Із залі нарад Синоду УКЦеркви, що відбувся у Римі від 16-25 листопада 1995 p., вийшла вістка, що Папа Іван-Павло II визнав о. д-ра Івана Хому і о. д-ра Любомира Гузара єпископами УКЦеркви. Про це вже була тільки згадка у попередньому, січневому числі. Обидвох названих отців і сьогодні вже покійного о. Степана Чміля 2 квітня 1977 р. висвятив св.п. Патріярх Йосиф. Свячення відбулись тайно у каплиці манастиря Отців Студитів у Кастель Ґандольфо, без відома папи, що створило проблему. Це також історія нашої Помісної УКЦеркви, з приводу якої можна б багато чого болючого і неприємного сказати у сторону деяких наших владик.
У першу чергу слід відмітити особливу передбачливість і візію самого святителя, себто Патріярха Йосифа, який усе своє багатотруднеє життя віддав служінню українській Христовій Церкві й українському народові. На його очах знищували Українську Церкву, якої він був Митрополитом. Блаженніший Митрополит Йосиф старався у найтяжчих обставинах, на засланні, продовжити життя УКЦеркви, висвячуючи Христових апостолів — єпископів, які продовжували нести хрест Української Христової Церкви. Блаженніший Йосиф продовжав це робити і тут, у діяспорі, після його звільнення. З тією ціллю Блаженніший Йосиф відпорошив ідею патріярхату нашої УКЦеркви і формально висунув це питання на форумі Вселенського Собору Ватиканського ІІ, яку соборові отці прийняли оплесками. До речі, на Четвертому каменноугольному Синоді, що відбувся у 1969 році в Римі, на якому зформульовано листа-прохання до Папи Павла VI, щоб піднести нашу Церкву до гідности патріярхату, який підписали всі владики, за виїмком трьох. На листа наших владик прийшла відповідь аж 7 липня 1971 р. Відповідь була відмовною, мотивуючи такими аргументами, слова папи: «Бо існують канонічні, історичні, духовні й душпастирські причини, які у сучасному укладі справ не дозволяють Нам задовольнити мольби і прохання католицької ієрархії українців». У цьому ж самому листі є цікаве ствердження, «що — принаймні у теперішньому часі — неможливо здійснити створення українського патріярхату».
Блаженніший Йосиф дуже добре знав ціну цієї відповіді. Він був свідомий, що за цими «причинами» криються не церковно-християнські, але суто політичні мотиви. На жаль, вони чомусь не перевелись і досьогодні. Блаженіший Йосиф, маючи сильну піддержку серед зорганізованого мирянства, після довгих роздумів рішився прийняти титул «патріярха» і автоматично прийняти патріярший устрій для нашої Церкви.
На наших очах розвивались події Вселенської і Української Церков. І сьогодні ми є безпосередніми свідками воскресіння нашої УКЦеркви на рідних землях. З тим зникли всі причини історичні, включно з фізичною територією, які так твердо ставились перед нашою Церквою, але посьогодні не визнано, ні не проголошено патріярхату Помісної УКЦеркви. Тут картина є дуже ясна, її не потрібно пояснювати.
Блаженніший Йосиф не знав, як ще довго буде панувати атеїстично-комуністична тиранія, але йому йшлось про продовження життя нашої Церви в Україні, і тому він рішився висвятити потаємно трьох владик з призначеннням для України, ними були о. Іван Хома, о. Любомир Гузар і о. Степан Чміль, на жаль, останній передчасно помер. Цей акт свячення мав був залишитись у таємниці. Так не сталось. Особисто Блаженніший Йосиф це питання з’ясував Папі Іванові-Павлові ІІ і просив його вирішення. У міжчасі ставилось питання, чи мав право Блаженніший Йосиф висвячувати єпископів. Згідно з підписаними берестейськими Артикулами, так мав повне право. Свячення були важними. Ніхто не заперечив їх важности, і на тій основі прийшло визнання.
До речі, цю справу також порушував перед Папою Іваном-Павлом II Патріярх Мирослав-Іван. Це питання було також поставлене на одному з Синодів УКЦеркви, що відбувся у Римі, на якому більшість проголосувала проти прийняття їх до єпископського грона і визнати їх єпископами.
