З життя Української Католицької Церкви

(Закінчення з попереднього червневого числа)
Передрук з російської мови, Архіву Самвидаву (АС № 4625)

Миряни старалися вияснити питання, чому без прийняття рішення (чи то негативного, чи то позитивного), до храму знову складають виробничу продукцію, повторно перетворюючи святиню в переховне приміщення, одначе, до них було вжито фізичної сили. Літніх жінок, що кількісно переважали серед мирян, кидали в багно, їм виривали волосся навіть з клаптиками шкіри, били людей.

Місцева влада пояснює свою поведінку «дотримуванням порядку», бо в релігійній громаді, що не є зареєстрована офіційно, збиратися на спільну молитву заборонено: але, з іншого боку, вперто не хочуть зареєструвати дану релігійну громаду українців-католиків.

Вірних переслідують за те, що вони хочуть молитися,.. молитися в своєму храмі, збудованому ще в 1771 році їхніми прадідами, і вимагають не перетворювати дорогого й святого для їхнього серця місця в складське приміщення… Ніхто не вимагає чогось неможливого… лише зареєструвати цю громаду, яка вже третій рік просить офіційної реєстрації, та віддати мирянам їхній храм… і практично здійснити цю «свободу сумління», яку так голосно реклямує 52 стаття нової Конституції… оце й все.

А скільки ще треба чекати, коли це здійсниться?..

Ось як виглядає на практиці «свобода сумління» на західньо-українських землях згідно з новою Конституцією СССР.

У селі Колодинці (Каменсько-Бугського району Львівської области) храм було зруйновано так, що навіть електричні дроти було вирвано із стін, а на головному вівтарі після руйнівників залишилися екскременти…

В селі Надорожня (Товмачського району Івано-Франківської области) до храму одного разу ввірвалися участковий (старший дільничий міліціонер, в офіцерському званні, який відповідає за певну житлову дільницю в даному районі), представник КДБ та голова сільради. Вони почали душити стару, 80-річну жінку, вимагаючи від неї ключа. Жінка прибирала в той час в церкві, ключа в неї дійсно не було (бо її туди привела друга жінка). На крик бабусі прибіг юнак Славко Гринчук. Їх обидвох забрали, посадили до в’язниці, потім оштрафували по 50 карбованців кожного та й випустили. А коли спантеличена жінка спитала, звідки їй взяти таку суму грошей, щоб сплатити штраф, їй відповіли: «Піди, позбираєш та й сплатиш». І справді, бабусі довелося ходити з простягненою рукою й жебрачити, поки не зібрала грошей для сплачення штрафу.

Використовують всіляких неперебірливих засобів, щоб примусити католиків молитися в православному храмі. Так у 1979 році в сільраді склали фіктивний список 20 вірних з села Мужиловичі (Яворівського району Львівської области), які нібито «просили зареєструвати їм православну парафію та призначити православного священика». Це робилося лише тому, щоб перешкодити селянам католицького села Мужиловичі молитися в своєму католицькому храмі.

Стаття 52 нової Конституції Гарантує «право сповідати будь-яку релігію,… правити релігійні культи…»

А в дійсності це виглядає так:

Під час свята Христового Воскресіння в квітні 1979 року в селі Надорожня, де віруючих обслуговує єпископ Василик, починаючи з страсної п’ятниці, впродовж страсної суботи, свята Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа, впродовж світлих понеділка та вівторка, себто від 20 по 24 квітня 1979 року, за церквою пильнувала міліція, робітники КДБ, представники партійних і радянських органів майже з усієї області. Ліс, в якому знаходиться церква, неодноразово «прочісувався», так що не могло бути навіть і мови про те, щоб єпископ чи священики пробралися до церкви. У вірних, що поспішали до храму, видирали кошики зі «свяченим» — себто з пасками. їх ламали, розкидували по лісі, топтали ногами, розкидували навколо масло, сир, ковбасу, крашені яйця («писанки»), що призначалися для свячення. Ті, кого не піймали, тікали якомога швидше. Щоб не залишати людей без «свяченого» та без богослуження, в домі мирян відправили богослуження й свячення паски. Всі поспіхом готували їжу з тих продуктів, що ще залишилися, щоб встигнути до свячення.

У церковні двері набито стільки заліза, олива та цвяхів, що відкрити двері було неможливо. Боячись опоганити церкву в разі нападу міліції, вірні не відкривали храму, а відспівали недільню Утреню навколо зачиненої церкви.

