З пожовклих і призабутих листків історії ПУКЦеркви із історії возз’єднання уніатів у Росії

(До десятиріччя акту 17 жовтня 1905 р.[1])

Передруковуємо тільки поодинокі фраґменти з статті
визначного російського історика С. П. Мельгунова,
що появилась в книжці «За віру батьків» І. Мухина,
яка була рецензована в нашому журналі в листопадовому числі.
Не тільки варто, але й треба, щоби читачі журнала
запізнались з припорошеними фактами минулого.

Редакція

(Вступ[2])

Ніколи в Росії так різко не висувались національні питання, як у наші дні. Це зробила війна. Але як вирішуються ці складні питання? Ледве, чи громадська свідомість здібна врахувати всі можливі наслідки неясних ще обрисів міжнародньої політичної коньюнктури… Всупереч пророцьким передбаченням, історія, одначе, подає конкретний матеріял для ілюстрації минулого — це лекції історії. Одну з таких багаточисленних і повчаючих ілюстрацій показують якраз сторінки, подані нижче, з літопису недалекого минулого. Вони стосуються явища, яке намагались викорінити з живого організму певної частини населення, що знаходиться на території російської держави, во ім’я абстрактних уявлень і невірно трактованих історичних традицій.

У 1839 р. припинилось офіційне існування церковної унії в Росії. Офіційні кола, ієрархія церкви та православні письменники захоплююче описували історичне «завершення великих подій — повернення півторамільйонового західньо-руського народу в лоно православної церкви»,[3] а московський митрополит Філярет,[4] з нагоди 25-річчя царювання Миколи І (1850 p.), урочисто заявив, що «акт великої мудрости завершився за правилами віротерпимости», та що це був акт добровільної згоди та внутрішнього тяготіння до православної церкви. «Такий пануючий погляд — майже без винятку — в усіх історичних працях про унію, що їх написали переважно церковні письменники».[5] Описувались «муки й насильства», що тягнулись понад 250 років завдяки польським католицьким інтриґам від часу підписання Берестейської церковної унії 1596 p., та що уніятське населення, по суті, ніколи не визнавало цього віровизнання, і т. п.[6]

Та «історія» 1839 p., як побачимо, відіграла погану ролю: при виправленні історичних помилок, живий народній організм, жива народня віра зробилась експериментом для здійснення нежиттєздатних теоретичних засновків, що їх устійнили державні діячі миколаївської доби (1825-1855 pp. — І. М.). (стор. 6).

(Далі автор переходить до розгляду об’єктивних фактів російської політики при переведенні уніятів на православ’я).

Народня маса, байдужа до почестей, вбачала в унії свою релігію й цінила її. Уніяти, католики й православні добре зживалися між собою, коли їм не заважали посередники на зразок різноманітних просвітительських місій. Уніят, власне завдяки своєму проміжному становищу, був ніби об’єднуючим кільцем між католицизмом і православ’ям. Уніят любив свій обряд, свого священика, а коли його не було, ходив до католицького костьолу, або до православної церкви, де знаходив спільність для своїх потреб і там, і там. Це була та народня релігійна терпимість, те здорове й раціональне чуття віри, що пізніше публіцисти аксаківського табору називали «релігійним індиферентизмом». І зрозуміло, що при цьому «релігійному індиферентизмі», коли появилися перші ознаки насильної тенденції навернути населення на офіційне православ’я, воно різко зареагувало відмовою. Так у 1807-8 pp. занотовано понад 50,000 «зведень» (тобто переходів на римо-католицьку віру — І. М.) під впливом поголосок про знищення унії.

Миколаївська доба не терпіла «релігійного індеферентизму» й постаралась покінчити з тим проміжним становищем, яке займала унія, приносячи справжню релігійну потребу населення в жертву пануючої державної політики.

Загальний напрямок віросповідної політики доби Миколи І досить відомий… Адміністративна практика надто просто вирішувала всі релігійні сумніви — це був час… найбільшого переслідування всіх інакодумаючих в ім’я торжества офіційного православ’я, (стор. 10-12).