Звичайно, для о. Івана і о. Любомира така постава більшости наших владик напевно була болючою, з приводу чого можна б багато сказати, але, може, на це не тут місце. Згадані владики цю поставу прийняли спокійно і гідно свого сану. Вони могли і напевно мали оправданий жаль, бо вони з послухом виконали те, що їм казав глава УКЦеркви Патріярх Йосиф. За свій послух, відданість прийшлось дорого заплатити. Ніхто не знає їх психологічних внутрішніх вісімнадцятьрічних переживань, де перед ними поставлено загороду їх росту в нашій УКЦеркві. Мабуть, під тим оглядом найбільше мали до них зрозуміння це миряни, які все, без їх відома, знаходили причини для того, щоб це питаня ставити на денний порядок, і звертались до Апостольської Столиці, щоб визнала їх свячення. Звертались і до наших владик, щоб вони від себе старались це питання розв’язати. На це не раз були дефінітивні відповіді — вони ніколи не будуть визнані єпископами і дораджували нам у цій справі нічого не робити і тим не займатись.
Не зважаючи на ці всі запевнення і поради мирянський рух дальше продовжував євангельську пораду — просіть, а дасться вам, стукайте, відчиниться вам… Дякуючи Всевишньому Господу Богу, приходиться сказати, що Святий Дух діє… Завдяки зрівноваженій поставі і відданій взірцевій праці висвячених Владик перемогла незаперечна Правда. Здоровий глузд і християнське зрозуміння взяли верх. Папа Іван-Павло ІІ своїм благословенням розв’язав це складне питання, з чого скористає Українська Церква. Засіяне зерно Патріярхом Йосифом утверджується і напевно з часом дасть обильні плоди. Обидва Владики своїм непересічним знанням, посвятою і відданістю будуть могли служити Христовій Церкві на славу Божу і добро українського народу. Дозволимо наших читачів запізнати з життєвим шляхом наших визнаних Владик.
Владика Іван Хома
прийшов на світ 27 листопада 1923 року у Хирові, Старо-Самбірського району, Львівської области у родині робітника Йосифа і Катерини з Іванейків Хоми. Батьки Івана дали йому глибоке родинне і релігійне виховання. Народню освіту закінчив у рідному місті Хирові. Середню освіту започаткував у 1940-1941 pp. у Самборі. Дальше навчання продовжував у духовній семінарії у Перемишлі. 1945 рік був дуже важким роком для учня семінарії Івана Хоми. У березні 1945 року Іван Хома разом з шести іншими питомцями духовної семінарії був арештований польською владою. Після арешту Іван Хома склав іспити і при кінці серпня 1945 р. був ще на Пацлавській Кальварії та допомагав о. А. Перхачеві. Це був справді важкий час будьщо плянувати. Цілу Східню Европу окупував атеїстично-комуністичний режим. Отже, в такій ситуації не було надії на продовження студій богословії у Перемишлі. Духовна семінарія у Перемишлі не мала найменших надій на дальше існування. У той час о. д-р Володимир Голинський піддав думку Іванові Хомі, щоб він старався продістатись до Риму і там студіювати богословію. Порада виявилась придатною, бо Іван Хома з неї скористався і поставив собі за ціль Рим. Звичайно, це не було легке завдання до здійснення, але ціль — Вічне Місто Рим — була невідклична.
Молодий, повний енергії й готовости служити у Божому Винограднику Іван Хома 22 вересня 1945 року покинув рідні сторони і пішов у напрямі на Захід. Для цього потрібно було нелегально перейти не один кордон. Спершу польсько-чехо-словацький, а згодом чехо-словацько-німецький. При Божій допомозі вже 3 листопада 1945 року Іван Хома був у таборі Карсфельд, біля Мюнхена. Щастя хотіло, що під кінець листопада того ж року до табору приїхав о. д-р П. Дячишин з Риму, і при його допомозі йому вдалось дістатись до Австрії, а далі дорога провадила до Італії — Риму. В Австрії Іван перебував у старенького австрійського священика, який старався йому допомогти у його плянах. Відраджував йому самому переходити через Альпи до Італії, бо це не легка дорога, зима, сніг і всякі труднощі. Згодом Іван Хома перейшов австрійсько-італійский кордон разом з провідником і вже першого лютого 1946 р. був у колегії св. Йосафата в Римі, а третього лютого того ж 1946 р. вже слухав викладів на папському університеті «Пропаганда Фіде». Як бачимо, Іван Хома пройшов не легкий шлях до своєї цілі. Іван Хома успішно закінчив богословські студії і в 1949 році прийняв ієрейські свячення і відправив першу Службу Божу у базилиці св. Петра у Римі при престолі Василія Великого. Отець Іван дальше продовжував студії богословії на Папському Урбанському Університеті до 1951 р.
Для покликання Владики Івана Хоми не було перешкод, яких би він не переміг, віддаючись повністю служінню Христовій Церкві. Від 1951-1963 pp. Владика Іван був другим секретарем для Апостольського Візитатора Владики Івана Бучка. Після того, як Блаженніший Митрополит Києво-Галицький Йосиф появився на волі після 18-літнього ув’язнення і заслань у більшовицькій дійсності, став його секретарем. Слід відмітити, Владика Іван виявився відданий своєму покликанню і неперевершений у виконанні своїх обов’язків. Це зокрема виявилось, як він був другим секретарем для Владики Івана Бучка, а пізніше секретарем для Патріярха Йосифа. Для цієї праці Владика Іван віддав свої зусилля, життя, посвяту і працю. Патріярх Йосиф особливо цінив працю і посвяту Владики Івана для нашої Церкви і українського народу. Спершу підніс його до гідности патріяршого архимандрита, а згодом, 2 квітня 1977 року, був висвячений на єпископа з призначенням для України. Як знаємо, ці свячення причинились у його не так легкій праці до ще більших терпінь, але Владика Іван їх мужньо сприймав, бо такою була Божа воля.
Слід також натякнути на вклад праці Владики Івана Хоми у наукову працю, з-під пера якого вийшло багато праць, які ще не знайшли належної оцінки. Також треба згадати його працю як професора й ректора Українського Католицького Університету в Римі. Владика Іван Хома все був і є погідної вдачі, до всіх усміхнений, з готовістю допомогти, просто приємна, мила і доброзичлива людина. Так Владика Іван Хома — це також частка історії Помісної УКЦеркви. Ще раз бажаємо Владиці
Іванові Хомі прожити довгі, довгі роки у кріпкому здоров’ю, щоб міг дальше успішно працювати на славу Божу, добро Української Церкви та українського народу. Щасти Вам, Боже, Владико Іване.
Владика Любомир Гузар
народився 26 лютого 1933 р. у княжому городі Львові. Його батьки, інж. Ярослав і Ростислава з Демчуків Гузар дали Любомирові глибоке родинне і релігійне виховання, яке його провадить по правильній християнській дорозі. Народню освіту закінчив і започаткував перший рік гімназії у Львові. Це були страшні роки Другої світової війни. Зі сходу наступала комуністично-атеїстична тиранія, перед якою багато українських патріотів покидали свої рідні землі і йшли у невідоме шукати свободи на Захід. Ця подія нашої історії замаркована під назвою «Великий ісход», до якого долучились і батьки Любомира, покинувши рідний княжий город Львів у 1944 p. І так Любомир з сестрою Мартою і батьками опинились на еміграції у Австрії — Зальцбургу. Тут же Любомир продовжив навчання середньої освіти у Зальцбурзькій гімназії. Дальша дорога на постійне проживання вела до Сполучених Штатів Америки.
Спершу батьки Любомира у 1949 р. опинились у місті Нью-Йорку. На терені США Любомир продовжував середню освіту, яку закінчив у Малій Духовній Семінарії у Стемфорді. Цікаво, що молодий юнак Любомир на терені розкішного світу у США, який його не полонив, а вирішив сам для себе стати священиком, щоб віддано служити у Божому Винограднику для нашої, тоді ще страждальної, УКЦеркви й українського народу. Це справді було його глибоке покликання. Тут же, в Стемфорді, у штаті Конектікат, поступив до Колегії св. Василія, де в 1954 р. закінчив філософічні студії, одержавши ступінь бакалавра.
Після цього пішов на дальші студії з наміром поглибити свої богословські знання до Великої Духовної Семінарії св. Йосафата у Вашінгтоні, щоб під кожним оглядом стати на висоті своїх священичих завдань, які успішно закінчив у 1958 p., одержавши ступінь ліценціята богословії. Поруч з тим Любомир Гузар студіював на Вашінґтонджордж Тавнському Університеті.
30 березня 1958 р. Любомир Гузар прийняв священичі свячення, які довершив св. п. єп. Амброзій Сенишин, ЧСВВ, у Стемфорді. Отець Любомир Гузар виявився непересічним священиком, одержавши добру богословську підготовку. Зразу після свячень о. Любомира призначено викладати у Стемфордській Духовній Семінарії. Рівночасно з тим о. Любомир поглиблює свої студії з філософії на Фортгамському Університеті в штаті Нью-Йорк, які закінчив у 1967 p., одержавши ступень магістра з стислої філософії. У час своїх студій о. Любомир сповняв душпастирську працю на відпочинковій оселі Укр. Народнього Союзу Союзівці і СУМА в Елленвіл. У своїй душпастирській праці о. Любомир виявився винятковим своїм повільно-виразним виголошенням Служби Божої так, що присутні на св. Літургії знали, про що священик говорить, а зокрема був і є винятковим своїми особливими, коротко-змістовними, глибоко продуманими проповідями. Це були добрі перші кроки молодого ієрея, які виразно прозраджували його непересічність. Отцеві Любомирові треба завдячувати заснування парафії у Кергонксоні, яка гарно працює по сьогодні.
На жаль, вірні парафії у Керогонксоні не довго втішались служінням о. Любомира, бо у 1969 році Блаженніший Митрополит Києво-Галицький Йосиф Сліпий покликав його до Риму. Його побут у Римі був нагодою поглибити студії богословії на Папському Університеті «Пропаганда Фіде», які закінчив докторатом, написавши докторську працю на тему: «Митрополит Андрей Шептицький — піонер екуменізму». Отець Любомир своєю дбайливістю, доброзичливістю, вдумливою серйозністю та милою своєю товариською поставою всюди здобуває собі респект і приязнь. Доказом цього може бути, що скоро після захисту докторату Папський Місійний Універоитет «Урбаніяна» у Римі запросив Владику Любомира до професорського складу, де викладав від 1973-1984 pp.
У 1972 році о. д-р Любомир Гузар рішився і вступив до манастиря Отців Студитів у Ґроттаферрата — Італія. Тут слід згадати, що Блаженніший Йосиф оснував манастир Отців Студитів у Кастель Ґандольфо, біля Риму і о. д-ра Любомира назначив архимандритом, а Східня Конгрегація призначила його прокуратором Студитського Уставу при Апостольській Столиці. Зі своєї позиції, як архимандрит, о. Любомир довгі роки працював і дальше працює для поширення і скріплення ідеї студитського чину. Під його кермою діяли Отці Студити у Римі — Кастель Ґандольфо, у Пассеїку, який вже перестав існувати, і в Канаді — Вудстаку. В 1993 році чин Отців Студитів у Ґроттаферрата повернувся на рідні землі в Україну. Спершу архимандрит Любомир був у манастирі оо. Студитів у Зимній Воді біля Львова і з 1993-1994 pp. був духовником Архиепархіяльної семінарії Св. Духа у Рудному біля Львова. Після того у 1995 р. студитська спільнота з Зимної Води перенеслась до свого новокупленого манастиря св. Теодора Студита в с. Колодіївка, Тернопільська область.
Українська діяспора, а сьогодні вже й в Україні знають Владику Любомира Гузара як непересічного душпастиря, його особливих проповідей і публічних виступів, які були і є глибоко продумані й бездоганно виголошені. До речі, Владика був і залишився великим подвижником Слуги Божого Митрополита Андрея. Поруч з тим слід відмітити, що Владика Любомир мав велике зрозуміня до мирян і постійно з ними спілкувався не тільки у свята і неділі, але також у будні. Владика Любомир має своєрідну харизму, належить до тих, що не тільки уміє попросити прощення, а й сам уміє прощати, а це є найбільша ознака християнина. Це зокрема він виявив після того, коли його номінував і висвятив єпископом св. п. Патріярх Йосиф. Звичайно, наші владики повинні були виявити більше зрозуміння до висвячених Патріярхом Йосифом єпископів, як мало було в тому виявлено ось цього зрозуміння і любови, а що найголовніше — зрозуміння духу часу, який ставив свої вимоги.
Слід відмітити, що Владика Любомир, який має чимало написаних праць, виявився особливою індивідуальністю в українському церковному житті. Ми всі раді, що у Христовій Церкві перемагає правда і що визнанням свячень Патріярха Йосифа дано нашим Владикам Любомирові й Іванові виявитись у своїй праці на славу Божу і добро УКЦеркви.
З приводу цієї особливої і радісної події для нашої Церкви варто б було згадати, що крім інших членів, обидва Владики, Любомир й Іван, були також членами Крилосу, який неповторно себе виявив під час похоронів св. п. Патріярха Йосифа, але чомусь Крилос перестав діяти. Маємо надію, що з часом і Крилос воскресне! На жаль, це також належить до сумних сторінок історії нашої Церкви.
Ми радіємо визнанням Владикою Любомира Гузара і бажаємо йому прожити довголіття у кріпкому здоров’ї та успіхів у нелегкій праці нашої підірваної і розхитаної Христової Церкви.
Микола Галів
