(Продовження)
Під брамою чекав вже чималий гурт вояків з клунками і без клунків (таких, що робили запас тютюну, було більше…). Чекав о. Е. Кордуба, що нас випроваджав і нетерпеливився, що хвилина нашого від’їзду неначе продовжується, бо було холодно і неохота було йому тут вистоювати із тими, що покінчили з таборовим життям. Був англійський капелян і чотири англійські вояки з двома вантажними автами. І тут знову показався той слабкий організаційний підхід. Зголосилося 31, а прийшло 26. Є список, перекликали прізвища, про декого хтось там знав, що рішився не їхати, а про інших ніхто нічого не знав, що з ними, чому не прийшли — зрезиґнував, заспав, спізнився? Виглядало, ніхто тим не журився. Як же ж з документом звільнення, з документом нашого перевозу? Казали потім, що таки один прийшов, коли ми від’їхали, бо спізнився. Не знаю, чи правда. Військова точність є обов’язкова всюди. Прийшла година, хто прийшов, того заладували до авта, о. Кордуба поблагословив, і ми рушили в дорогу.
До нині я не знаю, а хтось мабуть знає, як дійшло до нашого звільнення. Чи була інтервенція Ватикану? Було рішення брітанського командування відпустити таку-то кількість полонених? Є на це десь якісь документи? Ставлю ці питання, бо ціла справа окутана якоюсь загадкою. Ми не одержали документу звільнення. Ще важна формальність, і нас могли вважати втікачами без такого документу. Була це неправильність, але я не вмію її пояснити. Чи видали спільний документ для нас всіх? Теж було б дивно, і ми такого документу ніколи не бачили. Коли трохи пізніше нам треба було реєструватися в італійській поліції, я домагався якогось документу і настоював, що такий документ мусить бути і ми є законно звільненими. Отець віцеректор Ваврик відповів мені мовчанкою. Мабуть, не було чого боятися, мабуть зроблено все за дискрецією англійської команди табору і капеляна, а найпевніше — мабуть документи звільнення були в Східній Конгрегації, а там були свої секрети, настоятелі боялись їх питати чи чогось вимагати, бо ж ми ніби коляборанти Гітлера, хоч того тоді ніхто у Ватикані ані в Італії дуже не боявся й Італія аж кишіла від усяких втікачів, які були дійсними нацистами і їм в різний спосіб італійці помагали! Ми не мали чого боятися, але чи легко це пояснити в такій напруженій ситуації, коли самі італійці вбивали і масакрували тисячі своїх «фашистів» з пімсти до них, а які хотіли добра своїй країні і «нацистами» не були. Статистика начисляє 30,000 вбитих бувших фашистів різними самосудами, самі бувші фашисти кажуть, що вбито їх членів понад сто тисяч! Оце було братовбивство в найбільш католицькій країні! Був це подвиг, головно, комуністів, які все відважні з кулею до безборонних або переможених…
Може колись якийсь дослідник знайде в якомусь архіві документи про це або попаде на їхній слід. У всякому разі, ми були на волі, хоч не оформлені ніякими документами. Декотрі були зовсім без жодного документу. Я був одинокий, що мав свою військову книжку (Зольдбух) з Першої Дивізії і маю її досі! Інші їх зі страху понищили, чого ніяк не розумію, бо вояк без документу є більш підозрілий, ніж з документом. Дехто свою військову книжку скурив в таборі з браку папірців… Цивільних документів не мав, здається, ніхто. Все мало опиратися на довір’ї в те, що кожний про себе говорив, на свідченні майбутніх свідків і на тому, хто який був і що знав… Це останнє скоро видало кількох, і вони по якомусь часі залишили семінарію.
Не так легко було з поліційними властями. Треба було зареєструватися і мати право на побут в Італії. Через Італію пройшло в ті часи багато втікачів, переселених осіб, творилися для них табори, організовувались американські допомоги. Італійці були вирозумілі, хотіли помогти і не ставили непотрібних питань. Італійські власті старались помогти і так нещасним людям, що по війні опинилися на березі розпачу, а не їх переслідувати будь-якими формальностями чи провокаціями. Мали вони концентраційний табір для воєнних злочинців чи підозрілих в злочинах на острові Ліпарій і було там кілька наших осіб, але гістерії ловлення «нацистів» серед чужинців в Італії не було.
Ми без великого труду одержали наші «соджорно». Варто, щоб хтось з кращими інформаціями цю сторінку доповнив.
Але вернімся ще до нашої подорожі до Риму. Ми всіли в англійські вантажні авта. В першому моменті серед нас запанувала якась дивна мовчанка. Думаю, кожний в дусі помолився і в подяку за визволення, і на благословення в дорогу й нове життя. Ніхто нікому не казав, що в душі в тому моменті переживав. Думаю, що була це щаслива хвилина для кожного.
Я опинився в гурті незнайомих мені товаришів. Більшість між собою зналися і з фронтових часів, і з полону. Попав я в галасливе товариство. По недовгій тиші і якімсь скупченні розв’язалися язики. В усіх гумор, всі раді, що покидають полон, якась в тоні і словах повна безжурність про те, що там чекає нас в Римі. Є кількох, що знають семінарійне життя зі Львова. Починають розказувати про різні строгості, про послух, дисципліну і страшать нас, новиків-невіж, що то нас жде, що «дадуть нам там по кулях», або подібними висловами тодішньої вояцької фразеології. Розказують і всякі веселі історійки з семінарійного життя. Ще інші зводять розмови на теми військових пригод, про голод і інше. Я участи в розмовах не брав, аж дивно мені сьогодні. Мене і не зачіпали.
Їхали ми цілий день. По дорозі спочивали і перекушували, на всяких пунктах були нормальні військові контролі. Нас ніхто не турбував. Англійці белькотіли своєю мовою, ні один із нас не говорив по-англійському, а вояки і капелян не говорили по-німецькому. Вже добре смеркло, взялась ніч, було десь біля сьомої години, коли ми зупинилися і через щілини брезенту побачили, що стоїмо перед площею і базилікою св. Петра! Я сидів скраю, побачив це, і нагадалася мені якась фотографія тієї славної площі з якоїсь книжки. Не вірив своїм очам! Я в Римі! Вояки питали когось дорогу, хтось голосно пояснював, давав точні вказівки як дістатись на нашу адресу, Здається, всі затамували віддих, бо відчули, що ми близько нашої цілі. Ми їхали на горбок Джанікольо, і вкоротці наші авта зупинились. Хтось нетерпеливо крикнув — «ми приїхали!», і між нами знов запанувала якась важка тиша. Капелян додзвонився, і ми увійшли несміливо в обитель св. Йосафата у ясно освітлений вестибюль. Затих шепіт навіть серед найбільше балакучих. Появилася знайома постать о. Біланича, лиса голова о. Ваврика, а за ними постаті дивних спудеїв в синіх рясах з жовтими поясами. Бачилося, що нас чекали. Ми з шумом і стуком наших військових черевиків увійшли і за хвилю нас окружили смиренні й цікаві «тубільці», цікаво нам приглядалися і посміхалися на вид наших мундурів і наших військових клунків, які зложили ми в один кут і враз з капеляном увійшли до каплиці. Вже не пам’ятаю, що ми там заспівали, — момент, в якому не пригадаєш і не зафіксуєш всіх подробиць. З каплиці завели нас у їдальню (ніколи тієї української назви потім в Колегії не вживалось, а тільки по-латині — рефектар!). В семінарії було вже по вечері. Капелян офіційно передав нас Настоятелям. Прийшли ректор, віцеректор і духовник семінарії. Перекладачем був о. Іван Хоменко, якого високий ріст, насуплені брови і якийсь дивно шиплячий його голос впав нам зразу у вічі. Від нас промовив і (подякував капелянові одинокий між нами старшина, тепер о. мітрат М. Матичак, що прибув у своїм старшинськім мундурі з усіма своїми відзнаками і в мазепинці.
Нам дали їсти і подивляли, як ми все це скоро «змели»… зразу префекти порозділювали нас по кімнатах. Мій пех «мене» не перестав переслідувати. Мені припала найбільш холодна крайня кімната на партері напроти туалети. Та, побачивши тепле ліжко з ковдрою, я вже не думав про ніщо. Почалося наше невідоме — вишкіл для Христа в новій армії, для інакшого фронту, для боротьби з новим ворогом, що є у великім союзі і в спілці з тим, якого ми залишили під Фельдбахом з його тимчасовою виграною…
Зразу на другий день почалися різні формальності. Ми встали вранці о годині пів на шосту, хоч нелегко було покидати тепле ліжко. Здається, кожен спав сном праведника. Ми, новики, цікаво приглядались усьому порядкові в каплиці. Коротко помолились, потім клякнули і запанувала мовчанка. Новики не знали, що це тиха молитва — розважання. Не знаючи цього, кожен щось в душі молився і чекав, що буде далі. Служб Божих служилось кілька: головна при головному престолі й кілька при бічних. Все потиху. При головному престолі один із студентів «тубільців» відповідав священикам, що теж потиху концелебрували. Від освячення ми клячали аж до дзвінка по благодаренню. На дзвінок йшли снідати в мовчанці. Це клякання нас, незвичних, мучило. Наші коліна почали протестувати. Згодом привикли до хвилини, коли ректор о. Заячківський два роки пізніше усунув «тиху» Службу і запровадив рецитовану усіх присутніх, усунув клякання і Служби Божі при бічних престолах, як повинно бути в нашому обряді. Тепер з цих бічних престоликів немає в Колегії навіть сліду. Це виникло як наслідок появи нового Літургікону, що його видано для нас у Римі. Спочатку був спротив, але коли декого з противників зустрінули погрози й кари, вся скромна, але конечна літургічна реформа пройшла спокійно і лагідно, якби нічого не сталося. На бічних престоликах також відбувались торжественні процесії з Найсвятішими Тайнами в день празника «Божого Тіла», тобто за новою назвою Поклону Пречистим Тайнам Тіла і Крови Господа нашого Ісуса Христа. Теж і це усунув о. Заячківський, що спричинило чималий біль о. духовникові Т. Галущинському, який любив усі ці латинізми й нерадо приймав нові зміни.
Нас почали записувати, питати за документами. Щасливіші чи спритніші з нас знайшли вже собі приятелів серед «тубільців», деякі вже одержали від них поміч в одязі, білизні та інших речах. На виклади ще нас не посилали, щоб якось зробити з нас трохи подібних до «цивілів».
Виклади вже тривали майже місяць. Місяць? Значить, вже місяць навчального матеріялу пророблено, і треба буде його надробити! Робиться моторошно. Ну, і по-латині все воно. На перші виклади пішли ми 26 листопада.
Серед нас в розмовах починають появлятися «спеціялісти». Один із них каже, що знає Канта! Інший спеціялізується в догматиці. Існують на світі люди, що вміють пробиватися крізь життя… До нас приглядаються, кажуть, коли і що робити, куди йти. Не багато того. В порівнянні до військової дисципліни це майже — ніщо. Треба бути на дзвінок на якомусь місці, при якомусь обов’язкові, і все. Нормальна річ у всякому спільному житті. А, може, буде ще більше, може, це тільки на те, щоб нас зразу дуже не налякати?
На виклади до університету (тоді це був ще тільки атеней, в якому студіювали всі наші студенти в Римі, крім оо. Василіян), — десять хвилин ходу. Ідемо, а більшість із нас у військових німецьких плащах. Італійці приглядаються. Пізнають, що це не цивілі. Німецькі військові шапки таки добре нас зраджують, бо хоч дехто і дістав якийсь цивільний плащ, то капелюхів таки не було, і не заложиш чорного римського священичого чи семінарійного капелюха до військового німецького зеленого плаща! Деякі сміливіші італійці погрожують нам по дорозі кулаками. Відповідаємо їм голосними коментарями і жартами. Дивуються і не наважуються на якісь відважніші кроки.