Та все ж знищити унію не так було легко. Хоч уряд найменше збирався рахуватись з волею віруючих, все ж враховував можливість неприємної міжнародньої опінії, бо унія, ніби, урядово існувала правно. Неменше побоювалися протесту папи римського, а також реакції великої кількости римо-католицького та уніятського шляхетства, в якого уніятське населення було в кріпацькій залежності.

На допомогу урядові з’явився вихованець віленської (вільнодумної І. М.) семінарії, уніятський священик Йосип Сємашко з декількома своїми однодумцями, зокрема Антоном Зубком[7] та Василем Лужинським,[8] які вважали найбільш доцільним для уніятської церкви самоліквідацію, як «виправлення історичної несправедливости». Нема сумніву, що відступники від унії керувалися насамперед персональними інтересами. Для Сємашка й Ко. ліквідація унії — це лише продовження віковічної боротьби «між Росією й Польщею»; вони ніколи не задумувалися над тим, що ліквідація свого віровизнання — це ліквідація, в першу чергу, національної ідентичности західніх українців і білорусів, а приєднання до чужого православ’я, російського, означало русифікацію та перетворення в чужий народ.

У листопаді 1827 р. Сємашка подав записку-звіт цареві Миколі І про стан уніятської церкви та плян її ліквідації. Прочитавши її, цар зробив резолюцію: «Я з великим задоволенням читав записку. Поділяю цілком цей спосіб думання, я радий, що випадково знайшов в уніятській церкві людину, яка може бути здібною помогти нам у справі, якою безперервно займаюся й за допомогою Бога доведу до кінця», (стор. 13).

Початковий плян Сємашка був такий: після належного очищення уніятського обряду від латинських впливів та усунення уніятського клеру й зближення з православ’ям — проголосити урядовий акт про ліквідацію унії (без попередніх заходів місіонерського навернення). Проте такий плян видався занадто сміливим, тому в секретних комісіях погодилися на дві одночасні акції-заходи: Й. Сємашко, з наділеною йому рішаючою посадою в уніятській церкві, почне реформи, тобто «оправославлення» обряду та адміністрації уніятської церкви, а рівночасно православні місіонери почнуть навертати віруючих на православ’я «всіма правдами», аби тільки з формальної сторони виглядало на «добровільне возз’єднання». Коли факт формально буде довершений, проголосити «де юре» ліквідацію унії, на що оправославлений уніятський клер радо погодиться.

Цей змодифікований плян дуже сподобався цареві й він його врухомив. У 1829 р. Сємашко став литовським єпископом. Справа спочатку велася надзвичайно секретно, про знищення унії не знали навіть члени синоду, за винятком митрополита Філарета. Підготовка почалася з перетворення колегії греко-уніятських справ у самостійну установу. Обов’язком колегії було переведення «очищення обряду», тобто усунення з нього латинських нашарувань. Потім закрито уніятські (василіянські) монастирі й монастирські школи, причому дітям уніятів заборонено відвідувати латинські школи, а для розповсюдження «православного духу» відкрито російські семінарі; всі вищі уніятські духовні посади замінено тими уніятами, які були «православними в душі».

…До 1834 р. всі єпископські посади зайняли виключно прибічники приєднання.[9] Почались досить енергійні очищування унії від домішок латинства — обладнання у вівтарях іконостасів, вживання служебників московського видання (1831 p.), заборонили священикам голити бороду і т. п. — все це мало служити пробним каменем зближення з православною церквою», (стор. 14).

Ці православні нововведення народ зустрів недружелюбно[10] бо старий обряд, до якого звикли, що пережив віки, вспів вкорінитись — став «правдивою вірою»; натомість «нові священики» в клобуках і рясах, з бородами, видавались зовсім чужими для народньої свідомости.

Не останню ролю в підготовці до навернення відіграла й поліція, бо ж «запросити поліційного чиновника», «піддати законній карі», «отямити за допомогою благонадійних чиновників» — це досить звичайні приписи й вимоги зі сторони новонаставлених уніятських діячів, як до возз’єднання, так і після. Нам відомо, що Сємашко та його друзі постійно й систематично вимагали поліційних команд, або для виселення священиків, які не приймали московських служебників, або для отямлювання тих, хто противився устаткуванню вівтарів на православний зразок і т. п. (стор. 18).

Після отримання заяви, часто від двох-трьох осіб, про бажання громади приєднатись до православ’я, громаду офіційно вважали приєднаною. Фальсифікації й підкупи відогравали не останню ролю в цих заявах. Потім починали встановляти православного священика, а тоді освячення церкви, — це викликало протести із сторони місцевого населення, яке просто кілками не дозволяло пересвячувати свою церкву. Народ «кримом» (тобто з розпостертими руками, на зразок хреста — І. М.) лежав у церкві, не бажаючи виконувати приписів духовно-цивільної влади про зміну віри. (стор. 16). Тоді приходили заворушення, прибували військові команди й починалась екзекуція над «дурними мужиками», як висловлювався Смараґд. (Лише в серпні в 1835 р. відбулися заворушення в 112-ти парафіях).

Новоприєднані не бажали звертатися до священиків за виконанням треб, не ходили до церкви й масами наверталися на католицизм. У 1834 р. 35 тисяч «оправославлених» уніятів охристили своїх дітей в латинському обряді. В 1837 р. той самий Смараґд повідомляв, що «народ розходиться по каплицях (католицьких), а в свої церкви (православні) не йде», (стор. 16). Таким чином православ’я аж ніяк не вигравало через надмірно-старанну діяльність своїх агентів, навпаки, багато на тому тратило, наставляючи проти себе уніятів, штовхаючи їх в обійми римо-католицизму.

У 1837 р. уніятську церкву, що була підпорядкована міністерству внутрішніх справ, підпорядковано православному синодові (справа рук Йосипа Сємашка), як відділ православної церкви, — таким чином уніятське віровизнання було позбавлене авто­номного статусу. Наступного 1838 p., 23 лютого, помер останній уніятський митрополит (1817-1838) Йосип Булгак, який залишився вірним ідеї існування уніятської церкви. Після цього адміністративну посаду покійного митрополита перебрав Й. Сємашко, як голова уніятської колегії. «Для унії пробила остання година», — писав сучасник, (стор. 20). Того ж року Сємашко подав детальний рапорт про своєчасність проголошення акту приєднання, покликаючись на згоду всього уніатського духовенства. Ця згода була в дійсності більш, ніж сумнівною. Навіть після офіційних даних на 1200 священиків литовської й білоруської єпархій, що дали згоду на приєднання, близько 600 не дали її; значна частина тих, хто погодився, були примушені до цього. Звичайно, на компроміс пішло вище оправославлене духовенство, а з народом лишилось нижче, яке пробувало апелювати до сумління й певних законів… Так 111 білостоцьких священиків у листопаді 1838 р. подали чолобитну просьбу, покликаючись на статтю 45 Основного закону, що ґарантував усім іновірним визнання свободи релігії. Покликались також на статтю 73, що не дозволяла примусовим способом навертати на православ’я, просили назначити окремого уніятського архиєрея». (стор. 20). Та все було надаремно, бо, мовляв, «ніхто не примушував зраджувати своєї віри…»[11]

Після заборони унії

30 березня 1839 р. унія закінчила своє офіційне існування. «Справа, позначена кров’ю блаженного Йосафата Кунцевича»[12], — за виразом Василя Лужинського, — «була похована в Петербурзі з відповідним до урочистости церемоніялом». Так було в Петербурзі, де думали, що унія від сьогодні «вмерла» й справа, позначена «кров’ю Кунцевича», «згинула», але ж як було на місцях, де жили ті уніяти, релігія яких була визнана бюрократичним міркуванням скасованою?

Ця боротьба в окремих громадах, що тягнулася десятиліттями, проводилась, у свою чергу, всіми методами, притаманними поліційному абсолютизмові миколаївської доби. Джерела про навернення уніятів на православ’я заповнені описами інцидентів, де фігурують військові команди, батоження і т. п. Приходиться надто одноманітно їх описувати.

Православні церковні історики й у тих випадках схильні заперечувати насилля: все це, мовляв, тільки видумки католицького духовенства. Закордонна преса того часу, як рівнож усі студії про унію, що появилися з-під пера католицьких, чи уніятських письменників,[13] змальовують нам картину найгрубішого поліційного насилля над сумлінням так званих упертих. Безперечно, католицькі письменники відчувають таку ж ненависть до православної схизми, як і православні церковні письменники до них. Цією ворожнечою просякнені католицькі твори про унію в Росії. Ледве чи після цього доводиться сумніватися, що багато з оповідань про насилля, записані зі слів очевидців, зі слухів і т. п., досить перебільшені й неточні. Правдоподібно, фарби часто згущувались, а деталі місцями, мабуть, змінювались. Принаймні якось не хочеться вірити в можливість тих жорстокостей, з описами яких ми зустрічаємось в іноземних джерелах. Розповідають, наприклад, що уніяти в одному місці сховалися від солдатів, що заводили православ’я, на льоду озера, що починав уже розтавати. Вони думали, що ті не рішаться наблизитись, але солдати почали рубати лід навколо того місця, де зібрались неподатливі, — і 22 особи згинуло… Нема можливости перевірити подібні інформації, але при всьому тому загальна картина, яку змальовують католицькі та уніятські історики, на жаль, вірна. В цьому не може бути сумнівів. І не тільки тому, що акції проти уніятів можливо зіставити з аналогічними фактами місіонерської діяльности миколаївського уряду в інших місцях, але багато фактів підтверджуються іншими джерелами. Те, що діялося з уніятами пізніше, показує яскраву картину того, що було в 1830-40 pp. в момент офіційного обрусіння уніятів. У свій час особливо голосною була історія з монахинями мінського жіночого манастиря, на чолі з ігуменею Мокриною Мечиславською. Голосна тому, що тут було замішане ім’я Й. Сємашки, який рахувався головним винуватцем всіх відбутих пертурбацій. 35 монахинь-васіліянок, що не захотіли відмовитися від унії, були в 1839 р. заарештовані. Над ними довершили ряд знущань: морили голодом, сікли, зашивали в мішки й купали в озері. Мечиславська мала втекти, й закордоном розповіла про знущання. Історія була опублікована в паризьких газетах і зробила в громадській думці Західньої Европи таке сильне враження, що російському урядові прийшлося виступити з офіційним спростуванням, — мовляв, ніякої Мокрини Мечиславської серед монахинь навіть не було, вся історія видумана католиками. Історії з Мокриною присвячено багато сторінок у російських дослідженнях: священик Морошкін просто заявив у своїх статтях, друкованих у 1872 р. в «Вестнике Европы»,[14] що історію з Мокриною вигадав «старий лиходій та заклятий ворог Росії Адам Чарторийський». Можливо в перипетіях Мокрини Мечиславської та 35 монахинь багато вигадано, як і в звідомленнях про те, що 100 уніятських священиків були відправлені в Сибір і там загинули в тюрмах. Але що десятки священиків були вислані у внутрішні губернії за впертість, це поза сумнівом; що десятки були позбавлені сану, зазнали помсти і т. п. — також безсумнівно. Фактів заслань не можуть заперечувати й наші церковні письменники. Між іншим, найбільш упертих засилали в Курськ — в тимчасовий заповідник, заснований М. М. Муравйовим.[15]

Наведемо лише дві досить типічні історії в двох громадах: одна з Могилівської губернії, друга — Вітебської. Парафія в с. Дудаковичі. Селяни не дозволяли перетворювати бувшої уніятської церкви в храм православного зразка. В церкві на цьому ґрунті постійні сутички. У Вербну неділю 1841 р. втрутилася поліція. Натовп ціпами та вилами гонив поліцію. Тоді з’явився могилівський губернатор Енґельґард з батальйоном піхоти. Товпа далі нікого не впускала до церкви. Військо оточило натовп і тримало його до Страсного четверга. Вимучений голодом і холодом, натовп поволі змалів. Військо захопило церкву, а потім вимагали від населення офіційного визнання переходу на православ’я. Хапали старших і починали сікти, перепитуючи після кожних сто ударів про згоду перейти на православ’я. Громада була підкорена. Спроба післати скаржників до Петербургу залишилась безуспішною; післанців покарали палками й віддали в солдати. Але боротьба в громаді продовжувалася й тягнулася 11 років безупину.

Надхненник реформи 1839 p., Сємашко, через 20 років, в своєму рапорті з 26 лютого 1859 p., проговорився знаменними словами: «Тепер, — писав він, — потрібно серйозно подумати, чи затвердити назавжди наслідки зусиль імператора Миколи, чи віддати в розпорядження польської партії створене ним нове покоління». Ми знаємо, що відповідь на цей рапорт була: ні, не віддавати, і тому, правдоподібно, на 1858-61 pp. припадають найбільші репресивні заходи.

Польське повстання в 1863 р. дало привід до нових переслідувань бувших уніятів. Повстанням скористувалися для посилення русифікаційної політики: «не сталося б повстання, — завважує один з послідовників Муравйова, — то через яких-небудь 20 років велика справа Сємашка загинула б безслідно.[16] Проте ледве чи Муравйов, який засилав уніятів, «до речі, щоб було спокійніше», та який спалював старі молитовники, які відбирав від населення, перетворював зображення Йосафата Кунцевича, якого шанували уніяти, у Василія Великого, чи Миколу Чудотворця,[17] міг сприяти в такий спосіб розквітові російських основ та православ’я серед «уніятствуючих». Навпаки, приходиться констатувати відпадіння в «небувалих розмірах». Муравйов уважав за необхідне усунути бувшого уніятського єпископа. Звернулись, як завжди, «за порадою до мудрого московського архиєпископа Філарета»; незручно було усунути з єпархії одного з головних діячів возз’єднання. На пораду Філарета, Лужинського відкликано на працю в Синоді. Замість нього був призначений єпископ тверський Сава. Перше враження нового архиєрея, малообізнаного перед тим з уніятською проблемою, було крайнє непотішаючим: «православні храми пусті», а «костьоли заповнені православними (уніятствуючими — І. М.) селянами».

Ґромека, — говорить у своїх спогадах Померанцев, — вичищуючи обряди уніатської церкви, «обходив села з військами… караючи непокірних тілесними знущаннями, а потім кидав їх до тюрем». Ґромека зі своїми завзятими помічниками, повітовими начальниками, штаб-капітанами Клименком, Головінським, полк. Девелем та інш., доходив інколи до віртуозности в придуманні методів навернення уніятів на православ’я. Не було уніятської парафії, де не відбувалися б вражаючі своїм беззаконням насилля, що закінчувались розстрілами «бунтівників», тобто впертих у своїй вірі. Козацькі нагайки, штрафи (від 10-25 рублів від особи), насильне хрещення дітей, арешти, заслання, контрибуції (9000 рублів з громади) — ось звичайні методи, що практикувалися знову в 1874-75 pp. Бували випадки, коли сікли (шмагали) все населення, без виключення (в тому числі й жінок) від 16 до 80 років, з ціллю примусити прийняти нові молитовники чи нових священиків. Зареєстровано випадки, коли майже половина господарів того чи іншого села сиділи по в’язницях за те, що діяли проти розпоряджень духовних і світських властей, а найбільш «впливових уніятів» засилали в глиб Росії. За свідченнями Померанцева, Ґромека, наприклад, вислав у Катеринославську й Херсонську губернії більше, ніж 400 душ, причому всі, що виселялись, після огляду комісією, виявилися катованими. Місцями справа доходила до знущань, що нагадувало нам те, що відбувалося пізніше, вже в 90-х роках, з духоборами. Наприклад, штаб-капітан Клименко, якого усунув Ґромека за недостатню енергію, в м. Корниці, Константинівського повіту, наказав чоловікам і жінкам дати по 25 різок, а потім примусити їх на протязі доби при 18 градусів морозу без шапок і хусток згрібати сніг з дороги на поле й навпаки. Безглуздість роботи особливо різко підкреслює це знущання над безборонними людьми, вся вина яких була лише в тому, що вони хотіли молитись Богу по-своєму. Та поводження штаб-капітана Клименка було надто гуманним (за що був усунений — І. М.) На його місце прислали штаб-капітана Головінського, який просто «засік» найбільш активних уніятів… Полковник Девель у Ґродзінській парафії, Сокольського повіту, запрягав уніятів у сани і наказував козакам поганяти їх нагайками. Місцеві адміністратори доходили до крайньої дурноти, наказуючи, наприклад, уніятам викопати за ніч криницю, щоб подати вранці священикові води з тієї криниці… Всього не перерахувати, та й не потрібно…

