З приводу інсталяції Владики Івана Мартиняка у древньому українському городі Перемишлі виринуло багато різних питань та аспектів не тільки релігійно-церковного, але й політичного значення. Згідно з пляном, 13 квітня 1991 р. відбулась інсталяція Владики Івана Мартиняка на Перемишльську єпархію. Чин інсталяції мав бути довершений у колишньому храмі Української Католицької Церкви св. Івана Хрестителя, який після Другої світової війни знаходився в руках Отців-Кармелітів Босих. Такий був плян Папи Івана-Павла ІІ і польської ієрархії на чолі з Примасом Польщі кардиналом Юзефом Ґлемпом. На жаль, група поляків, що оформилась у т.зв. «Комітет оборони храму Отців-Кармелітів Босих», перешкодили здійснити інсталяцію Владики Івана Мартиняка у згаданому храмі.
Склались такі обставини, що треба було змінити місце інсталяції, і вона відбулась у катедрі перемишльського єпископа Токарчука. В цьому перемишльському торжестві, себто після 45-літьної перерви, відновлено Перемишльську єпархію, взяли офіційну участь Папський Нунцій Архиєпископ Юзеф Ковальчик, Примас Польщі — кардинал Юзеф Глемп, краківський Митрополит, кардинал Францішек Махарські, перемишльський єпископ Токарчук і багато інших, як також були офіційні представники влади. Така численна участь польської ієрархії, представника Апостольської Столиці і також влади має особливе значення, і цього не можна поминути і недооцінювати. Треба радіти, що польська ієрархія на чолі з кардиналом Юзефом Ґлемпом не відступила від свого пляну і не пішла на вимоги вулиці. По-різному можна до всього підходити, дехто готовий сказати, що це не щиро, а ми гадаємо, що це було в першу чергу по-християнському і щиро. Пригадаймо собі наші святкування хрещення Руси-України у Ченстохові і участь у цих святкуваннях Примаса Польщі кард. Ґлемпа, який під час концерту сказав такі слова:
«Під час святкувань тисячоліття хрещення Руси дуже часто повторялось слово «Україна». Це слово висловлювано з любов’ю і великою повагою. Можемо себе запитати, що означає це часто й гідно повторюване слово. Воно означає батьківщину. А батьківщина в християнському розумінні має бути люблена. Зрештою четверта Заповідь Божа говорить: «Шануй батька свого…» В тій постаті батька знаходиться батьківщина, яку треба любити, плекати і шанувати. Коли немає батьківщини, як землі-території, тоді вона мусить виступати і бути як слово, культура, традиція, як пісня, які треба плекати і шанувати».
Це були слова, у яких ми відчували глибоку віру, надію і любов. До цього слід додати, що з приводу тієї нагоди кардинал Ю. Ґлемп видав Пастирського листа, присвяченого 1000-літтю хрещення Руси-України, який був прочитаний по всіх костьолах у Польщі.
Хіба ж не зворушливі були слова ігумена Отців-Павлінів на Ясній Горі о. Руфіна Абрамека, який сказав: «Ясногурська Божа Мати прибула до цього манастиря з руських земель. Шістсот років чекала Богородиця на зустріч зі своїми дітьми з України і питала — чи прийдуть? І прийшли! Добре, що ви прийшли на Ясну Гору з вашим великим багатством молитов. Прийшли з багатою програмою сильної віри, культури минулої, давньої і сучасної…». Ось цими короткими згадками хочеться підкреслити, що ієрархія Польської Церкви діє згідно з християнськими засадами і є на висоті своїх завдань.
Серед українців є поширена критична заввага, а навіть жаль, і вона також є висловлена у репортажі Михайла Козака, чому у своїй промові кард. Ґлемп під час інсталяції владики Мартиняка ні словом не згадав про подію, яка сталась. Чимало вже про це було сказано і написано. І добре, що кард. Юзеф Ґлемп про це не говорив, а говорив про шукання спільної мови, творення спільнот на базі любови.
