захист, а тепер готові помогти матеріяльно, помогти духово, ми готові висловити нашу думку, якою ми хотіли б бачити нашу Українську Греко-католицьку Церкву у вільній Україні.
Сьогодні ми святкуємо не лише наше епархіяльне свято, що фактично є святом нашого владики Ізидора, який започаткував ті святкування, який організував і це свято, не зважаючи на те, що було багато таких, які думали, що це непотрібне, багато коштує. Але свято відбувається, і ми, які прийшли, щоб взяти у ньому участь, мусимо далі підтримувати преосвященного владику Борецького у його змаганнях за місце тут, між нами, за його права як владики помісної української Церкви, як владики, який від Ісуса Христа одержав свою владу.
Ми повинні прислухатись до голосів з України, помогти збудувати Патріярший Собор у Києві, помогти відбудувати самоуправну Українську Греко-католицьку Церкву. Цій Церкві, героїні-мучениці, належить у Вільній Україні місце, яке вона мала колись, коли стояла у проводі тих, що змагались за піднесення національної та релігійної свідомости, коли стояла плече-в-плече з синами та доньками У країни у боротьбі за волю, самостійність, соборність України. їй належить визнання Патріярхату, що його створив і боронив Великий Син України Митрополит Йосиф Сліпий. Не як ласку, але як належне їй право».
