Я з особливою увагою прочитав у числі «Патріярхату» за березень і квітень 2018 року статтю Патріярха Святослава на важливу і дуже чутливу тему «Патріярхат УГКЦ: вчора, сьогодні, завтра». Патріярх Святослав вдумливо накреслив нелегкий шлях нашої Церкви та її глави Блаженнішого Йосифа. Це був час, коли на руїнах України після жорстокої Другої світової війни російське православ’я на чолі з Патріярхом Піменом активно допомагало Сталіну ліквідовувати нашу Церкву. Унаслідок того загинули мученичою смертю владики, але Блаженніший Митрополит Йосиф вижив. Ніхто з єпископів не відмовився від приналежності до Апостольської Столиці святого Петра у Римі. Заборонена ГКЦ продовжила героїчно жити – діяти в катакомбах. Тут, на Заході, у Ватикані і діяспорі, її називали «мовчазна Церква». Але ми гучно чули її голос і творчо-християнське пульсування.
Про це тим більше слід говорити з огляду на нещодавню нефортунну візиту представника Московського патріярха Кирила до Святішого Отця Папи Франциска. Не хотілося вірити, що така зустріч, зокрема така мова, могла мати місце у ватиканських лабіринтах. Мова не велась ані про богослов’я, ані про суто духовно-релігійні проблеми. Темою була географія – питання того, куди сягає російське православ’я. Мовляв, на цій території немає місця для інших християнських віровизнань і немає місця для другого патріярха. В основному йшла мова про нас без нас. Також у секретних кулуарах Ватикану говорили, що патріярхату УГКЦ не бути. Вели мову про те, що не бути «уніятизму», який Кремлеві не дає спокійно спати. Але ж Христова Церква змагає, щоб усі були одно! Наша Церква твердо стояла, стоїть і невідклично залишається стояти при Апостольській Столиці – престолі святого апостола Петра. Про це незаперечно говорить жорстоке минуле нашої Церкви.
Папа Франциск, мабуть, призабув, що діючий Московський Патріярхат не був оснований молитовно канонічно, але силою примусу Вселенського Патріярха з боку московського царя. За імперське прилучення УПЦ до Москви нам довелося заплатити високу ціну.
На жаль, УКЦерква від деякого часу стала «м’ячиком», який безвідповідально копають то в один, то в другий бік – як, коли і кому вигідно. Пригадаймо Змішану Баламандську комісію, в якій не було місця для УКЦеркви, але мова йшла не про екуменізм, а про УКЦ – про те, бути їй чи ні. Мужній голос члена комісії отця Тафта – досить цього! І опритомнів Ватикан – далі вже не можна! Роль Змішаної комісії закінчилася великим фіаско в Балтиморі, США. Всі ці події відбулися в ключі так званої ватиканської «Остполітік». На жаль, «Остполітік» триває, а теперішній Папа Франциск своєю зустріччю з Патріярхом Кирилом кілька років тому і недавньою візитою представника Московського Патріярхату допомагає їй просперувати.
Пригадуємо, що Другий Ватиканський Вселенський Собор офіційно визнав, що Апостольська Столиця тлумачила Східні Католицькі Церкви як мачуха. Водночас Вселенський Собор підкреслив, що Східні Католицькі Церкви втішаються патріяршою формою правління, і доручив Апостольській Столиці, коли зайде потреба, творити нові патріярхати.
УГКЦерква є найбільшою серед Східних Католицьких Церков, але не втішається патріяршою гідністю. УКЦерква є Церквою sui juris, себто Церквою свого права. Вона має всі Божі й канонічні права та повністю заслуговує на патріяршу гідність.
