«Ми продавали мед із нашої пасіки, квашені огірки, помідори, капусту та городину для всієї околиці. Прямого телефону не було. Телефоністка збирала «замовлення» і переказувала мені. І одного разу не витримала та й питає: «То що у Вас там за бізнес,отче?» – «Та церква!», – розповідаючи це, отець Іван Татарин, який уже 61 рік є парохом церкви святого Димитрія в Торонто, заходиться сміхом. Церква, яка постала на місці ферми у західній частині міста, що зветься Етобіко, зараз, окрім самого храму із парафіяльною залою та іншими приміщеннями й організаціями при парафії, має школу, резиденцію для літніх людей та дім опіки. Телефоністка у чомусь мала рацію…
Прослуховуючи запис розмови з отцем Іваном уже через доволі довгий відрізок часу (розмова відбувалася ще до карантину), ловлю себе на думці, що в ній багато сміху. Отцеві Іванові 87, але він зберігає бистрий розум та швидку мову, і що найважливіше – добрий гумор. Згадує смішні історії про парафію, німецьку вівчарку, що охороняла його серед полів і ферм, але постійно об’їдала, різні подробиці перемовин із владою щодо школи і дому опіки. І в розмові рефреном звучить: «Люди добрі, без них я б нічого не зробив».
Слухаючи його, наче читаєш історію українських поселенців (сам отець Іван народився в Канаді, з Галичини приїхали його батьки) та історію Церкви в Канаді, яка вмістилася у одній невеличкій парафії та житті її пароха.
Поселенці
Там, де я виріс, на Cape Breton Island (острів у канадській провінції Нова Шотландія – Ред.), першими поселенцями були французи, але потім приїхали шотландці – бідні люди, неписьменні. Потім приїхали наші. Теж бідні й неписьменні.
Мої батьки не були освіченими, але мали таку особливу внутрішню інтелігентність. Я любив, коли до нас приходили різні люди різних національностей. Вони говорили про політику, про церковні проблеми, про все на світі. Я страшенно любив їх слухати. Завжди подивляв, що вони такі мудрі, не вміють ні читати, ні писати, а настільки розумні.
Семінарія
Знав, що прийде час, коли я змушений буду їхати або до Америки, або в іншу частину Канади, бо у нас фабрика занепадала, копальні переносили, і я не міг залишитися, хіба якби став учителем. Я собі думав: «Було б гарно бути вчителем, але я від життя хочу чогось більшого». Після того, як закінчив університет у Новій Шотландії, думав стати соціальним працівником, мені навіть дали стипендію, щоб далі вчитися у Галіфаксі… Але останнього року навчання щось мені «стрілило», і я захотів учитися на священника.
Просив владику Ісидора Борецького, аби вислав мене вчитися до семінарії, де я зможу краще вивчити українську мову і наш обряд, бо моя рідна парафія була дуже латинізована. Я попросився до семінарії в Америці, чув про Вашингтон і Пітсбург, навіть не знаючи, що друга – це русинська семінарія, а не українська. Владика Ісидор погодився на Вашингтон. Там лиш один із питомців семінарії говорив чистою українською мовою, решта семінаристів були лемками, «вони гутарили по-нашему» (Сміється). Той, хто говорив так гарно, був майбутній Блаженніший Любомир Гузар. Він народився у Львові. Наша ж мова була мішана – українська, польська, англійська, бозна-яка.
Церковні конфлікти
Я почав краще розумітися на церковних справах і здивувався, що наша Церква така трохи зацофана. Через проблеми, непорозуміння між поколіннями мігрантів щодо мови і календаря, щодо різних національних питань ті, що хотіли змін, більшого пристосування до сучасних умов, відійшли, і наша Церква замість того, аби йти вперед, відкотилася назад. Коли я приїхав до Торонто, один старенький священник сказав мені: «Ой, сину, шкода, що ти висвятився. Нам вистачить [парафіян], а тобі що буде?»
