Свіжий номер

5(505)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

З приводу відновлення УАПЦ в Україні

В українській пресі цими днями появилися цікаві матеріяли про відродження Української Автокефальної Православної Церкви на нашій батьківщині. З усіх матеріялів про цю знаменну подію найважливішим є звернення Преосвященного Іоанна Боднарчука, що очолив Львівську Епархіяльну Раду УАПЦ. Дозвольте мені, як українському католицькому мирянському діячеві, висловити до цієї події і згаданого документу свої міркування, не ототожнюючи їх із ставленням українських католицьких організацій і установ, з якими я пов’язаний чи співпрацюю.

Насамперед, треба українцям-католикам привітати зусилля братів-православних оформити свою рідну Церкву на автокефальній основі супроти накиненої нашому народові Російської Православної Церкви. Сподіваюся, що так само вірні УАПЦ в екзилі прихильно сприймають змагання українців-католиків відновити в правах насильно ліквідовану Українську Греко-Католицьку Церкву.

Намагаюся в цьому дусі українського екуменізму та релігійної толеранції зрозуміти також «Звернення» Владики Іоана. Дехто з українців-католиків затривожений окремими висловами «Звернення», котрі, якщо вирвані з контексту, могли б бути зле інтерпретовані. Особисто вважаю, що православний ієрарх має право підкреслювати незалежність УАПЦ від кожної чужої церковної влади. Але, чи залежність українців-православних від православного російського патріярха можна порівнювати з приналежністю українців-католиків до Вселенської Католицької Церкви і Апостольської Столиці, в цьому можна сумніватися. Властиво, статус Помісної УКЦеркви в рямках Католицької Церкви є радше близьким до того, що його вбачає Владика Іоанн у стосунку Православної Київської Митрополії до Вселенського Константинопільського Патріярха перед 1686 p., коли, як він уважає, Українська Православна Церква була самостійною.

Більше насторожує місце у «Зверненні», де владика Іоан ставить перед нашими земляками в Україні (мабуть, заодно перед тими, що уважають себе православними, та тими, що в душі є і хочуть бути католиками) дилему — «чи залишатися під керівництвом Російсько-Московської Православної Церкви, чи перейти під керівництво Римської, також не рідної нам, Церкви, чи, може, нарешті усвідомити те, що пора вже самому стати господарем в своїм домі без вказівок і керівництва зі сторони…». Якщо цей заклик стосується тих вірних, які були і є православними і мали б визначити себе в УАПЦ (а хтось хотів би перетягнути їх на католицизм), то навіть таке формулювання ще можна б зрозуміти. Однак, кривдячим воно є для тих в Україні, котрі православ’я ніколи не прийняли по-справжньому, а при легалізації Греко-Католицької Церкви бажали б належати до «віри батьків» (а для них є це вже близько чотирисотлітньою традицією!). Так само історично не є обгрунтованим уважати Церкву, яка в обличчі полонізації і мадяризації зберегла український характер значної частини західніх українців, за таку, що служить чужим інтересам.

Мабуть тому, що цей пассус не був зручно формульований, газета «Українські Вісті» (ч. 43, 5 листопада 1989 р.) випустила співставлення Московської Патріярхії і Римської Церков. Там це місце звучить так: «І ось сьогодні, через триста три роки, український народ стоїть перед вибором, чи залишатися під керівництвом Російської, також не рідної нам Церкви, чи, може, нарешті усвідомити те, що пора вже самому стати господарем в своїм домі…». Випущено в «Українських Вістях» свідомо чи несвідомо: «… чи перейти під керівництво Римської, також не рідної нам Церкви…».

Особисто не маю великих застережень, що Єпископ Іоан звертається до віруючих в Україні «приєднатися до складу УАПЦ», хоч дехто під цим розуміє і греко-католиків. Усвідомлюю собі, що частина колишніх греко-католиків чи їхніх синів-священиків, вихованих у православних духовних школах, схочуть залишитися православними, а в даних умовах свобідно виберуть УАПЦ, а не УКЦеркву. Такі, припускаю, є і будуть і в традиційно греко-католицьких областях Галичини і Закарпаття. Тому, логічно, можуть постати, як це є у випадку Львівського Епархіяльного Управління УАПЦ, церкви і єпархії цієї нашої національної Церкви і на західньо-українських землях. Разом з тим і українські греко-католицькі парафії можуть виникнути на Східній Україні, де поселилося чимало греко-католиків, або з осіб іншого віровизнання чи й колись нерелігійних, котрі захочуть визнавати християнську релігію в Католицькій Церкві. Україна в релігійному відношенні повинна бути плюралістичною, бо це випливає з нашого пошанування людських прав та розуміння демократії.

В цьому дусі православні, католики та протестанти різних відтінків і визнавці інших релігій чи навіть люди нерелігійні (а такі на Україні є і будуть!) повинні змагати за повну свободу релігійних переконань та церковно-канонічного самовизначення. Слід відкинути крайній прозелітизм, релігійний фанатизм та виключність, з якого боку вони не виходили б, бо це шкодить гармонійному співжиттю різних груп суспільства та й самим засадам релігії, зокрема християнської.

Так бажав би я розуміти зокрема останню частину «Звернення» Владики Іоана, де він уточнює відношення очолюваної ним УАПЦ в Україні до українців греко-католиків:

«Виступаючи з цим зверненням, хочу визначити своє відношення до своїх братів і сестер по вірі і крові — українських католиків. Вважаю, що вони мають повне право для визнання своєї віри, і висловлюю надію, що між Українською Православною і Українською Католицькою Церквами будуть братські відносини, відносини миру і любови, як заповів своїм послідовникам Господь наш Ісус Христос».

Я певний, що православний Владика Іоан розуміє під цими греко-католиками не лише нас в екзилі, але і своїх співбратів і співвітчизняників в Україні, які тепер боряться за легалізацію УКЦеркви. Наведене ствердження для мене є істотним і більш міродатним, як деякі висловлені погляди православного Владики про характер відносин Української Католицької Церкви до цілої Католицької Церкви і Риму та її ролю у нашій історії.

З висловами пошани

Василь Маркусь

Поділитися:

Популярні статті