Не краща ситуація склалася також і під час свята Різдва Христового — 6-7 січня 1979 року. Церкву оточила міліція, не можна було навіть наблизитися. Різдвяне богослуження відправили в приватних домах, а в храмі вірним вдалося відправити службу лише 13 січня.

В селі Гаї Вижні біля Дрогобича Львівської области за два тижні перед святами було викликано паламаря, якого попередили, що в храмі не повинно бути ніякого богослуження. Пізніше всю церковну утвар треба буде передати до парафіяльної православної церкви села Гаї Нижні, бо храм буде перетворено на склад.

Серце знемагало від болю дивитися, як люди плакали під час свячення паски, яке вдалося зробити під покровом ночі.

Нині храм перетворився на об’єкт періодичних наскоків міліції, представників влади з метою оволодіти ним та зробити з нього музей. Уже кілька разів навідувався експерт. Одначе, миряни ведуть майже цілодобове чергування і — як колись чати запорізьких козаків в степу під час навали татарів — у разі небезпеки домовленим сигналом сповіщають про тривогу. Біля церкви збирається кожен, хто може, з різними предметами домашнього та господарчого вжитку,— з сапами, віниками, косами, вилами, кочергами, щоб відстояти храм. Миряни запропонували зібрати потрібну суму грошей для спорудження музею з тією умовою, щоб влада не чіпала храму, що був збудований ще їхніми дідами та прадідами для молитви. Одначе, наскоки міліції в кількости 20-30 осіб продовжуються. Остання така навала сталася за 4 дні перед Різдвом Христовим — напочатку січня 1980 року.

Невже не можна погодитися на пропозицію мирян, і якщо в державі вже не знайдеться грошей для спорудження будинку музею, можна домовитися з населенням і за його рахунок спорудити модерний будинок, який відповідав би цій меті, а церкву лишити в спокої. Мабуть, прийняте рішення тоді б дійсно відповідало духові статті 52, населення б дістало гарний музей, і не було б непотрібної «боротьби за храм».

Але цим фактом ще раз підтверджується справжнє становище з «свободою сумління», свободою ісповідувати будь-яку релігію.

У селі Вільшаниця біля районового міста Яворова (Львівської области) під час свята Христового Воскресіння в Страсну Суботу 21 квітня 1979 року стару василіянську церкву оточено міліцією, в кількох місцях на підступах до церкви влаштовано засідку на Кавацева Йосафата*. Одначе, вірні вчасно встигли помітити все це і в останню хвилину буквально в 20-50 метрах від села (приблизно за півкілометра від храму) зуміли попередити священика про небезпеку. Під покровом ночі вдалося уникнути небезпеки, хоч у погоню було послано два міліцейських авта, в яких знаходилося до 20 міліціонерів. Вірні використали цей момент, що нікого з озброєних біля храму явно не залишилося, й самі відспівали Недільну утреню та самі ж таки посвятили свої паски водою з колодязя, розташованого в каплиці, що була посвячена Божій Матері.

У селі Голобутові (Стрийського району Львівської области) під час Недільної Утрені прийшли на богослуження переодягнені та замасковані представники влади, міліції, КДБ з метою зловити священика. Одначе, миряни швидко розпізнали прибулих, зрозуміли їхні наміри й відтіснили на подвір’я, до паркану, в той час як священик, переодягнений в жінку, уникнув піймання, не був схоплений.

В селі Градівка (Гошани) Городокського району Львівської области поблизу м. Рудки, де вірних обслуговує український католицький священик Есип* Роман, на протязі 6 днів, починаючи від 19 й по 24 квітня 1979 року, храм було оточено міліцією, представниками КДБ, місцевих партійних та радянських органів майже з усього району. На церковні двері накладено замок. Вірні тричі проривалися до храму, ламали замок, але відкрити храму навіть не хотіли, щоб уберегти його від опоганення на випадок нападу міліції. Тоді вірні зібралися далеко від храму та почали співати страсні пісні, що розповідають про страждання Ісуса Христа, а також про те, що Ісус закликав не плакати над Ним, а над собою і своїми дітьми. Може це й вплинуло — невідомо. За якийсь час від храму відступили, а вірні змогли відспівати Недільну Утреню навколо замкненого храму й самі посвятили паски.

