II
У Другій частині своєї книжки о. д-р В. Поспішіл аналізує докладніше проект нової кодифікації східнього канонічного права (СІСО — кодекс юріс канонікі орієнталіс).
1. У Вступі автор студіює насамперед ті проекти східнього канонічного права, що відносяться до патріярхів та патріярхальної структури, бо вони творять основний закон для Східніх Церков і приходить до такого висновку: новий кодекс призначений для Східніх Церков, але його не випрацювали Східні Церкви. Отже, нову кодифікацію Римська Курія накидає згори.
2. Напрямні для Кодифікаційної Комісії з березня 1974 р. склали професори тільки однієї наукової інституції в Римі; інші знавці церковного права були виключені від того. Ці напрямні викликали здивування та застереження, бо вони повинні були бути деклярацією автономії Східніх Церков, а тим вони не є.
3. Автор уважає, що в праці над кодифікацією східнього канонічного права треба звертати увагу на такі принципи: А) Повернутися до правдивої традиції Східніх Церков, але не конче до всіх без винятку канонів давнини, бо це виключало б поступ. Б) Взяти до уваги розвиток східніх церковних установ до часу об’єднання з Римом. В) Усунути невластиві запозичення з Латинської Церкви, але зберегти ті набутки, яких не можна завернути. Г) Звернути увагу на еволюцію в структурі й нормах православних Церков. Г) Надати екуменічний характер праці Кодифікаційної Комісії. Д) Новий кодекс повинен орієнтуватися на майбутнє і брати до уваги потреби християнства XXI ст.
Кожна східня Церква повинна випрацювати свій власний кодекс.
У черговому розділі п.н. «Обмеження спільного кодексу» автор займає становище до рішення Кодифікаційної Комісії виготовити один спільний кодекс для всіх Східніх Церков. Це добре рішення, коли взяти до уваги підготову, але воно помилкове, коли брати до уваги проголошення закону. Аргументує це він ось так: А) Східня Церква — це правна одиниця із суверенним характером. Така одиниця повинна мати свій власний правний кодекс, хоч би він і покривався з кодексами інших Східніх Церков. Б) Правна спадщина Східніх Церков йде з того самого джерела з-перед 1500 років. Чи СІСО має бути репродукцією музейного експонату, чи має ввести нас у XXI ст.? Існують 17 Східніх Церков, що різняться одна від одної. Напрямні для Комісії признають різниці між Церквами, але замість різних кодексів для них, настоюють на одному спільному для всіх. В) Філософічні заложення, що лягли в основу нового кодексу, сперті на припущенні, що в праві існують ясні й незмінні поняття, які є ознаками ідентичних есенцій. Тим часом сьогодні східні католицькі спільноти підлягають постійним і скорим змінам. А їх хочуть примусити прийняти той самий кодекс законів. Це унеможливлює індивідуальний розвиток тих Церков. Г) Чи можливий спільний кодекс для православних Церков? Про це можна б говорити тільки у відношенні до Церков колишнього східно-римського цісарства, зн. візантійських, і то з деякими змінами для різних держав. Про це згадують деякі вчені. Офіційно православні Церкви не виявляють зацікавлення справою проголошення спільного канонічного права. Ґ) Модерна кодифікація законів почалася в 1760-их роках в Австрії; у 1805 р. проголошено Наполеонівський Кодекс. За цим пішла католицька Церква: працю над кодексом канонічного права розпочато за Пія X, а його проголошено у 1917 р. за Бенедикта ХV. Автор вважає, що треба закинути думку зібрати ціле церковне право в однім кодексі, бо треба уникати характеру постійности, що його має повний кодекс. У Східніх Церквах можна б проголошувати одне спільне законодавство при допомозі різних законодавчих документів (напр. законом про подружжя тощо), але проголосити повний кодекс для кожної Церкви окремо. Д) Кожна Східня Церква повинна мати свій власний кодекс законів, приготований її власною кодифікаційною комісією, в чому могла б помагати їй і папська кодифікаційна комісія.
Черговий розділ говорить про проголошення кодексу. Автор висловлює припущення, що СІСО (східній кодекс) буде проголошений для всіх Східніх Церков тільки папським актом. Тому автор пропонує, щоб це зробити спільним актом папи та патріярха з його синодом, або папи та всіх східніх єпископів.
Дальше автор обговорює ролю папи в ділянці кодифікації. Якщо Східні Церкви є Церквами «суї юріс», то не треба робити з Римської Курії адміністраційного органу для Східніх Церков. Папа повинен: 1. Мати право інтервеніювати в кожній ситуації зокрема. 2. У випадках, що їх сама Східня Церква не може розв’язати. 3. Інтервеніювати, коли патріярх і його синод передають добровільно якусь справу папі до вирішення.
Становище Східньої Церкви в рамках Католицької Церкви можна найкраще віддати за допомогою вислову автономія. Чомусь ті, що укладають кодекс, бояться цього вислову як теж вислову «автокефалія».
