Уживаю у заголовку прикметника «папський», бо фактично для мирян Української Католицької Церкви Перший Синод вже давно відбувся, але про це пізніше. Після Надзвичайного Синоду Єпископів УКЦеркви була загальна опінія серед мирян, як також і серед деякої частини священиків, правда вони її голосно не висловлювали, що на тому Синоді, його учасники, м’яко кажучи, не склали свого іспиту. Не буду зараз входити в причини того, що сталось, за браком місця. На жаль, більшість єпископів бундючно носять мітру, не маючи зрозуміння для нашої Церкви, як окремішньої Помісної Церкви, що має глибоко історичне минуле. Деякі владики трактують все, що приходить з сторони Апостольської Столиці як ласку, а не як належність. На жаль, деякі з владик (Богдан Климовський сказав би в цьому відношенні гостріше і назвав би кожного з владик поіменно) не виявили нічого, що могло б заперечити вище висунене твердження. Дозволю собі навести істинно правдиві слова, що їх висловив один священик у відкритому листі до єп. А. Горняка, у січневому числі журнала «Патріярхат» ц.р.: «…Мітра — це тільки символ і то тільки для паради, для людського ока. Мітра не додає ані святости, ані мудрости, ані навіть душпастирської второпности». Це свята і незаперечна правда. Треба було б над нею добре призадуматися. Приймаючи вище цитовані слова до уваги, треба мати зрозуміння до деяких владик, що носять єпископську мітру. Нещастя в тому, що все думають, що вони є сіллю всього, а все, що обертається навколо них — для їх послуг без жодного голосу.
Після Надзвичайного Синоду, що випав гірше, як блідо (доказом чого є, м’яко кажучи, непристойний документ з усіма найвищими благословеннями, т.зв. «булля») здавалось, що черговий чи, як бажаєте, «Перший Звичайний Папський Синод» буде кращий. На жаль, з тих усіх документів, які дотепер появились, покищо нічого не видно. Треба сказати, що перед синодом було чимало висловлених різних думок і суґестій на сторінках нашого журналу, як також і в інших пресових органах. Під час різних мирянських конференцій та нарад були висловлені побажання, які єпископи також повинні були взяти до уваги. Виглядає, що до всіх тих думок, суґестій і пропозицій наші владики не прислухались, ними не цікавились, так, якби це їх не стосувалося. Можливо, що в дійсності є інакше, але, судячи по пресовому Комунікаті, цього сказати не можна.
Спробуймо подивитись на відбутий синод відкритими очима і назвати поодинокі питання їх властивими іменами. Ми часто взагалі маємо схильність до перебільшування або применшування фактів навколо ситуації нашої Церкви. Нам вже висувають рахунок, мовляв, дивіться, скільки добра для нашої Церкви зробила Апостольська Столиця, а зокрема в останній час, навіть слов’янин вибраний Папою. Не раз і ми самі підносимо подібні досягнення до безмежних величин, мовляв, нам вже більше дано, ніж належиться. Очевидно, в таких обставинах трудно визначити певні досягнення чи недосягнення, для цього треба все користуватися порівняльною методою. «В ділянці економії це робиться легше, застосовуючи порівняльні таблиці, в яких подані числові дані. Зрозуміло, що в нашому випадку ми не можемо користуватися числовими даними, але можемо хоч ретроспективно глянути, як ці питання представлялись в минулому, щоб побачити, як вони тепер маються, де наша Церква стояла і які були її права, коли входила в унію з Римом і порівняльно, які її права вона має в сучасному. Це нам дасть можливість побачити фактичну, а не підмальовану картину. Для цього добре навести листа з 23 лютого 1595 р. святішого Отця Климентія УIII, в якому він гарантував нашій Церкві:
1. Устроєво і адміністраційно Українська Церква є незалежною від Риму. На її чолі стоїть Синод Єпископів з Києво-Галицьким митрополитом, як його головою.
2. Пропонувати і вибирати єпископів нашої Церкви має тільки її Синод, а потверджувати вибір може тільки митрополит в імені Папи.
3. Вибирати митрополита може тільки Синод нашої Церкви, а потверджувати його вибір має папа, при чому його потвердження мало мати тільки церемоніяльно-престижевий характер.
В такому ж дусі були підписані артикули Берестейської унії з Римом. До речі, такими правами користувався митрополит Вильямин Рутський. З того часу є документ — лист секретаря Конгрегації Поширення Віри, монсеньйора Франціска Інґолі, який був добре зорієнтований в той час в ситуації нашої Церкви, він обстоював думку, щоб нашу Церкву піднести до гідности натріярхату. В листі Інґолі була одна заввага, що була проти патріярхату, яка звучала так: «Ця гідність не додасть Митрополитові хіба ім’я, бо він має право висвячувати єпископів області і в цьому головно полягає і по суті патріярхальне право, як видно з 6-го канону першого Нікейського Собору».
Так було на початках нашого з’єдинення з Римом і порівняймо це з сучасним станом. Здається, що для цього не потрібно бути ні знавцем церковних справ, ні знавцем канонічного права, щоб побачити, що ситуація нашої Церкви в Апостольській Столиці сьогодні є далека від того часу, коли вона приймала унію з Римом. Отже, стоїть відкритим питання, як це так сталося і чому? Чи наша Церква зреклася своїх прав, чи у неї ці права забрано, що, властиво, сталось? Спитаймо, чи хтось ставив це питання і чи намагався дати на нього відповідь? Але з другої сторони, маю на увазі Апостольську Столицю, яка висунула для нас питання т.зв. території, мовляв, наш Патріярх не має юрисдикції поза Львовом, так обмежив нашу Києво-Галицьку Митрополію теперішній Папа. Що більше, зараз працює кодифікаційна комісія, яка буде також розглядати, чи, може, вже розглянула ці справи. Там же в цій комісії бере участь єп. Мирослав Марусин, який, на жаль, як видно з його власних інформацій не є речником нашої Церкви і не заступає її інтересів. Владика Марусин не старався на цьому форумі заперечити територіяльний принцип для східних церков, який є протиприроднім, безправним і принижуючим. Але єп. Марусин сказав, що «в проекті нового права є далі збережений територіяльний принцип». Та ж, зрозуміло, інакше не могло бути.
За кожну річ треба платити. Мітра також коштує, дехто її носить заслужено, а декому приходилось якось за неї по-різному відплачуватись.
До речі, це стара практика куріяльних чинників. Пригадаймо з історії церкви Львівський Синод, який відбувся 24 вересня 1891 p., що його скликав Митр. Сильвестер Сембратович. Він настоював, щоб на Синоді було прийнято целібат і прийнято новий календар, що мав збагатити нашу Церкву святими латинського обряду, як Ігнатій Лойола та ін. Коли після синоду Митр. Сембратович завітав до Перемишля і при цій нагоді відвідав місцевого єп. Ступницького, останній сказав митрополитові: «Знаю, які пакти Ви були примушені підписати. І мені предлагали митрополію, під условієм, щоби я ті пакти підписав, но я, прочитавши їх, отвітив, що того нікогда не зділаю. Желаю тепер счастя, хотя не предполагаю і не хочу, щоби моє желаніє ісполнилось». Ця стара практика і до сьогодні не перевелась. Скільки є таких, що бажали б ризикнути єпископською мітрою? Тому не треба сподіватись від нового канонічного права змін, бо зміни можуть бути тільки такі, які собі бажають на вершках ватиканської драбини.
Також варто згадати, як миряни обороняли унію з Римом під російською окупацією у 18-му столітті. Уніяти платили своїм життям за свою стійкість, не бажаючи переходити на російське православ’я. Ці проблеми того часу варто не тільки пригадувати, але про них пам’ятати, бо вони були більш як жорстокі, а все це терпіли вірні нашої святої Церкви за приналежність до Апостольської Столиці. В тій самій черзі та в тому самому аспекті слід розглядати т.зв. «Львівський Собор» 1946 p., що був ліквідацією Української Католицької Церкви. Тоді наші владики на чолі з митрополитом Йосифом міряли сибірські тундри або ще сиділи по в’язницях. Сотні священиків і тисячі вірних нашої Церкви були арештовані та вивезені на заслання. І те, що Блаженніший Йосиф говорив, що наша церква свою єдність з Апостольською Столицею засвідчила ріками крови і горами трупів, це свята правда. Яка інша нація заплатила за свою релігійність більше, ніж українська? Це не фрази, це мова незаперечних фактів. Тут аж напрошується поставити питання: хто перед ким є винний? В ранні роки християнства за таку посвяту, відданість і стійкість окремих патріотів визнавали святими. Хіба нашій Церкві, що склала на жертівнику такі великі жертви, не належалась заслужена нагорода?
Ось наша Катакомбна Церква та її вірні в Україні просили і ще дальше просять допомоги. Звертались до Апостольської Столиці стати в їх обороні. На жаль, ми не чули з боку Апостольської Столиці голосу в їх обороні. Пригадуємо, як покійний Папа Павло УІ засуджував американців за в’єтнамську війну. Можливо, що це він добре робив, але в той час в Радянському Союзі переслідували і дальше переслідують релігію, переслідують Катакомбну Українську Католицьку Церкву, позбавляють людей людських прав, засилають до психушок і висилають на тяжкі заслання сотні тисяч, мільйони людей, але ми не чули слів з Апостольської Столиці в їх обороні. Ба що більше, Папа Пій XII увів молитву за «Мовчазну Церкву» в Радянському Союзі, яку невідомо з яких причин зніс Папа Павло УІ. Ми не чули слів в обороні нашої Церкви на Београдській Конференції Гельсінкських Угод, де брав участь кардинал Сільвестріні. Ось нещодавно, у Мадріді (Еспанія) відбулась чергова Гельсінкська Конференція, під час якої обговорювалось багато питань, а в тому числі й переслідування людей за їх релігійні переконання та людські права у Радянському Союзі. Всім відомо, що УКЦерква у Радянському Союзі є поза буквою закону, тому Вона перебуває у катакомбах. Ватикан, що належить до сиґнаторів Гельсінкських Угод, не став в обороні переслідування нашої Церкви. З вдячністю треба сказати, що в обороні нашої переслідуваної Церкви стала Ірляндія. (Цю вістку подав учасник Гельсінської Конференції д-р Смородський під час інформаційної доповіді 21 грудня 1980 р. в Американсько-Українському Інституті). Так виглядає, у загальних рамках, мова дійсних фактів. Пробуймо їх мати на увазі і тоді говорити про «великі досягнення» Апостольської Столиці для нашої Церкви з а сучасного понтифікату.
Тут треба робити розрізнення і не змішувати прихильного наставлення Папи Івана Павла II до особи Патріярха Йосифа, бо це має суто особистий, нічим не зобов’язуючий для нашої Церкви характер. Проаналізуймо всі поодинокі факти і тоді побачимо, що від цього відхилення немає. Дехто не тільки робить для себе уяву про якусь надзвичайну прихильність до нашої Церкви, але ще її поширює в той час, як в дійсності ці фантазії не мають жодного фактичного опертя.
До речі, варто для зрівноваження пригадати, що коли Папа Павло УІ був обраний на голову Церкви, то першого ж дня відвідав хворого в ліжку Блаженнішого Йосифа. Павло УІ підніс Блаженнішого до гідности кардинала, привернув законний титул для престолу Києво-Галицької Митрополії верховного Архиєпископа, взяв безпосередню участь у посвяченні собору св. Софії у Римі та інше.
Якщо ми з перспективи вищевказаних фактів будемо розглядати сучасні відносини Апостольської Столиці до нашої Церкви, включаючи останній синод, то це буде мати дещо відмінне звучання. Тільки до цих питань треба підходити без захоплень і екзальтації та старатись бачити факти такими, якими вони є, без прикрас.
Не буду тут зупинятись на Надзвичайнім Синоді, який дехто вважає, що є початком нового, бо відбувся за бажанням і благословенням Папи. Надзвичайний Синод залишив по собі прикрий посмак серед мирян. Підтвердженням цього є булля. Якщо б під нею не було відомих підписів, то можна було б подумати, що вона випрацьовувалась у лябораторії московського патріярха Пімена, ледви чи останні могли б в тому перевищити перших?
Миряни були заскочені, що так несподівано знову скликано черговий синод після Надзвичайного Синоду. Правда, були для синоду орієнтовні різні дати. Остання з цих дат була, що він повинен відбутись в 1981 p., але сталось інакше! У промові, яку він виголосив під час спільної авдієнції української громади в Римі, Папа Іван Павло II сказав: «Ви прийшли нині до мене з тої особливої нагоди, що нею є Синод Ваших Владик, скликаний за моєю волею і бажанням». Це надзвичайне і багатомовне ствердження. Пригадуємо собі, що папа на Надзвичайному Синоді говорив до Патріярха Йосифа, що «наступні синоди будете скликати ви за моєю згодою і благословенням», але, як бачимо, вийшло дещо інакше. Хто мав на це вплив, чи справді це була тільки «воля і бажання»?
Друге, що сильно, сильно вражало, то це те, що синод названо «Першим», як це підкреслено на початку статті. Невідомо, хто саме формулював цю річ, чи на це мали вплив всі учасники синоду, чи була окрема комісія? Це може на перший погляд здаватись дрібницею, адже так воно не є. Це говорить про щось інше: все, що робилось дотепер — не є важне і починаємо з початку. Іншими словами, байдуже, чи зробили зле, чи добре, але без папського благословення — все не важне. Отже, треба з історії нашої Церкви викреслити всі попередні синоди, хоч деякі їх рішення увійшли в життя нашої Церкви. Що з тим зробити? Якщо справді на це не мали впливу всі наші владики, то тут запримічується брак особистої і церковно-національної гідности. Адже треба мати на увазі, що Національні Єпископські Конференції мають більші права та їх рішення є більше зобов’язуючі, як рішення щодо нашої Церкви, що мала і має помісні права, тільки треба ними користуватись. Звичайно, з такою настановою не можна далеко зайти, а ще менше здобути.
Третій момент, який сильно вражав (на нього правильно звернув увагу в свойому коментарі Богдан І. Лончина у січневому числі «Патріярхату»), а саме: відсутність на синоді священиків і мирян. Виглядає, що для наших владик не відбувся Вселенський Собор Ватиканський II, після якого і священики, і миряни мають права в Церкві. В римокатолицьких єпископських конференціях беруть участь, крім єпископів, також священики і миряни. Ось навіть на Папському Синоді брали участь миряни, а кільканадцять родин були запрошені до співпраці. На жаль, в нашій Церкві ще далеко до цього.
Ми ще дуже мало знаємо про зміст Синоду. Знаємо, що було питання про відзначення 1000-річчя хрещення Руси-України, на жаль, про це говориться майже на всіх форумах, але ще нічого не зроблено. Була мова і про мирян, але в яких аспектах — також невідомо. Урочисто вирішено засудити т.зв. «Львівський Собор» з 1946 p., до цього можна б дещо сказати, але обмежусь тільки до запиту, що в цій справі сказав Ватикан? Звичайно, встановляти молитви легко і патріотично, але вирішувати складні питання трудніше, бо для цього треба мати і трохи відваги та свого особистого і національно-церковного «я».
Дотепер залишився найбільш, для декого, інтригуючий і не розв’язаний ребус, а саме: кого вибрано на митрополита і яких священиків на єпископів. В минулому єпископів і митрополита вибирав синод, а Папа потверджував, а сьогодні вибирає Папа, а дещо з цього залишено і для наших єпископів. Цікаво, яке канонічне право визначувало терно трьох? Чи можна ці канонічні норми усталити, знайшовши, де вони починаються, а де кінчаються? Вважаю, що черговий Папський Синод Єпископів УКЦеркви — це не ласка і не привілей для нашої Церкви, але повинність Апостольської Столиці. Таку заввагу належить зробити, щоб нас у польській «Культурі» знову не підбили до рахунку боржників, бо не ми є боржниками…