У цьому ж таки селі за 4 дні перед Різдвом Христовим правління колгоспу організувало нараду разом з представниками місцевої влади. На нараді попереджали, щоб не було ніяких богослужень, щоб не заманулося запрошувати католицького священика. Божественну Літургію було відправлено в день на Святий Вечір 6 січня 1979 року, від 7 години вечора цілу ніч до ранку міліція, представники партійних та радянських органів не виходили з церкви. Миряни співали різдвяні пісні — колядки й навіть запросили всіх бути з ними, щоб подивитися, «що вони роблять проти закону», за що їх переслідують, що це за злочин — молитися та співати колядки. Тільки вранці «комісія» з району поїхала.

Не набагато більшою свободою користуються навіть офіційно діючі Православна Церква та римо-католицькі костьоли.

За те, що у Львівському катедральному соборі подається духовна допомога українцям-католикам, час-від-часу парафіяльного священика «викликають на протирку» до органів влади, одного разу навіть блаженної пам’яті священик Галаневич одержав покарання — заборону відправляти будь-які служби на протязі місяця. Не правили Божественної Літургії, не сповідалися, не причащалися вірні. Священик у захристії (в службових приміщеннях) молився, щоб Господь скоротив ці дні тяжкого випробування, секретні агенти з ранку до ночі пильнували, чи не вдасться за найменше порушення замкнути костьол повністю. А священики вчили мирян братньої любови, бо фермент ненависти поляків до українців і навпаки тлів увесь час.

Православним священикам заборонено вершити Святі Таїнства дітям та молоді до 18 років. А оскільки Православна Церква в Росії — це дуже своєрідна інституція, оскільки її наглядачами є атеїсти, і клір змушений виконувати всі їхні розпорядження, тому всі хрещення, шлюби, похорони та всі інші обряди детально реєструються, і влада про це інформується, після чого вірні терплять переслідування за релігійний світогляд. Навіть за християнський похорон батьків переслідують дітей, і навіть якщо батьки залишають таку вимогу в заповіті, все одно — діти зазнають покарання. Тому, щоб уникнути різних службових неприємностей, не кожний відважиться відкрито ісповідати свою віру та признаватися в своєму світогляді.

У православних академіях та семінаріях, за словами одного з студентів, 3/4 кандидатів у пресвітери — це відкриті атеїсти, працівники КДБ, завданням яких є компромітація релігії, шпигунство шляхом сповіді тощо.

Дітям заборонено відвідувати церкву. Час-від-часу організовуються комсомольські рейди, вчительські патрулі. Під час свят такі патрулі не пускають дітей до храму, в школі після цього дітей «перевиховують» на атеїстів. Нерідко в свята всіх тих, що входять і виходять з храмів, фотографують кінокамерою.

Дітям 1-2 кляси та студентам роздають так звані анонімні анкети (але про їхню «анонімність» свідчить таке: якщо хто-небудь поверне таку анкету незаповненою або з ознаками «інакодумства», його відразу ж примушують «виправити помилку»). Під диктування вчительки діти пишуть, інколи навіть не розуміючи в свої 7-8 років, що вони пишуть, а саме, що вони самі та їхні батьки в Бога не вірять, що ніяких релігійних пунктів не практикують та ікон у хаті не мають. А після цього подібні анкети виступають перед світовою громадськістю як доказ атеїзму радянських громадян.

І такі неподобства відбуваються в Міжнародний Рік Дитини — в 1979 році.

Не кращим є становище й серед студентів. Оскільки вступити до вищого учбового закладу й навіть до середнього спеціяльного (типу технікуму чи училища) дуже й дуже важко — часто не обходиться без солідної суми — більшість студентів вважає, що за сумлінням можна залишатися вірним, але щоб мати спокій, можна написати «ні». Якщо хтось відважиться написати правду, відкрито заявляючи про свій світогляд, його починають перевиховувати: прикріплюють до такого викладача та мучать обидвох, аж поки не дістануть заяви про атеїзм того, кого перевиховують. Тому люди вважають, що ці переслідування зайві й нема чого їх зазнавати, коли фінал незабаром має бути один — атеїзм. Заради профілактичного запобігання «непотрібного шарпання нервів» люди замовчують свої переконання. Немає ніякого сумніву, що священики не бажають так ставити питання, але нема навіть на чому людей вчити і боротися з тим «стихійним лихом». Людей доводиться вчити та виховувати індивідуально. А за навчання релігії кожен підлягає покаранню, як порушник статті закону про релігійні культи. Від атеїстичної літератури гнуться полиці всіх бібліотек, клюбів. А книжки релігійного змісту заборонені. Не задовольняє потреби вірних навіть кустарний промисел — хто переписує, хто фотографує, хто робить копії. Справа катехизації населення ускладнюється незнанням багатьма польської мови (навіть серед польського населення, наприклад, в районах Вінниці, Києва), а викладати слово Боже російською мовою дозволено в Москві, Ленінграді, Одесі.