Обговорюючи справу територіяльного обмеження патріяршої юрисдикції, автор твердить, що треба розв’язати таку проблему: право Східніх Церков простягнути душпастирську опіку та юрисдикцію всюди, де живуть їх вірні, без потреби просити дозволу від Римської Курії.
1) Поперше, автор описує історію територіяльного обмеження патріярха. В минулому Рим відмовляв східнім ієрархам право мати юрисдикцію над своїми вірними поза своєю історичною територією, отже не було формального зв’язку між митрополіями та екзархами в США і Канаді та Церквою-Матір’ю. Ці ієрархи тільки прилучені («аґреґаті») до патріярхату, а не його члени. Тепер Кодифікаційна Комісія зберігає той самий принцип територіяльної юрисдикції.
2) Далі о. д-р Поспішіл описує нечисленні випадки з історії Церкви, коли юрисдикція ієрарха виходила поза його власну територію (Собор у Трулльо в 692 p., ірляндські мандрівні єпископи в західній та центральній Европі, латинські патріярхати на Близькому Сході, юрисдикція військових ординаріїв, душпастирська опіка хорватських та словінських єпископів над своїми емігрантами).
3) Чому Римська Курія віддавна заступає принцип територіяльного обмеження? — А) Бо вона зцентралізувала всю владу в Західній Церкві навколо папи і те саме перенесла на Східні Церкви; Б) Могли б постати конфлікти між Церквою-Матір’ю та Церквами в діяспорі, й тоді, як думають, Ватикан був би більше об’єктивний у вирішуванні справ; В) Східні католики живуть у багатьох країнах, де тепер панує неспокій, тому Курія бажає мати повну контролю над тими Церквами. Беруть теж до уваги і православні Церкви, де ці справи ще остаточно не вирішені.
4) Чому треба усунути територіяльне обмеження патріяршої юрисдикції? Канони називають патріярха «отцем і главою», отже його не можна відділити від його дітей. Церква-мати бажає дати душпастирську опіку своїм вірним, а ці знову потребують бути під опікою власних-священиків та єпископів. Треба теж сказати, що навіть тепер патріярхи мають деякі права поза своєю територією, хоч вони не зовсім здефіновані. — Церква, якій загрожує заглада від комунізму, мусить мати нагоду залишитися при житті у вільному світі, як окрема одиниця. — «Треба відкинути канони,— пише автор,— так як вони викладені в теперішньому проекті, і дозволити Східнім Католицьким Церквам іти за своїми вірними в якунебудь частину світу» (стор. 126).
5) Тепер автор заперечує аргументи о. І. Жужека, секретаря Кодифікаційної Комісії, який заступає думку, що східні патріярхи не мають жодної юрисдикції над своїми вірними поза своєю територією. Архим. Поспішіл твердить, що загальний тон і зміст Східнього Декрету признає юрисдикцію патріярхам (та верховним архиєпископам) поза їх територією. Такий жалюгідний стан існує тепер у Церкві з огляду на «домінування ультра-централізаційних тенденцій і влади Римської Курії; але з цього не виходить, що це правильне розуміння Ватиканського Собору II, хіба що йому накидається насильну інтерпретацію» (стор. 139)… «Інтерпретація Ватиканського Собору II, пише автор, так як її накидає Іван Жужек, та, яку, правдоподібно, підтримують анонімні сили Курії відносно майбутнього східнього кодексу, ставить прямий виклик усім екуменічним змаганням… Всю працю католицьких орієнталістів, насамперед тих, що зв’язані, як учителі чи студенти з Понтифікальним Інститутом для Східніх Церковних Студій, проголошено безвартісною. Великі екуменічні задуми, що їх здобуто за так багато десятків років, відсунено на бік у новій кодифікації як щось неважне і не зобов’язуюче» (стор. 131).
6) Ядро проблеми: відкинення етнічности та соціальної окремішности. Римська Курія не дивиться на різні східні спільноти, як на окремі етнічні групи, а радше як на частину католицької Церкви даної держави; забуває, що вони, може, не хочуть злитися з іншими католиками в США, а бажають зберегти свою церковну автономію та тісний зв’язок з Церквою-Матір’ю. Курія мусить зрозуміти, що «кожна людина має право зберігати своє членство в тих природніх соціологічних групах, в яких вона опинилася через своє народження… Римська Курія, як виглядає, несвідома того, що їхній зв’язок (зн. зв’язок українців чи інших східніх мирян) з їхніми Церквами подібний до зв’язку жидівських спільнот у світі та що віддаль від Церкви-Матері скріплює їхню тугу одних за одними» (стор. 134-135).
