Маловідомий в Україні вчений гуманіст і визначний богослов, зате добре знаний в діаспорі, зокрема у Торонто (Канада), отець-професор Петро-Борис Біланюк народився 4 серпня 1932 року в містечку Заліщики, що в Тернопільській області, в національно свідомій українській родині Терентія і Параскевії (з дому Романко).
Заліщицька земля воістину родюча: тут з’явилося на світ багато визначних українських діячів – адвокати В. Охримович і В. Бараник; отці Й. Раковський, І. Туркевич, І. Коцик, котрі заснували в місті філію Просвіти; агроном-дослідник Р. Коцик; мовознавець М. Пушкар; організатор кооперативного руху Є. Храпливий; фізик В. Кучер; артист Є. Коханенко. Із Заліщиками були пов’язані письменники В. Верига, О. Маковей, Ю. Федькович, П. Ковальчук, патріарх Мстислав (Степан Скрипник), фізик Т. Гнатюк, Я. Головацький, Олег Ольжич (Кандиба), поет В. Вихрущ, композитор М. Гайворонський, громадський діяч Богдан-Тарас Гнатюк.
Серед цієї когорти одним із найвизначніших є вчений, релігійно-громадський діяч отець-професор Петро Біланюк, який провів дитячі роки саме в Заліщиках. Згодом жив у Любліні, куди батька перевели на роботу. Звідти, ще дитиною, їздив на Холмщину, побував у Сокалі, Львові, Перемишлі та Ярославі. Відтак життєва дорога, сповнена пригод і мандрів різними країнами світу, привела Петра разом із батьками, сестрою Марією та братом Феодосієм до Канади – у 1949 році він замешкав у Торонто. Маючи феноменальний талант до науки, у короткому часі Петро Біланюк здобув кілька наукових ступенів, захистив дві докторські дисертації. Успішно закінчив Монреальський університет (1955 р.), студії в Римі (1965 р.). З 1962 року почав працювати в коледжі святого Михайла при Торонтському університеті. В 1973-му здобув звання професора історії Української Церкви в Українському Вільному Університеті, що в Мюнхені. Талант отця-професора Біланюка добре пізнав і високо оцінив Патріарх Йосиф Сліпий, який рукоположив його на пресвітера в монастирі Студіон 18 квітня 1981 року.
Петро Біланюк був відзначений золотою медаллю святих Петра і Павла, за наукову, виховну і громадську роботу одержав цілу низку нагород, стипендій і грамот. 14 жовтня 1985 року Патріарх Мирослав-Іван Любачівський підніс його до гідності митрофорного протоієрея. Одночасно з 80-х років Петро Біланюк став одним із священнослужителів УГКЦ – в храмі св. Миколая у Торонто, який вважають джерелом глибокого релігійно-національного виховання. Отець-професор був надзвичайно активним громадським діячем, самотужки організовував різні зустрічі і на багатьох виголошував змістовні доповіді на різні теми. Скажу, що правлені отцем Петром літургії, особливо його змістовні повчальні проповіді з ніжним, лише йому притаманним голосом залишили милий спогад у моєму житті.