Складне становище Української Католицької Церкви ускладнюється ще більше такими двома моментами. Поперше, і на сьогоднішній день зустрічаються факти неправильного наставлення й неправильної поведінки деяких римо-католицьких священиків (переважно поляків) стосовно українців-католиків. Вони розцінюють Українську Католицьку Церкву як меншевартісну, некатолицьку, вважаючи, що вона притримується «інших» поглядів, належить до нижчої категорії. Рідко, але зустрічаються випадки, коли римо-католицькі священики відмовляють грішникам у сповіді чи засуджують вірних, у тому числі українців-католиків за те, що вони приймають участь у богослуженнях та приймають Святі Таїнства, які вершать українські католицькі священики. Між іншим, це відбувається за найповнішою детальною інформацією та знанням стану речей і нерідко навіть за особистим знайомством з даним католицьким українським священиком та його ортодоксальністю. Можливо, ці нездорові тенденції, забарвлені шовінізмом, підсилюються за рахунок наставлення ззовні. Так, зовсім нещодавно катедру Львівського катедрального римо-католицького собору відвідала група польських священиків з Польщі. Останні були буквально обурені тим, що собор відвідують та приймають участь у богослуженнях українці-католики, й навіть висловилися, що взагалі всіх українців «гнати далі від храму», хай не отруюють своєю присутністю собор. В той же час вони не бачать (себто добре бачать, але мовчать про це) того факту, що, якби не пожертвування цих ненависних «кабанів», жодний костьол досі не протримався б, бо поляків мало, але навіть з тих, що є, не всі відвідують костьоли. Належало б трохи поміркувати всім тим преподобним, чи личить їхньому санові, замість дійсно братської любови Христової, висловлювати шовінізм до католиків іншої національности, до того ще переслідуваним, до тих, що не мають ані своїх храмів, ані жодних прав як католики. І це саме тому, що вони католики й не хочуть відступити від Христової Церкви.

Другою нашою трагедією, вже внутрішного порядку, є той факт, що в наш час львівський католицький єпископ Стернюк під загрозою відлучення примушує католицьких священиків вживати в богослуженнях вираз «православні християни». Цей вираз залишився як архаїзм з літургійних текстів ІV-ІХ сторіч, коли Східня Церква називала себе «православною», хоч і була, як уже згадувалося вище, по суті католицькою. Можливо, цей вираз можна вживати без шкоди і він може «свідчити про духовну близькість» української Католицької Церкви з Східними Церквами. Проте, в наших конкретних умовах вживання виразу «православний» завдає непоправної і нікому непотрібної шкоди, запомішання й навіть втрату віри серед мирян. На сьогоднішній день на нашій території вираз «православний» має лише одне значення: «некатолицький», «зрадник Христової Церкви», «запроданець». Не може термін «православний» вживатися із справжнім російським православним батюшкою, і священиком-відступником, враховуючи те, що, як перший, так і другий виконують свої офіційні священичі обов’язки, і в той самий час католицькими священиками, переслідува­ними якраз за те, що вони відмовилися «підписати православ’я», себто лишилися вірними Вселенській Христовій Церкві. Глибокодумні та ревні священики не виконують цього абсурдного розпорядження єпископа, але боязливі підкоряються безглуздому наказові й вносять стільки замішання, що миряни «шукають правдивих католиків», навіть серед католицьких українських священиків, які не вживають цього злощасного виразу. Ми всі старанно просимо Господа Бога, щоб просвітив розум тих, хто не хоче зрозуміти, що пора цей вираз «православні» в Українській Католицькій Церкві віддати до архіву історії. Тим більше, що й без цього вся духовна культура Української Православної Церкви залишається цілком східньою, своєрідною та привабливою. До того ж, без подібного штучного врізування, відділення себе словом «православний» нібито від усіх інших католиків є нам ближчим, сучаснішим, більш відповідає духові Вселенської Церкви сьогоднішнього дня.

