90-річчя Патріярха Йосифа, яке величаво, гідно, достойно й неповторно відзначили українські паломники, що приїхали з різних країн і континентів у Рим, в самий день народин, 17 лютого 1982 р. і святкування, що відбулись після цього і ще відбуваються серед української громади у діяспорі, насувають багато думок. Було б помилкою розглядати це в площині зовнішніх ефектів, бо 90-річчя Патріярха Йосифа є багатомовним, вийнятковим і неповторним явищем в житті й розвитку нашої Помісної УКЦеркви в діяспорі з цілеспрямуванням на батьківщину. Цього преважливого факту не можна в ніякому разі спрощувати до хвилево зовнішніх виявів, хвилевого захоплення чи тим подібного, хоч і ці моменти мають вагоме значення. Отже, цю справу треба розглядати комплексно, інтегрально, з включенням всіх поодиноких компонентів. Тут виявився закономірний процес широкого мирянського плеса, при чому виявилась глибока й виразна тенденція, якої не можна недооцінювати, внутрішня настанова вірних нашої Церкви.
На першому пляні виявилась невмируща і життєтворча ідея, ідея помісности нашої Церкви, ідея самобутности патріярхату, яку відпорошивши її, плекав її і подав до здійснення Божому Людові, себто владикам, священикам і мирянам Блаженніший Отець Йосиф. На жаль, були такі, які старались цю ідею вбити, приспати, якось зневтралізувати й знищити. Але ті, які це пробували, а ще дехто і сьогодні намагається це зробити, не брали до уваги одного, дуже засадничого факту, що можна багато знищити й вбити, але не можна вбити ідеї. Ідея, що стала змістом нашого життя, нашого «бути чи не бути», не можна вбити — вона буде жити. Вона все буде мати своїх послідовників, вона залишиться життєтворчою в народі. Ідея українського патріярхату, «За єдність Церкви й народу» має перед собою велике майбутнє. Ця ідея сповнена глибокого змісту, яка була, залишилась на дальше і перейде у віки, як мобілізуючий чинник мирян у нашій Церкві. Хоч правдою є, що наш Блаженніший Отець Йосиф подав цю ідею для всього «Божого Люду», але тільки один чинник, себто миряни, повністю і всесторонньо її підтримали. Коли ж ідеться про два інші складові чинники «Божого люду», себто священики і Владики, то вони поділились. їм важко рішитись, на чому твердо стати — на букві закону, на фізичній території чи на території людських душ. Що в даному випадку важливіше: територія чи душі? З погляду релігійно-церковного тут не повинно бути вагання.
Тут варто зупинитись і пригадати слова Владики Максима Германюка, які він висловив на форумі Четвертого Конгресу Мирян у Римі. Спочатку Владика Максим висловив признання зорганізованому мирянському рухові за його витривалість і безперебійну працю. Поруч з цим ствердив, що немає вже такої сили, яка могла б справу патріярхату зупинити. Це ствердження Владика Максим зробив не для оплесків, хоч учасники конгресу спонтанно на це відгукнулись, але в наслідок передумання цих питань. Це було підтвердженням, що ідеї не можна вбити, ідея не помре, навіть тоді, коли не стане між живими її надхненника, її життя буде продовжуватись. Подумаймо над цим! Треба припускати, що Владика Максим добре передумав над цим питанням, заки зробив своє вагоме ствердження. Це випливало з правильного розуміння питання, що ідею, яка стала широко мобілізуючим чинником, не можна ні вбити, ні припинити, але вона буде жити.
Якщо на цьому тлі згадати виступ на форумі конгресу мирян митр. Стефана Сулика, то тут можна тільки сказати, що Владика Стефан не продумав всього, не проаналізував пройденого етапу, бо коли б він був це зробив, то напевно його доповідь мала б дещо інше звучання і спрямування. Дивно, що Владика Стефан, який має належне зрозуміння до екуменізму з нашими православними братами, за що він вже неодноразово одержував признання, а в той же час не відчув духа своєї пастви. В цьому зіставленні виразником думання, сприймання і розуміння цієї пастви був д-р Володимир Янів, який говорив про діяння святого Духа. Його виступ не був калькуляцією політичних аспектів, але серця й душі у християнському розумінні. Здавалось би, що ми вже перейшли певні рубікони і зближуємось ближче до нашого, українського благочестя. Було б добре, якщо б в питаннях наших змагань за історичні права нашої Церкви не зловживали слово «політика», бо ж факти говорять про щось протилежного. Якщо взяти до уваги обмінні листи московського патріярха Пімена до Папи Івана Павла II, хіба ж це не була політика? Пробуймо самі себе не бичувати. Також не добре пробувати повернути колесо історії взад.
Все ж таки не всі наші владики підходять до проблем нашої Церкви правильно. Деякі з наших владик, як також священики, все ще вперто трактують все, що написане у ватиканських книгах законів — «святе» і непорушне, але чи справді так? Одинокі незмінними є Божі Закони — Божі Заповіді й Христове вчення. Всі інші церковні закони — це твір людського ума. Як знаємо, людина є помильною, отже людина створила закони і людина може їх змінити, пристосовуючи до кожночасних обставин. Хтось може сказати, що Церква не може йти на такі «забаганки». Дозвольте при цьому пригадати незаперечний факт, який ми всі добре пам’ятаємо. Знаємо, що Христова Церква обвинувачувала весь єврейський народ за христовбивство. Коли Пилат вживає руки і говорить: «Я невинен у крові праведника цього; самі бачите». А весь народ у відповідь сказав: «Кров його на нас і на дітей наших» (Мат. ХХУІІ, 24,25). На Вселенському Соборі Ватиканському II це змінено і більше не обвинувачується весь єврейський народ за христовбивство. В Євангелії та в стосовних книгах в стосовних місцях текст змінено.
Дорогі Владики, це не сталось так собі, що у Ватикані прийшли до переконання, що цим робиться кривда єврейському народові, але єврейські рабіни і провідні діячі церковного релігійного життя робили потрібні заходи і старання, щоб це змінити. Напевно, це не було легко, але нарешті вони своє осягнули.
В нашому випадку ми тільки чуємо про територіяльний принцип й інші церковні канони, які обмежують нашу Помісну УКЦеркву. Ми ще не мали нагоди почути чи побачити, щоб наші владики скасували ватиканські закони, що є кривдячими для нашої Церкви. Звичайно, плисти за ватиканським струменем є куди легше, та ще можна мати солідну підпору, як єп. А. Горняк в Англії, ніж іти проти хвиль.
Знаємо, що Владика Мирослав Марусин є одним з членів Кодифікаційної Комісії, знаємо, що є й інші члени цієї комісії. Що там зроблено, чи є висунені вимоги нашої Церкви? Чи приймається все так, як диктує Апостольська Столиця? На Владиці Марусинові, який має впливове місце в Кодифікаційній Комісії, як також на інших членах, що заступають нашу Церкву, лежить велика відповідальність. За кожну річ треба змагатись також і в Церкві. Якщо такої настанови немає серед наших владик, то очевидно не можна нічого сподіватись.
В цій справі можна взяти до уваги ще інший аспект. Якщо приймаємо за незаперечну правду,а так повинно бути, що завданням Церкви і неперечним завданням спасення душ, ради чого Христос дав себе розп’яти. Ради осягнення цієї цілі все цьому повинно бути підпорядковане. Це повинно бути вихідною точкою — для спасіння українських душ. Отже, йдеться не про політичні й фізичні території, але про території душ. Хто говорить про територію душ, яка є куди важливіша за політичні чи фізичні території. Не сподіваймось, що хтось за нас це зробить! Чому наша Церква, яка пережила свою голготу і ще далі її переживає, в наслідок нелюдських обставин втратила матірні землі, а ще до цього і тут у вільному світі їй ставлять перепони і забороняють бути собою? Тут не тільки слово, але в першу чергу діло повинно бути за нашими владиками.
Останні святкування 90-річчя Патріярха Йосифа недвозначно й виразно вказують, що ідею, яку відпорошив і виніс її на Вселенському Соборі Ватиканському II, вичерпав всі можливі заходи для того, щоб Апостольська Столиця кривдила наш Патріярхат і, нарешті, рішився утворити Патріярхат Помісної УКЦеркви без визнання Апостольською Столицею, миряни повністю прийняли це становище нашої Церкви і всесторонньо піддержують
Патріярха Йосифа. Владики, які не поділяють існуючого, не визнаного Апостольською Столицею патріярхату Помісної УКЦеркви залишаються з порівняльно малим відсотком мирян. Це виразно показують останні святкування. На іншому місці містимо статті й репортажі з різних місць і континентів про святкування 90-річчя Патріярха Йосифа. Все це має свою вимову. Запевняємо, що це не солом’яний вогонь. На це не одні розчисляли, що мирянський рух подемонструє, покричить і втомиться та з часом перестане існувати. Так думали не тільки наші вороги, але й свої, деяких з них вже немає між живими. Був час, коли ввесь наш рух називалось «комуністичною» роботою, «в’єтконгом», але життя заперечило всю цю брехливість.
Отже, стоїть відкритим питання, чиїми владиками є ті владики, що не визнають існуючого стану нашої Церкви на чолі з Патріярхом Йосифом, коли паства не йде за ними. Паства бачить, що деякі їх пастирі не боронять її і не є їх виразниками. Треба сподіватись, що може під тим оглядом Владика Максим покаже шлях, яким дальше прямувати, згідно з його твердженням — немає сили, щоби могла зупинити справу патріярхату нашої Церкви. Сподіваємось, що Владика Максим буде тим, хто поведе працю за визнання українського патріярхату Апостольською Столицею. В цьому напрямі може одержати повну і всесторонню підтримку зорганізованого і всього мирянства в діяспорі.
Микола Галів