З приводу одного храму розгорілась така буря, що їй не було видно кінця. Треба визнати, що серед поляків у тому відношенні були також тверезі голоси, які щиро піддержували позицію польської ієрархії і Папи Івана-Павла II, але все таки польські шовіністичні кола перемогли, але чи це є перемога?..
Тут варто поставити питання, відкіля взялись ось ці відважні польські шовіністи? Як це сталось так, що був час, що у Польщі могли були бути і жити різні чужинці, але не українці? І скільки було таких, що відріклись і не признавались до свого українства, тільки щоб могли безтурботно жити? Чому українця у Польщі представляли як різуна? Чому Українська Повстанська Армія представлялась, як бандити, а з такими самими цілями Армія Крайова й інші польські рухи були героями. Варто також полякам взяти до уваги, що Україна не мала і ще не має своєї незалежної держави і у нас діялось багато незаконно і за це не можна посуджувати ввесь нарід. Коли ж ідеться про Польщу, то вона мала свою державу і акції, які провадила після Другої світової війни, відбувались на базі державних ухвал. Згадаймо макабричний табір «Явожно», який був гірший за гітлерівські концентраційні табори, акцію «Вісла», жахливу у своїх наслідках, вона ще посьогодні недосліджена. Це не був вияв гуманізму і це не був воєнний час, коли не діють закони і проявляється отаманщина. Список можна продовжити, але це нічого не дає. Тут зроблено тільки натяки.
Якщо ми трохи над цим застановимося, то ми побачимо, що події у Перемишлі навколо однієї бідненької церковці, що положена на найвищому горбку Перемишля, є тільки відгомоном того, що було. Без сумніву, це була українська церква. Українці тієї церкви від Кармелітів насильно не забирали. Можна іти до історії, але факти історії говорять проти історичности, яку дехто з поляків висунув. Якщо б українці тієї церкви не перебрали, то вона була б розпалась, бо ж вона була опущена, така була дійсність. Цей спір між самими поляками говорить, де ми зайшли. Згідно з християнськими засадами цей храм із єпископською палатою і колишньою богословською семінарією повинна була Польща як держава повернути без найменшого говорення і спротиву. Цього не сталось. Розв’язка, яка була запропонована, щоб тільки поселитись на п’ять років, не була розв’язкою. Тому краще про це забути і думати про нову катедру для Української Католицької Церкви.
Сьогодні живемо в особливих часах, а зокрема на сході Европи, де дуже складні державно-політичного значення питання вирішуються дипломатично, без сили — мирно. Здається, українців і поляків повинна була навчити історія, як належить жити з сусідами. Незаперечним залишається факт, що ми були і залишимося бути сусідами. На протязі історії ми наші сусідські справи старались вирішувати силою. І не раз здавалось, що таки вирішено, але дуже скоро виявлялось, що це вирішення є тільки сповидне. Отже, бачимо, що сила не вирішує. Ні поляки нас не переріжуть, ні українці поляків. Це не є можливе. Якщо так, то треба старатись наші сусідські справи вирішувати в дусі спільного порозуміння у дусі християнської любови. Як бачимо, що християнські засади є найбільш ідеальними і найбільше практичними. Пробуймо жити з сусідами мирно з дружньою настановою і побачимо, які будуть наслідки. Довгі роки ми жили у ворожнечі, і це до нічого не привело. Не пробуймо шукати злагоди шляхом ліцитацій, хто більше терпів, — залишим це для історії. Тепер пробуймо альтернативного шляху, який напевно буде кращий. Якщо ми так будемо підходити до розв’язки наших суперечок і непорозумінь, то напевно такі випадки, як у Перемишлі, більше не повторяться. Таких випадків треба і будемо соромитись. Хай процвітає не ненависть, а любов, яка є основою людського життя і на якій спочиває Христова Церква.
Микола Галів
