На початку липня: 5, 6, 7 й 8 1996 р. у Вічному Місті — Римі відбулись величаві святкування 400-річчя Берестейської Унії. Це справді історична подія, у житті Київської Церкви, яка має особливе. ХОЧ НЄ однозначне значення. З приводу цих величавих відзначень, взяли численну участь українські паломники з України. Це також, можна назвати, історичною подією, бо це вперше українські паломники з України мали нагоду прибути до Риму. Зрозуміло, чи менше зрозуміло, що тим разом значно меншою була участь українських паломників з Північної Америки, себто Канади й США. На це склалось багато різних причин, але, на жаль, цей факт потрактовано, як своєрідний «бойкот», приписавши його Українському Патріярхальному Товариству в США і журналу Патріярхат. Якщо ж ідеться про журнал Патріярхат, то можна було таке припущення зробити, бо деякі статті, які друкувались на сторінках Патріярхату не були схвальні для цих відзначень у Римі. Тут можна назвати статтю о. д-ра Ігоря Мончака під назвою: «400-річчя папського затвердження Берестейської Самоуправи і собор Київської Католицької Церкви», що була надрукована за травень і червень 1996, у якій не було заохоти до відзначень у Римі, була висловлена критична думка до цих питань. Але це ж знову не слід трактувати, як спробу бойкоту.
Відомо ж, що організаторами відзначень був Синод Єпископів УКЦеркви. Отже, ні більше, ні менше кожний владика ніс частку відповідальності!. Трудно сказати, як владики в Україні підготовлялись до цих ювілейних відзначень, але можу сказати, що мені тут, у діяспорі, не вдалось запримітити якоїсь особливої дії і підготовки в цьому напрямі. Маю на увазі незаохочування мирян до участи. До речі, хоч майже всі наші владики в США, за виїмком Владики Роберта, мають свої пресові органи. Мабуть, треба доброї свічки, щоб можна було щось запримітити. Поруч з тим напрошується питання, а чи зорганізований мирянський рух, чи Українське Патріярхальне Товариство одержало з централі патріяршої канцелярії офіційне повідомлення чи запрошення? Якщо взяти все це до уваги, то виразно побачимо, що тут не було навіть натяку на будь-який бойкот, але радше хтось десь не дописав. Робимо це завваження для того, щоб не поширювались зайві і не підтверджені припущення і сплетні. Богу дякувати, що хоч самі владики прибули до Риму і взяли безпосередню участь, бо як собі пригадую більше з них не було під час перепоховання Патріярха Йосифа у 1992 році у Львові.
Належить підкреслити і сказати без сумніву добре, що цю унікальну подію чотириста річної давнини відзначено у Вічному Місті, там де вона, у 1595 р. довершувалась. Апостольська Столиця на чолі зі Святішим Отцем Іваном-Павлом II прийняла українське паломництво з широко відкритими руками тепло й гостинно, що зворушувало учасників величавого відзначення, На цьому місці слід підкреслити, що Апостольська Столиця від часу прийняття Берестейської Унії, по сьогоднішній! день безперебійно стояла в обороні нашої УКЦеркви, навіть тоді, коли її було невигідно, це є незаперечний факт. Ми свідомі того, що були різні відхилення, але основна настанова до нашої УКЦеркви була не змінно позитивна. Наголошую цей факт, бо він є особливо важливий, без цієї настанови й допомоги, тут не йдеться так дуже про матеріяльний бік справи, хоч і такий був. наша УКЦерква була б не вдержалась.
Все ж таки бажалось бачити, щоб цю подію з перспективи чотириста років відзначили не так дуже парадними святкуваннями, не тільки українці католики, але також українці православні. Щоб зійшлись разом, спокійно, без пристрастей, розглянули факти минулого і сказали, якою була історична правда. З того випливає, що чотириста-річчя поділу колись одної Київської Церкви відноситься не тільки до українців католиків, але також і українців православних — тут не можна сказати, що православні є виключені. Хочемо ми цього чи ні, але чотиристаріччя поділу Української Церкви є спільним. З православної сторони у тому відношені не завважилось якихось проявів, спроб знайти якусь спільну мову. Чи бажаємо залишитись на цих стереотипах, що ніби встановили «паламарі».