Нам пощастило, що єпископом був Ісидор Борецький, який приїхав до Канади ще перед війною, наприкінці 1930-их років. Він дуже добре говорив англійською, знав римо-католицьких єпископів і священників. Розумів справу, усвідомлював, що потрібні зміни. Тоді ми, молоді священники, які вже були народжені тут, організували товариство і почали вимагати того, що потрібно молодим людям. У той час в Церкві було багато молоді, при кожній парафії було «Українське католицьке юнацтво», але, на жаль, деякі священники їх виганяли, бо вони між собою спілкувалися англійською. Це вважалося страшенним гріхом (Сміється). Я ж їх, навпаки, підтримував. Тоді мене почали звинувачувати, що я англізатор, але якось Бог дав мені сили витримати.
Нова парафія на околиці
Спочатку я служив при катедрі в Торонто. Потім парох катедри Василь Філевич, який згодом став єпископом у Саскачевані, почав думати про те, щоби створити парафію за містом, бо там будували нові дільниці, було набагато дешевше купити будинок, а тому молоді пари селилися там. Ми бачили, що вони там для нас як для Церкви пропадають. Особливо ті, що у мішаних подружжях, діти яких не говорять українською. Ми вирішили, що створимо парафію, яка користуватиметься новим календарем і послуговуватиметься англійською, хоча б частково, для проповіді.
Створити нову парафію доручили мені. Я ходив від хати до хати і шукав людей нашого походження. Багато з них були з Манітоби і Саскачевану: діти піонерів, що приїхали сюди, до Торонто, на роботу. На кожній фермі було 10-12 дітей, і для них на фермі вже не було місця, та й багато хто з них не хотів займатися фермерством, а волів працювати в місті. Це були чудові люди. Вони майже не мали релігійного виховання, бо священників не було, а деякі казали, що бачили священника раз на рік. Проте вони любили суспільне життя – сходитися і бути разом.
І в мене одразу з’явилася ідея. Ой, у мене було багато ідей! (Сміється). Я почав організовувати забави з музикою, на якій вони виросли, українською і тутешньою. Їм це дуже подобалося. Потім я зауважив, що приходять переважно молоді сім’ї з маленькими дітьми, і тоді ми створили організацію для дітей, щоб допомогти їм. Це притягало їх до парафії.
Розбудова парафії
Коли ми мали перші сходини, то приміщення не було, зустрічалися у шкільній аудиторії, а якісь маленькі групки збиралися по домах. Пам’ятаю одні сходини Ліги жінок: приїхав до хати, хтось на сходах, хтось у вітальні, хтось на кухні. Народні танці були у напівпідвальному приміщенні родини з Манітоби, яка щойно перебралася в новий будинок і лише поклала підлогу.
Я завжди пильнував, щоб не було клопоту, щоб усе гарно і мирно відбувалося.
Перший будинок – парафіяльну залу – ми збудували, коли мали 84 родини, всі молоді, всі сплачували mortgage (іпотеку), але допомагали Церкві. А ми намагалися постійно щось робити для них.
Поки ще не була збудована церква, на цій ділянці садили огірки, помідори, капусту, мали пасіку. І все це продавали. Робили вареники, голубці, готували борщ. Мали answering service, і телефоністка записувала повідомлення. То коли я їй подзвонив запитати, що замовили, вона не витримала і спитала: «Father, do you mind if I ask you something? What are you running there?» Я кажу: «Church, obviously»! («То що у Вас там за бізнес, отче?» – «Та церква!»).
Без такого підприємливого підходу ми не мали б нічого, починаючи з базового.
Коли почали будувати церкву, то вже мали 284 родини. Взяли кредит на будівництво – 500 тисяч доларів. У ті часи це були великі гроші. Тепер зареєстрованих більш ніж 800 родин.
Треба бути з людьми. Треба говорити, жартувати, розділити з ними свято. Люди тоді відчувають, що про них дбають. Крім того, наші парафіяни знають, що це їхнє. Вони тут удома, потрібні, доціновані. Коли людина відчуває, що її роботу цінують, це багато для неї означає.