7) Нова кодифікація хоче зберегти принцип територіяльности. Та кожна східня спільнота має право на своє окреме існування всюди на світі з таких причин: А) принцип територіяльности не гармонізує з загальним тоном Східнього Декрету, що закликає Східні Церкви повернутися до своїх правдивих традицій. Б) Територіяльний принцип не повинен відноситися до східніх спільнот, бо вони стали суспільно-етнічними групами. В) Східні спільноти перемінилися із статичних у мобільні спільноти, що поселюються в цілому світі, де існує плюралістична спільнота. Г) Треба закинути принцип «аґреґованих» частин Церкви. Кожна східня католицька громада повинна творити частину Церкви-Матері. Г) Не виключено, що якась митрополія може розвинутися в окрему одиницю, віддалену від Церкви-Матері, як наприклад, Малябарська Церква відділилася від халдейського патріярхату. Д) Модерне цивільне право приймає і поширює існуючу ситуацію. Чому східній кодекс не мав би того зробити? Е) Чому латинські ієрархи мають вирішувати про долю Східніх Церков? Є) Може статися, що єпископи та духовенство віддалених спільнот будуть незацікавлені в тому, щоб належати до Церкви-Матері. Це було б доказом того, які наслідки дає сепарація від Церкви-Матері.
«Єпископи мають строгий обов’язок,— пише автор,— брати до уваги також і бажання своїх вірних, бо вони є їхніми представниками. Нешовіністичний націоналізм чи етнічна свідомість спираються на людській природі, тому єпископи мусять уважати за свій обов’язок зберігати спадщину цілої їх Церкви, головно ж тоді, коли нація, етнічна група чи Церква загрожені у своєму самому існуванні від наступу атеїстичного комунізму, ісляму чи інших сил» (стор. 137).
Автор підкреслює, що якщо на рівні парохії чи єпархії не звертають уваги на принцип територіяльної юрисдикції, то чому ж тоді його зберігати на рівні патріярхату? Заборона патріярхам піклуватися своїми вірними в світі — це акт проти природного права. Східні Церкви меншають. Є можливість, що деякі зникнуть на своїй історичній території або будуть спустошені. Чи тоді церковні провідники не мали б обов’язку призадуматися над можливістю перенести центр своєї Церкви куди-інде у світі?
Окреме місце присвячує автор мирянам у східньому кодексі. У сьогоднішніх часах треба, щоб миряни брали участь в управлінні Церквою. Колись їх виключали від усього. З хвилиною, коли єпископи стали висококваліфікованими наставниками в Церкві, почала зростати віддаль між ними та мирянами, які найчастіше не мали тієї освіти, що духовні особи. Сьогодні різниця в вихованні зникла. Участь мирян в управлінні Церквою не мусить означати, що вони мають рішальний голос в усіх справах.
Автор подає аргументи для того, щоб миряни і духовенство були якось включені у вибір патріярха і подає таку можливу пропозицію: самі єпископи вибирають 3 кандидатів, а більші зібрання, на яких будуть приявні духовенство та миряни, виберуть одного з них на патріярха. У ділянці вибору єпископів православні Церкви не признають жодної ролі мирян, хоч деякі з них це роблять у випадку вибору патріярха. Це основано на загальній логічній засаді, що професіоналісти можуть краще оцінити, хто може бути професіоналістом.
Вкінці автор обговорює екуменічний характер східнього кодексу. Він підкреслює вагу нової кодифікації східнього права для екуменічного руху. Автор думає, що треба ясно з’ясувати католицьку позицію супроти православних Церков та взяти до уваги законодавчий досвід східніх некатолицьких Церков. Він бачить протиекуменічний характер нового кодексу у таких точках:
1. Папа виступає зачасто в СІСО (кодексі) в чисто адміністративному характері, у відношенні до Східніх Церков, немов би виконуючи ролю патріярха.
2. Автономія Східніх Католицьких Церков тепер дуже обмежена.
3. Нема надії, щоб католицька Церква змінила своє становище на довгий час, коли кодекс буде проголошений.
4. Тепер настоюють на одному кодексі для всіх Східніх Церков, а це може стати перешкодою в екуменічних змаганнях.
5. Проект СІСО має забагато запозичень з Латинської Церкви.
6. Якщо не візьметься до уваги законодавчих практик православних Церков у кодексі, тоді поглибиться прірва між Церквами.
7. Треба взяти теж до уваги протестантські Церкви.
В Епілозі автор підкреслює, що Східнім Церквам треба звернути те, що в них забрано. Східні католики мусять зрозуміти, що «вони в першу чергує членами своєї Церкви, і тільки через свою Церкву вони набувають членство у Вселенській Католицькій Римській Церкві» (153). Все це повинно бути віддзеркалене в новому кодексі.
Наприкінці своєї праці о. д-р Поспішіл надрукував повністю такі тексти:
1. Лист митр. Максима Германюка з 1 жовтня 1974 р. до папи та єпископів, зібраних на ІV Синоді Єпископів Католицької Церкви в Римі.
2. Лист Блаженнішого Йосифа з 11 липня 1977 р. до голови Понтифікальної Комісії для ревізії східнього канонічного кодексу, кардинала Йосифа Парекаттіля.
3. Відповідь мелхітського патріярха Максімоса V до Блаженнішого Йосифа з 4 січня 1978 р. Це відповідь на листа Патріярха Йосифа до кард. Парекаттіля.
* Продовження з попереднього числа за грудень 1981 р.