Незаперечним фактом є, що встановити правду є прямо неможливо, коли ми не бажаємо її бачити відкритими очима. Далеко не треба шукати прикладів. Незаперечним залишається факт, що найбільший душогубець людства, Сталін, насильно знищив Українську Католицьку Церкву у Західній Україні, а перед тим знищив Українську Автокефальну Православну Церкву і насадив російське православ’я. Сьогодні на західних землях України є місця, у яких до 1945 р. не було православ’я, вам будуть доказувати, що там все було православ’я. Немає сили їх переконати, що правда є іншою. Це справа не віри, це справа сліпого фанатизму, прив’язання до прикметників, які є вирішальними і, ніби, мають нас ділити, але як відомо ці прикметники, себто католицизм і православ’я, не є протиставні, але себе доповнюють.
Чи і дальше православний світ буде стояти на становищі, що Берестейська Унія була зрадою українського народу? Чи маємо прийняти за правду, що пише Іван Власовський у свойому тритомному «Нарисі Історії Української Православної Церкви», на сторінці 256, том І «від латино-уніятських авторів трудно сподіватись об’єктивности в освітленні причин унії, бо ж їхнім завданням є представляти унію не як згори накинуту, не як насильство…». На жаль, автор не наводить документів, як її накинули і яким насильством! Незаперечним фактом є, що ідею унії, а точніше визнання верховенства папи у перше висунув ніхто інший, як львівський Владика Гедеон Балабан, який звернувся до польського єп. Ліковського у справі унії. Той же єп. Балабан підписав Берестейські артикули і в останній хвилині відмовився від свого підпису, що, мовляв, він не підписував артикулів. Дехто це називає інтригою єзуїтів. В той час серед єзуїтів був визначною особистістю відомий єзуїт Петро Скарга, який мав свої публікації, що були поширені в той час під назвою: «О єдносці косьцьола Божего под єдним пастежем» і «про грецьке та руське від тієї єдности відступлення». Як пише Власовський. то та праця була присвячена К. К. Острозькому. Без сумніву в той час П. Скарга був дуже впливовою людиною, але його пропозиції єдности з римською Церквою були не до сприйняття. Він же пропонував, що незєдинені Церкви не можуть висувати своїх передумов, тільки прийняти повністю латинський обряд. Як нам відомо, а доказом є прийняті Апостольською Столицею Артикули, що забезпечували за нашою Церквою грецький обряд. не приймаючи латинського, як пропонував П. Скарга. Чи це була державно польська інтрига, на жаль немає на це стосовних документів. Польський король Жигмонт III тільки принимав запропоновані артикули, але, на жаль, він їх не дотримувався. Вже сьогодні ніхто не опрокидує факту, що польська Церква не допомагала уніятам, а радше їх поборювала, бо ж вони сподівались, що після унії наш УКЦерква прийме латинський обряд, але так не сталось.
Є ще закид, що. мовляв, владики пішли на унію з римською церквою з соціяльно-матеріяльних мотивів. Ось. що пише про те І. Власовський у першому томі, на сторінці 255: «І на першому місці у цих грамотах стоять турботи про те, якби єпископам в унії утримати за собою катедри та, очевидно, сполучені з тими катедрами «добра і маєтності» та. щоб митрополитові і єпископам дані були крісла в сенаті та сеймі Речі Посполитої і, щоб взагалі встали вони в унії рівними у всіх правах з біскупами католицькими. Як. домагаючись для себе привілеїв, тікали ці ієрархи від свого народу…». На жаль, автор не подає, якщо втікали від свого народу, то до якого пристали? Нічого злого в тому, що вони домагались рівних прав. На жаль, вони цих крісел у сенаті і сеймі, які ніби були причиною унії, не одержали, незалежно від того, що король обіцяв й Апостольська Столиця поручала, але ці передумови не здійснювались. І знову на черговій сторінці першого тому І. Власовський пише: «Тому трудно не признати справедливим висновку історика, що мотивами до переходу на унію в кінці XVI в ряду українських ієрархів були «нетвердість їх у вірі, розгульне життя, страх суду, незадоволення патріярхом, честолюбство і жадоба вигід» (проф. Коялович). Шкода, що автор не наводить прикладів, чи дійсних фактів, навіть тоді, коли він ніби цитує вирвану фразу проф. Кояловича. Хіба ж дослідники й історики користуються науковою методою, вказуючи на документи й факти. Цікаво, що такий визначний оборонець православ’я і неперевершений полеміст Метелій Смотрицький таки перейшов на «розгульне життя» прийнявши унію, себто приєднався до з’єдинених. Число таких і подібних питань із праці І. Власовського можна б продовжити, але і цього вистачає, щоб побачити, як писалась і пишеться історія. Треба відмітити, що І. Власовський під тим оглядом є не одинокий, який застосовував таку методу. До речі, слід завважити, що І. Власовський не подає списка використаної літератури. Також не зрозуміло, що у Власовського митроп. Михайло Рагоза є Рогоза. У всіх церковних довідниках пишуть «Рагоза», а не Рогоза. На жаль, були у минулому і є у наш час історики, які пишуть історію такою, якою повинна б бути, а не такою, якою вона була. Цим гріхом грішить, чи мало наших істориків. Якщо йдеться про історію Берестейської Унії, то її писали деякі історики не бравши до уваги джерельних матеріялів та документів. Ще найбільш об’єктивно історія Берестейської Унії є написана Патріярхом Йосифом у його праці, що з’явилась друком 1996 р. під назвою «Історія Вселенської Церкви на Україні». Тут також варто згадати два видання Інституту Історії Церкви Львівської Богословської Академії, під назвою: «Історичний контекст укладення Берестейської унії і перше поунійне покоління», що з’явилось 1995 р. під редакцією Бориса Ґудзяка і співредактора Олега Турія і друге видання під назвою: «Держава, суспільство і Церква в Україні у XVII столітті» також під редакцією вище названих осіб. Це є два збірники доповідей і матеріялів. що були виголошені низкою доповідачів і дискутантів під час «Берестейських читань», що відбулися у Львові, з приводу 400-річчя Берестейської Унії. Це надзвичайно цінний матеріял, який представлений у науковій формі. Про це тільки робимо натяк, а ближче обговорення цих збірників подамо у наступних числах журнала Патріярхат. На цьому місці бажаю висловити признання організаторам «Берестейських читань» і реалізаторам. які спричинились до того, що ці цінні праці побачили денне світло, бо це справді на потребу нашого дня.
Справді чотиристаріччя Берестейської Унії є добра нагода ще і ще раз, не тільки українцям католикам, але українцям православним сісти разом за стіл і разом без пристрастей й емоцій розглянути документи і джерела того часу, їх проаналізувати і на основі дійсних фактів сказати, що є правдою, що півправдою, яка все була і є найбільш небезпечна, що є видумками і брехнею.
Під час таких наукових зустрічей, дискусій та аналіз варто б сказати, чи вірніше дати відповідь, чи справді київські владики, які підписували унію робили це тайно? Як відомо, ідея унії виринула декілька років перед тим, її проблеми обговорювались наперід, вимоги, чи як їх називають артикули, які поставили наші владики римській Церкві, не були обговорювані тайно. Правдоподібно, можна припускати, що владики не інформували про це мирян, хоч і це питання не с ясним, бо коли б миряни не піддержали ідеї унії, то владики не могли б її реалізувати, а після того вдержати.
Варто б собі також відповісти на питання, чому Фльорентійська Унія, яка відбулась у 1439 p., на соборі якого об’єднались Східні Церкви і на якому особливу ролю відіграв київський митрополит Ісидор, не вдержалась. Звичайно, Фльорентійську унію не можна порівнювати з Берестейською, яка була не такого формату, маргінесова, але таки вдержалась по сьогодні. Це справді надзвичайний феномен. Хто не додержав фльорентійських домовлень? Треба ж брати до уваги, що тоді діяли такі сили проти фльорентійської унії як неодностайна грецька Церква, іслямський світ, Туреччина, а все це припечатала Москва.
Коли говорити про Берестейську Унію, то до самого дня прийняття унії у Римі все йшло без труднощів. Хоч Владики Потій і Терлецький, будучи у Римі вже знали, що львівський єпископ Г. Балабан і перемишльський Копистенський відмовились від своїх підписів. В справі відступства названих єпископів головну ролю відіграв князь К. Острозький. Треба сказати, що на той час Острозький був дуже впливовою людиною. Він володів великим майном і від його постави багато чого залежало. Якщо б не Острозький, доля Київської Церкви напевно була б іншою. Отже, коли прийшлось через рік після римських церемоній прийняття унії, потвердити її у 1596 році у Бересті, не сталось це легко. На жаль, наша Київська Церква поділилась на з’єдинених і нез’єдинених. Більшість владик прийняла унію з Римом, а двох владик, львівський Балабан і перемишельський Копистенський відмовились, які одержали повну піддержку К. Острозького, більшости української шляхти, а найголовніше їх повністю піддержало козацтво. Що це все означає, що проти з’єдиненої Церкви були військові сили — козацтво? В чому була сила з’єдиненої Церкви? Знаємо, що козаччина боролась за православну віру і була проти унії з Римом. Хмельницький, а перед ним Сагайдачний вимагали від польського короля ліквідації Берестейської Унії. Дехто з істориків пробує підказати, що це були тільки декляративні вимоги, на жаль, дійсні факти не були декляративні. Цікавий феномен, що Хмельницький вимагав ліквідації Берестейської Унії, але водночас погоджувався на те, що може бути українська римокатолицька Церква. Ми пригадуємо, що у вісімдесятих роках цього століття, більшовики погоджувались на те, що могла бути українська римо-католицька Церква, але не Українська Католицька Церква східнього обряду, чи як вона зараз в Україні називається Українська Греко-Католицька Церква. Цікаво, чому на таку годився тоді Богдан Хмельницький і також, у наш час, більшовики і казьонна Російська Православна Церква? Щось в цьому було дуже сутнє, бо вона стала церквою-берегинею української, не тільки релігійної, але й національної духовості. Треба 6 це дослідити. Бо ж треба собі пригадати, що Владики, Іпатій і Терлецький, не відмовлялись від грецького обряду і Апостольська столиця не ставила такої вимоги, а навпаки, прийняла всі артикули, які були предложені. Отже, яка була різниця з’єдинених від нез’єдинених? Жодна, за виїмком того, що з’єдинені визнавали верховенство папи.
Справді постає питання, як це так, що нез’єдинені, чи іншими словами. Українська Православна Церква мала повну, на протязі 100 років, піддержку козацтва, яке ніби нищило і робило погроми на римокатоликів. а тими римокатоликами були ті ж самі православні, які тільки визнавали верховенство папи, не могла вдержатись, а уніяти не тільки, що видержали, але стали духовною остоєю українського народу. Що було тією силою, що на протязі довгих і неймовірних гонінь, переслідувань, не тільки ворогами, але й своїми, включно зі сталінським, УКЦерква видержала і вийшла переможно і сьогодні має право гідно і достойно відзначати свій чотиристарічний ювілей Берестейської Унії? Під сучасну пору УКЦерква все ще стає з колін до повного воскресіння.
Хоч чотириста років тому Київська Церква поділилась, але слід відмітити, що почин київських владик, які діяли в господньому дусі — «щоб усі були одно», поєднавшись з Апостольською Столицею, задержавши повністю Київське східньо-християнське обличчя і для добра та розвитку Київської Церкви, виявився правильним і приніс обильні плоди, підсумків, яких ще не зроблено. Київська з’єдинена Церква з Апостольською Столицею продовжила й утвердила обряд і традиції древньо Київської Церкви.
Варто б також поставити питання, яка б була доля Київської Церкви без Берестейської Унії? Мабуть, не трудно відповісти на це питання. Пригадаймо собі незаперечний факт, чому мусіла була, у вісімнадцяті роки, формуватись Українська Автокефальна Православна Церква на чолі з Митрополитом Липківським?
Українська Католицька Церква несла і творила світлі сторінки українського християнства й українського народу, що можна зарахувати до світлих сторінок історії не тільки Української Церкви, але й Українського Народу. У нашому майбутньому повинні більше звертати увагу на суть і зміст Христової Церкви, яка є неподільною, а менше на ці прикметникові додатки, які безцеремонно переростають суть Христової Церкви. При такому наголошенню — я католик, я православний зовсім губиться слово — я християнин, а це є найбільше суттєве у Христовій Церкві. Якщо ми вдумаємось над тим і будемо це практикувати у житті, багато проблем на релігійному полі зникне. Починаймо кожний від себе і всі разом, і будьмо в першу чергу відданими і прикладними християнами Христової Церкви.
Микола Галів