Отець Біланюк – видатний богослов, який зумів прищепити вірним любов до рідного обряду, традиції, до українства. Завдяки йому Святомиколаївський храм став маяком взірцевого літургічного життя та високої національної свідомості не лише у Торонто, але й далеко за його межами. Можна сказати, що це була людина справді оригінальна, виняткова. Слухати її було великою приємністю. Петро Біланюк умів заряджати своєю незвичайною позитивною духовою енергією усіх зацікавлених слухачів. Його слова і думки проливали світло на різні процеси, що відбувалися не лише в церковному житті, але й у людських спільнотах. Наш Ювілят ніколи не афішував свого патріотизму для України, натомість удень і вночі, кожної хвилини працював і жив для своєї Батьківщини. Вчив, що ніхто не повинен звільняти себе від обов’язку. «Люби ближнього» – з такою силою треба любити Батьківщину, бо це не лише повинність, а святая святих чесної людини. Отець Петро був активно заангажований в громадсько-культурне життя українців Торонто: голова Товариства за Патріярхат УГКЦ, дійсний член НТШ (1962 р.), член УВАН (1980 р.), КУК та інших науково-громадських об’єднань і товариств. У Торонто не відбулося жодної культурно-освітньої імпрези, жодної сесії чи з’їзду наукової установи, на якій би не був присутній отець-професор Петро Біланюк. Така діяльність оновлювала і зміцнювала наше релігійно-світське життя. Кожна зустріч із Петром Біланюком укріплювала віру і формувала людські почуття християнською силою духу, зміцнювала в серцях вірних підвалини злуки з Господом і любові до рідного народу. Приємно усвідомлювати, що в нашій Церкві жив і працював такий велетень, який глибинно розумів історичні процеси, давав їм належну правову і християнську оцінку. Понад те, мав у наукових колах і серед чужинців багато друзів та палких прихильників. Вважався справжнім фахівцем у богослов’ї, історії та культурі Східних християнських Церков. Отець-професор Петро Біланюк по‑ сідає особливе місце в історії розвитку української богословської науки ХХ століття, залишивши нам надзвичайно цікаві праці про значення релігієзнавства, зокрема про церковні відносини України та Росії. Написав понад 160 статей і 13 книг українською, англійською, німецькою і латинською мовами, деякі праці були надруковані корейською та японською. За підрахунками спеціалістів, окрім церковних проповідей, виголосив близько 300 науково-популярних доповідей в різних країнах світу, в яких порушував такі теми, як зв’язки нашої Церкви з християнськими країнами; причини, які привели до Берестейської унії, її наслідки, а також зловживання польського кліру; давав глибоку оцінку шкідливій діяльності московського православ’я та войовничо-агресивному атеїз‑ мові. Виважено опрацював цілий цикл різних науково-релігійних та історичних тем. У «Хрестоматії», виданій з нагоди ювілею – 1000-ліття хрещення Руси-України, Петро Біланюк у доступній формі проаналізував той історичний період у житті нашої Церкви. Окрім того, висвітлив проблему українського патріотизму в Українській Церкві, опрацював питання Помісної Української Церкви, її місії, введення східних елементів у сучасну латинську Церкву і питання латинізації УГКЦ, а також календаря і літургійного року. Наголошував на руйнівних та будівничих чинниках в нашому обряді, на ролі мирян Української Церкви тощо.
Без сумніву, отець-професор Петро Біланюк був одним із найосвіченіших та найталановитіших представників діаспори. Тривалий час мав провідне становище не лише в церковно-релігійному житті, але й у науковому, літературному та громадському. До його думки дослухалися не лише передові діячі діаспори, а й визначні діячі Канади, Америки. Протягом всього свого життя він уміло поєднував релігійні почуття з національними, стверджуючи, що нація без релігії гине, тому Церква мусить і повинна служити нації. Казав, що обов’язком Церкви є захист інтересів нації і що взаємно ці дві гілки одного дерева повинні удосконалюватися.
Ті думки немов переплітаються із вказівками Папи Івана Павла ІІ: «Віра, а зокрема Бог, є найвищим добром, але разом із тим ніколи не можна забувати і допустити, щоб нарід, до якого належиш, був ким-небудь принижуваний і очорнюваний». Заслуговує уваги й те, що отець Петро Біланюк зустрічався з представниками різних віровизнань, навіть із невіруючими. Провадив з ними діалоги, вияснюючи суть і значення віри в житті людини. Твердив, що, дотримуючись засад справжнього християнства, можна жити разом із представниками усіх віросповідань, залишаючись при цьому собою.
Крім того, отець-професор Петро Біланюк був завзятим колекціонером книг і наукових журналів, які збирав протягом цілого життя, витрачаючи на них майже 25 відсотків сімейного бюджету. Вельми цікавими та важливими для пізнання духовного світу отця-професора Біланюка є його листи, в яких він виступає як захисник, дорадник у багатьох темах. Він умів і хотів підносити людей морально, облагороджувати їх, творити добро, допомагати серцем та розумом, маючи притім відвагу протиставлятися хибним поглядам і шкідливим діям.
На жаль, на 67 році життя (а саме 18 вересня 1999 року) в Торонто помер наш релігійно-національний титан, який став джерелом і дороговказом нашого життя. Це велика втрата як для України, так і для цілого світу, зокрема для родини (вдови Марії-Терези та синів Стефана, Миколи, Михайла і Йосифа), близьких і усіх тих, хто знав блаженної пам’яті отця-професора Петра-Бориса Біланюка. Нехай ця стаття стане символічним букетом на могилі покійного, який заслужив безсмертя.
ВІЧНА ЙОМУ ПАМ’ЯТЬ!
Ярослав Стех