Дім опіки
Ми мали багато клопоту з його заснуванням. Я хотів, щоб він був лише для україномовних, бо люди, які є україномовними в дитинстві, на старість забувають англійську, вертаються до свого. Але нам не видавали ліцензії. Провінційний уряд обіцяв кожних виборів, але не виконував. Тоді ми організували спільну акцію з греками, китайцями, японцями, корейцями і лобіювали питання етнічних домів опіки. Ми доклали багато часу і зусиль – ходили на програми на радіо і телебачення, писали статті, досліджували і обґрунтовували свої потреби. Спочатку грошей нам держава не давала, ми будували за свої. Мусили припинити будівництво, коли Україна стала незалежною, бо всі кошти спрямували туди. Ми не мали великих жертводавців, ходили від хати до хати і збирали гроші.
І таки нам вдалося.
Через всі ці ідеї ми не могли закінчити церкву, бо не було грошей, стільки всього іншого треба було зробити. Але люди добрі. Вони розуміли.
Я хотів би розвинути дім опіки. Вже почав купувати землю, але більше не маю на то сили, може, хтось прийде після мене і візьметься за це.
Школа
У тих часах влада хотіла, щоб усі діти ходили до римо-католицьких шкіл, і було важко добитися дозволу. То були важкі часи, нас не дуже сприймали. Тепер набагато легше, нас краще сприймають, але зараз зменшується кількість вірних, люди селяться в інших місцевостях, дітей меншає. Школа – то дуже важливо. Парафія і далі допомагає. Недавно відремонтували бібліотеку.
Четверта хвиля
З ними легко працювати. Вони розуміють потреби і поважають право попередніх поколінь, які збудували церкву, на свою мову і традицію. Але є інша трудність: вони не звикли до суспільного і парафіяльного життя, а лише приходити до церкви по неділях. Проте повільно звикають – приходять самі і притягують інших. Є при парафії кілька ініціатив, які вони організовують.
Секрет парафії
Священник мусить розуміти, що на парафії він лише допомагає людям і направляє, але не має бути диктатором. Мусить розуміти потреби людей і йти на компроміс. Мусять бути зміни. Про це ще у свої часи писав блаженний Омелян Ковч у книжці «Чому наші від нас утікають?». Треба вважати, щоб не зранити людей. Наприклад, мої парафіяни були дуже латинізовані, іконостас для них був незвичний, тому ми не ставили стіни, бо то була б революція. Ми знайшли компроміс.
Люди хочуть бути частиною відправи, брати участь. Я спостерігав за іншими східними [Церквами] – дуже важливо, щоб люди були учасниками, особливо діти. Я сам пам’ятаю себе дитиною: довгі відправи старослов’янською мовою, і ми гинули – коли вже то все закінчиться? Для дітей має бути рух, інакше їм скучно. Для дітей маємо окремі проповіді – священник говорить з ними, тоді вони беруть участь.
З людьми треба бути. Священник не може сидіти в хаті і чекати, поки люди до нього прийдуть, бо не прийдуть, але мусить виходити, ходити до людей і бути з ними.
Важливо, щоб єпископ допомагав творити нові парафії, бо інакше люди губляться. Наприклад, парафія, до якої я належав, вимирає, бо там немає людей. Майбутнє не там, майбутнє в Галіфаксі. Там 1200 українців, а ми не маємо парафії. Якщо приїжджати раз на місяць, спільноти не створиш. Треба там бути. Є багато місцевостей, де можуть бути парафії, бо інакше втрачаємо нагоди. Люди є всюди.
***
Десь на цьому моменті отець Іван припинив розмову, бо вирішив подивитися, як там працює група, що робить голубці: «Я вже два рази за сьогодні там був. І ще піду. З людьми треба бути».
Записала Мар’яна Карапінка