Слід наголосити, що на пожарищі Радянського Союзу УГКЦерква встала з колін, воскресла до повного духовно насиченого релігійно-християнського життя. Відкрилися зачинені, забрані московським православ’ям українські католицькі храми, виросли нові, які не стоять пусткою. Ожили й відпустові місця – Зарваниця, Гошів, Красне-Грушів та інші, які відвідують багато тисяч паломників. УГКЦерква – це велика творчо активна християнська спільнота, яка мужньо видержала довголітню хресну дорогу. Зробити її неіснуючою, як цього дехто собі бажає, зокрема імперська Московська Патріярхія, не вдасться.
Після появи в центрі Апостольської Столиці, у Римі, Сповідника Віри, 18-літнього каторжника Блаженнішого Йосифа та завершення Другого Ватиканського Вселенського Собору УКЦ немов отримала друге дихання. Вона просить про привернення історичних прав. На прохання Блаженнішого Йосифа їй надано назву «Українська Католицька Церква». До того часу наша Церква у Ватикані фігурувала як «Рутенська». І знову ж таки на прохання Блаженнішого Йосифа привернено УКЦеркві титул Верховного Архиєпископства, а Блаженніший Йосиф став Верховним Архиєпископом. Згідно з канонічним правом для Східних Католицьких Церков, Верховному Архиєпископу належать усі права Патріярха, за виїмком того, що він не має титулу патріярха.
Плани Блаженнішого Йосифа піддержали миряни. Утворилися мирянські й священичі організації: Українське Патріярхальне Товариство і Товариство священиків ім. Митрополита Андрея. У Римі відновлено Львівський крилос на чолі з отцемдоктором Іваном Хомою – секретарем Блаженнішого Йосифа. Завдяки Блаженнішому Йосифу виріс храм Божий святої Софії та Український католицький університет (УКУ) в Римі. Їх посвячення довершив 29 вересня 1969 року Святіший Отець Павло VІ за участі всіх владик і мирян з усіх куточків західної півкулі.
Одразу після величних посвячень відбувся надзвичайно важливий Синод УКЦ. В його нарадах брали участь, окрім владик, представники священиків і мирян. Синод прийняв патріярхальний устрій для Української Католицької Церкви і звернувся листом до Папи Павла VІ з проханням піднести УКЦеркву до гідності патріярхату. Особиста відповідь Папи Блаженнішому Йосифу надійшла маже через два роки, у вересні 1971-го. Папа писав, що проханням займалися найвищі чинники Апостольської Столиці включно з кардиналами. І вони, «хоч у душі схильні були прийняти Твоє прохання, прийшли, однак, до висновку, знову з жалем, що – принаймні у теперішньому часі неможливо здійснити створення Українського патріярхату». У відповіді також вказано, що «існують канонічні, історичні, духовні й душпастирські причини, які у сучасному укладі справ не дозволяють Нам задовільнити молитви і прохання католиків українців».
Блаженніший Йосиф не вірив у щирість цього листа. Серед названих причин була згадка про брак території. Ми мали на увазі, що територія людських душ набагато важливіша за фізичну. Варто пригадати, як Східна Конгрегація розіслала владикам листи про те, що, мовляв, проведений Синод – не Синод, а конференція єпископів. Східна Конгрегація призначила нових владик без відома глави УКЦ Блаженнішого Йосифа. На жаль, усе це та багато іншого не було діями в дусі християнської любові.
У такій складній ситуації Блаженніший Йосиф ніколи не закликав відмовитись від Апостольської Столиці, але наполягав, що треба твердо домагатися належних нам прав. Він вирішив прийняти титул патріярха. Ця історична подія сталась у ювілейному Божому 1975 році в базиліці святого апостола Петра, при головному престолі, під час торжественної Архиєрейської Святої літургії. Тоді архимандрит отець Іван Гриньох підніс возглас за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси-України. Правдою є те, що Апостольська Столиця цього факту не визнала, але й не заперечила.
Патріярх Йосиф у Завіщанні писав: «З синівським смиренням, з терпеливістю, але з ясністю заявив я бл. п. Папі Павлові VІ: «Не схвалите Ви, схвалить Ваш Наступник. . . Бо вже тому, що ми, наша Українська Церква, існуємо, ніколи не можемо відказатись…».
В іншому місці Патріярх пише: «Тому заповіту вам: Моліться, як дотепер, за Патріарха Києво-галицького і всієї Руси, безіменного і ще невідомого! Прийде час, коли Всемогутній Господь пошле його нашій Церкві і об’явить його ім’я! Але наш патріярхат ми вже маємо…».
На жаль, Патріярхові Йосифу кидали колоди під ноги ті люди, котрі повинні були допомагати. Відомо, що у Ватикані віють різні вітри, і УКЦ має мало прихильників. Патріярх Йосиф перед відходом у Божу вічність бажав забезпечити майбутнє УКЦеркви в Україні. Для цього тайно висвятив трьох єпископів: отців Любомира Гузара, Івана Хому і Стефана Чміля.
24 березня 1980 року Святіший Отець Іван Павло ІІ в порозумінні з Патріярхом Йосифом скликав Надзвичайний синод УКЦ, на якому вибрали коад’ютора для Патріярха Йосифа. Ним став Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський. Папа Іван Павло ІІ скликав і Синод УКЦ, який тривав з 25 листопада до 2 грудня 1980 року. Очолив його Патріярх Йосиф, і в його часі була офіційно проголошена неважність так званого Львівського «собору», яким скасована Берестейська унія. Мабуть, Папа Франциск цього не знає?
Під кінець 1980-их – на початку 1990-их років катакомбна УКЦерква вставала з колін. У 1990-ому відбулась авдієнція в Папи Івана Павла ІІ, у якій брали участь владики діяспори й України. Митрополит Володимир Стернюк запитав про те, коли буде визнаний патріярхат УКЦеркви. Тепер вже немає проблем, відповів Папа Іван Павло ІІ.
Пригадуємо Чотиристоронню комісiю, яка зібралась у Львові і метою якої було визначити географічні рамки нашої УГКЦ. На знак протесту митрополит Володимир Стернюк покинув наради. В цьому ж ключі до тодішніх подій вписується прохання Патріярха Мирослава до Апостольської Столиці в справі визнання патріярхату. Під час авдієнції в Святоюрській резиденції Патріярха Мирослава-Івана миряни запитали, якою є відповідь на це прохання. А на прохання прийшли питання… Все було ясно і зрозуміло.
За лінією своїх попередників продовжував діяти Патріярх Любомир. Він, згідно з його інформацією, казав, що в ближчому часі буде визнання патріярхату УКЦеркви, що це справа навіть не місяців! На жаль, поїздка кардинала Кaспера до Москви перекреслила те, що мало статися. Так виглядає, що вінок домагань УГКЦеркви – вчора, як писав Патріярх Святослав. Як нам заповідав Патріярх Йосиф, ми патріярхат УКЦеркви маємо. Сьогодні нам слід продовжувати нашу справу, бо вона визначає наше українське християнське «я».
На жаль, ні перша безпосередня зустріч Святішого Отця Франциска з Патріярхом Кирилом, ні друга – з представником Кирила не мали молитовного духу екуменізму, а були суто політичними. Їхньою темою фактично була УКЦерква і домагання позбутися її. Шкода, що ми не чули про подібні зустрічі Папи із Вселенським Патріярхом Вартоломієм. Це було б набагато важливіше в площині справжнього екуменізму. Та більш важливим для Папи Франциска виявився силовий імперський чинник Кремля. Нашій УГКЦ на основі вже понад шістдесятилітнього стукання до дверей Апостольської Столиці, на основі молитовних прохань і терпеливого чекання час діяти за Божим благословенням і Завіщанням Патріярха Йосифа. Час уже офіційно ставити підпис: Патріярх Києво-Галицький і всієї Руси-України, Його Святість Святослав. Це буде гідна і достойна відповідь усім сущим!
Микола Галів, редактор «Патріярхату» в 1977 – 2002 рр.