Ми вже прохали й прохаємо й далі всіх католиків і всіх людей «доброї волі» молитися за нас. Ми не знаємо, наскільки наші прохання виходять за межі держави, в якій ми живемо. Та все ж очевидно, що щось у якійсь мірі доходить до вас, і, дякуючи голосам на наш захист, наші переслідувачі змушені часом до них прислухатися. Проте, вони дуже підступні. Останнім часом змінилася тактика наших переслідувачів: справу поставлено так, нібито Католицька Церква нікому не заважає, і все ж з усієї сили йде кампанія за будь-яку ціну знеславити Католицьку Церкву, звести на неї наклеп, зокрема на Українську Католицьку Церкву, виставити її як ворожу силу, що співпрацювала і з німецькими фашистами… й т.д. Так, у другій половині 1979 року «розгорілася» кампанія навколо інциденту з італійським священиком Бернардо Вінченцо, який нібито їхав з місією до українських уніятських священиків, зокрема до Преосвященого Йосафата Федорика від священика Івана Ортинського, що мешкає в ФРН, нібито з великою сумою грошей на «підривну роботу». До справи було вмішано їх Блаженство (Блаженнішого) Верховного Архиєпископа кардинала Йосифа Сліпого. Організовано пресконференцію, піднято великий галас у пресі, на радіо, в телебаченні про антирадянську діяльність Української Католицької Церкви, яка співпрацювала з німецькими фашистами й продовжує свою ворожу діяльність проти народу[i].

Можливо, все це прискорило смерть їх Преосвященства Йосафата Федорика, яка наступила 28 грудня 1979 року.

Піднятим галасом місцева влада на західноукраїнських землях намагається охолодити завзяття вірних і їхні законні вимоги зареєструвати релігійні громади українців-католиків в с. Мшана Городокського району Львівської области. Вірними цих сіл подано офіційні заяви, документи та всі особисті дані. А це по-справжньому відважний крок, тому що частина тих, що подали заяви, працюють, а, значить, вони враховують можливість, що їх усіляко можуть переслідувати, аж до звільнення з праці.

Тим часом релігійна діяльність в католицьких парафіях продовжується. Кожного місяця, а інколи навіть двічі, тричі на місяць відбувається сакраментальне богослуження, Божественна Літургія. Під час Великого Посту священики не встигають сповідати всіх бажаючих і навіть у будь-яку неділю чи якесь інше свято час не завжди дозволяє всіх сповідати. Кожного разу Божественна Літургія закінчується співанням Молебня Пресвятій Богородиці чи Найсолодшому Серцю Ісуса, суплікацією. Під час Великого Посту дуже урочисто відбувається відправа Страстей Господніх під час Хресної Дороги. А для дітвори найдорожче — це свята Пресвятої Євхаристії та Пресвятого Серця Ісуса, коли під час Хресного Ходу з Святими Дарами маленькі янголята, одягнені в білі сукенки, можуть кидати високо вгору пелюстки квітів до Немовляти-Ісуса в святих Дарах і разом з усіма навколо храму ходити та співати євхаристийні пісні та відповідні літургійні пісні (тропарі), призначені для цих торжеств. Багато серед вірних дуже високо оцінили, щиро відгукнулися та полюбили практику Перших П’ятниць на честь Пресвятому Ісусовому Серцю. Тим більше, що скорочення євхаристійного посту до однієї години створило для багатьох можливість приймати святе Причастя (незалежно від того, чи відбувається Божественна Літургія вдень чи іноді і пізно ввечері та вночі).

А під замкненою церквою в селі Мшана, де миряни збираються на спільну молитву і в спеку і в мороз, вже третій рік на Різдвяну ніч або на Різдвяний Святвечір на вівтарі під голим небом народжується Немовля-Ісус, як колись у Віфлеємі, і приносить нам, українцям-католикам, не тільки свою благодать, але й радість Різдва Христового та силу для переможного воскресіння.

Ми вдячні всім, хто допомагає нам і молитвами, і приєднує свій голос на наш захист, хай віддячить вам всім Господь Бог.

Моліться, брати-католики всього світу та всі люди доброї волі, щоб Всевишній скоротив наші випробування та дав нам силу перетерпіти всі переслідування на славу Божу та на підтвердження слів Ісуса Христа: «А ворота адові не подолають її». (Мт.16:18).

Січень, 1980 року

Поділитися: