Вибирання місця, де б ми могли спокійно провести літні вакації, належало до мене. Але завжди останнє рішення було за моєю Оленою. Навчений досвідом, я старався все передбачити. Намічав принайменше п’ять місцевостей із десяти присланих проспектів. Обводив олівцем намічені місця, підкреслював обіцяні агенцією вальори й клав на нічний столик моєї дружини. Довго вона не могла рішитись, врешті, забракувавши три, як їй невідповідні, зупинялась на двох і далі думала.
Я помітив, що для неї ціна готелів чи чудова знимка околиці не були вирішальними. Не любила готелів на відлюдді. Не любила готелів, в яких або біля яких були розташовані всякі розвагові атракції. Не любила готелів, які не мали близького доступу до моря. Бо за водою пропадала. Без води, як качка, жити не могла.
Із двох, нею вибраних, заки рішилась, я мусів ще дзвонити до агенції і збирати додаткові відомості. Чи там є церква? Як далеко? Та чи кожної неділі є відправа?
Коли я пробував з нею сперечатись, що відкидає прекрасні місця лише тому, що там немає церкви поблизу, то вона звичайно відповідала: «Я хочу відпочити фізично, психічно й душевно. А який це буде душевний відпочинок, коли я в неділю не зможу вислухати Служби Божої та приступити до Святого Причастя?». І я мусів капітулювати з можливости побачити нові країни, чудові прогульки, пізнати зблизька життя людей у світі.
У Люрді
Приїхали ми до Люрду приватно, бо до прощі вже не було змоги долучитись. Дружина у Люрді вже не вперше, тож показує мені все, пояснює та й водить, як дитину, за собою.
В неділю виходимо на центральну площу, щоб рішити, куди нам піти, бо в нашій каплиці (церкви ще тоді не було) нашого богослуження не було. В інформаційному бюрі довідуємось, що англійська католицька відправа буде в адміністраційному будинку на поверсі. Обширна світлиця із звичайними лавочками (рухомими). Замість престола звичайний стіл із свічниками та хрестом. Заходять люди, а в перших лавках засідає молодь з різними-прерізними інструментами. Врешті входить монах-домініканець з якимсь другим молодим, але бородатим мущиною. Вітаються з присутніми, з деякими ручкаються. Виймають з валізи богослужебну утвар, ризи.
Я в англійських католицьких церквах в Англії бував часто, тож перебіг богослуження знаю. Але тим разом я був заскочений. Монах поблагословив присутніх, а потім почав розповідати жарти про погоду, про всякі люрдські пригоди, врешті представив нам свого товариша як відомого місіонера з Індонезії, що з групою прочан приїхав до Люрду. А що володіє англійською мовою, то розповість нам дещо про Індонезію. А далі наш монах молився потихо, відмовляв, що було приписано, а молодь взялась за свої інструменти. То грають, то на переміну співають псальми в супроводі гітари та флейти. Я вловив лиш, коли читали св. Євангелію, а потім проскочили прямо на «Вірую». «Отче наш» проспівали доволі гарно школярки з Ірляндії. Але перед «Отченашем» оба священики пішли між людей і потискали кожному одному руку, часто розпитуючи, звідки, чи з групою, чи самотні. На залі вчинився чистий ярмарок. Причащали обидва священики, тож за одну годину закінчили цілу Службу Божу.
Моя Олена, заглиблена в молитву, нічого того, що діялось навкруги, не помічала, а коли я їй розказував, що це зовсім не нагадувало богослуження, — то вона відповіла коротко: «Але я спокійна, бо була в неділю на Службі Божій і прийняла св. Причастя».
Пєтро Лігуре
Тим разом наші вакації вибрали ми комбіновані. Кілька днів у Штрезі, в північній Італії над чудовим озером Ляго Маджоре, а потім десять днів над морем на півдорозі з Генуї до Монте Карльо. Випало так, що в Пєтро Лігуре випало нам зустрічати дві неділі. Містечко маленьке, рибальське, із причалами риболовних кораблів. Пляжі та готелі щойно в розбудові. Наш готель на краю міста при чудовому піщаному пляжі. Лиш постійний стукіт пневматичних молотів у причалі затруював нам дозвілля. В неділю випало латинське Боже Тіло. Церква старовинна, ще з XII століття. Долівка кам’яна, витоптана віками, що ногу можна викрутити, поки дійдеш до лавок. Завдяки причалові населення в більшості комуністично настроєне. В місті всі крамниці та уряди повідкривані, хоча це рокове свято у італійців. Данина комуністичним верховодам в управі міста. Старенький священик у витоптаних сандалях веде процесію довкруги ринку. В процесії самі діти та трохи старих жінок. Навіть хоругви несуть діти, бо мужчин — ні одного. Дівчатка несуть всякі образи, а хлопці якісь пристрої, що їх я зразу не міг розпізнати.
По вулицях гурти туристів та «голідейників», приглядаються, дискутують, але до процесії не включаються. А з відкритих крамниць виходять продавці та покупці, щоб подивитись на оказію. Поки священик читав молитви, а діти відповідали, все було в порядку. Але коли парох кивнув на хлопців, то вони включили патефон, який несли на носилках, на всі чотири сторони несені голосники понесли набожні співи.
Тут вже моя Олена не втерпіла. «Бідні люди, забули вже співати в церкві, а це ж серце католицизму!»
В Каламайор на Майорці Поки Олена надумалась, то вже всі нами намічені місця були зайняті. Прийшлось взяти перше з краю, яке ще було можна зарезервувати. Наш готелик малий — всього 24 кімнати, але щойно викінчений. Городець щойно обсаджували, коли ми прибули. Вигода така, що спокійно, над самим морем на скелі. Близенько від столиці Пальми.
Кухня майже домашня — дуже невибаглива, але смачна й здорова. Церква новозбудована, велика, модерна, під скелею. Стіни лиш з двох сторін з вікнами, а з двох сторін вперлись у скелю.
Приємно вразило, що при вході велика інформаційна таблиця у шести мовах. Там позначено, в якій мові буде богослужба та в якій годині, а теж в яких годинах можна висповідатись в чужих мовах. Модерно й зручно для відпочиваючих. Першої неділі пішли ми на еспанське богослуженя. Дещо відмінне від англійського було, що в певному моменті священик йшов за престол та всідався там у фотелі, а в той час люди приступали до пульта при престолі й відчитували свої особисті молитви. В богослужбі часто повторялось: «Санте Андреа, Санте П’єтро».
Мене вразили теж чудові і мистецько оригінальні вітражі. Це радше не вітражі, але ціла стіна з кольорового шкла зі сторони моря. Представляла вона легко хвилясте море, в далині зарис рибальського човна, а від престола до човна маліючі сліди людської стопи на воді. Сам цей небагатий на зміст образ викликає глибоке відчуття божественства, що пливе від престола.
Чергової неділі пішли ми на німецьку богослужбу, бо в Каламайор половина готелів зайнята німцями. Богослуження зовсім нормальне, до якого ми звикли. А священик, що живе на пенсії на Майорці, темою проповіді обрав приповідку «В здоровому тілі — здорова душа» — тож користайте якнайбільше з сонця, купелів, прогульок, але не забувайте про душу, яка потребує теж відживи. Коротко і ясно, а найважливіше, що переконливо.
Кампо Понта у Греції Раз рішив я поставити на свойому — й попікся. Рішено, що ідемо до Греції. А що міста я не люблю, а археології ані музеїв літом не терплю, вибрав я приманливе розташування над самим морем, недалеко від Атен. Мене приманювали самостійні приміщення, розкинуті в оливковому садку, далеко віддалені один від другого. Колись це була американська морська база — нині перероблена на відпочинкову оселю. А тому, що моя дружина дала мені повну вільну руку у виборі місця відпочинку, то я про церкву не розпитав.
Приїхали, завели нас до нашого бетонового приміщення — розкіш. Кругом садок, пахучі кущі, спів пташок та цикадів. До моря стежечка може на яких 200 метрів. Море — гладеньке, як шибка у вікні. Бо це ж глибока затока. Ледь-ледь морщиться, але не хвилює. Немає гострих припливів ні відливів. Попри табор головне шосе з Атен до Коринту, а за шосе залізниця і високі скелі. Затишно.
В адміністрації порадили нам в неділю поїхати до церкви до Мегари. Що цікаве у Греції? У нас села чи міста розміщені або над річкою, або над потічком. Завжди у захищеній долині. У Греції натомість всі долинки вкриті полями, а оселі на горбах, а то й на стрімких скелях. Те саме у Мегарі. Церква на самому вершку стрімкої гори. Добре втомились, поки дібрались. Церква набита людьми, бо це саме уродини короля. Повно військових у парадних уніформах.
В церкві немає лавок. Лише кругом попід стіни на підвищеннях щось в роді лож для старичків. Як засядуть, то навіть під час Євангелія не піднімаються. Перед Іконостасом повно і на стінах, і на аналоях ікон, обставлених свічечками. Всі, що заходять, протискаються, ставлять свічечки та цілують більшість ікон, але не всі, лише вибрані.
Богослуження подібне до нашого зовсім, хоч мова незрозуміла. Співають чи то дячки, чи богослови у крилосі дуже голосно, крикливо що вуха в’януть, але гармонійно.
До причастя приступають не лише дорослі, але й немовлят несуть. Саме немовлята мають першенство. З тацою не ходять, але при вході є велика скарбонка, до якої, входячи, люди кидають лепту.
Другої неділі пішли ми пішки до сусіднього села. Богослуження було таке саме, як у Мегарі, лише без військових, без співу яких десяти дячків у крилосі. Співав контрабасом диякон.
Людей небагато, церква збудована недавно. Цікавий обряд після богослуження, коли старша жінка в чорному роздавала всім присутнім вже під церквою щось в роді нашої куті. Лиш що зернята пшениці були запечені в меді та обсипані маком. Це в пам’ять померлих.
Далі буде