Уряд виявився безсилим боротися з народнім рухом. У 1882 р. прийшлось відмінити ті найвищі повеління, які наділяли адміністративну владу особливими уповноваженнями в справі нагляду над виконанням бувшими уніятами церковного православного статуту. В 1890 p., як свідчить А. Ф. Коні, припинились справи проти впертих. Чи ж були вперті зламані? На це відповідають нам пізніші офіційні дані, включені у всепідданіших відчитах обер-прокурора святого Синоду.[18] Відчит 1884 р. констатує всюдисущу присутність маси впертих, «що бажають вернутись до католицизму.[19]

Всі вперті живуть надією, що рано чи пізно їм буде дозволено перейти на католицизм… Будь-яка помітна подія в краю, як ось переміна вищої адміністрації, всяка подія в загальнодержавному житті Росії побуджують у них сподівання послаблень і державних поступок у їхню користь, у чому їх сердечно підтримують різні аґенти «латино-полонізму». Висновок, здається, ясний: сам Побєдоносцев засудив був панівну релігійну політику, проте він теж, усупереч вимогам логіки, закликав до ще більш суворих мір у боротьбі з неподатливими. А число останніх з кожним роком зростало, що видно навіть з офіційних даних: у 1895 р. — 73,000 (холмсько-варшавська єпархія), в 1896 р. — 77,000, в 1897 р. — 83,000. Не послаблювалось і «озлоблення» впертих: «скорше втопимо, ніж охрестимо в православній церкві». Вперті жили «надією, що рано чи пізно їм буде дозволено перейти на католицизм», — треба сказати: вернутися до старої уніятської віри. Довгі роки ці надії були марними; ще імператор Олександер II у 1867 р. сказав, що ніколи не дозволить на повернення до унії. Але загальнодержавні умови, на зміну яких покладали надію уніяти, не були незмінними.

Яке б не було походження унії в Галичині, за більше, ніж, двосотлітній період її існування, вона стала явищем народнім, пустивши міцні коріння в життєвий побут. Унія знайшла признання в Австрії зі сторони державної влади й втілилася в природні норми.[20] Був час, коли польські поміщики сікли галицьких селян за приналежність до унії, але вже в кінці 18 ст. унія отримує правні Гарантії свободи релігійного віровизнання. І це правне забезпечення довело до того, що унія в Австрії збереглася в чистішій формі, ніж у Росії; вона була більш православною, ніж унія російська.

Практика, як відомо, виправдала сподівання. Але не наше завдання говорити, як практично реагувала й буде реагувати наша сучасність на поставлені подіями наших днів питання. Одне треба сказати: історія показує, як небезпечно черпати надхнення для своєї діяльности з образу дій Йосипа Сємашка та його однодумців. «Мені признають рацію тільки після моєї смерти», — говорив цей діяч 1839 р. Об’єктивний історик повинен визнати, що його діяльність дала гіркі наслідки. А воскресення старих заповітів, що вже віджили, загрожує ще гіршими наслідками.

С. Мельгунов[21]

Поділитися: