Павло Мадяр, ЧСВВ
Високошановний Пане Редакторе!
З великою вдячністю я прочитав Ваш журнал, який я дістав уперше тут на Закарпатті, і нараз зрозумів ту велику роботу, яку Ви робите не лиш для релігійного відновлення нашого народу, але і тої політичної орієнтації, яка необхідна для далеких від себе синів українського народу, розкиданого по всіх клаптиках нашої землі. Нам дуже треба цієї орієнтації, щоб ми по можності, як католики, так православні, як прихильники патріярхату, так ті, які ще ставляться з обережністю до цієї великої справи, таки знайшли спільну мову.
Мене дуже вразило, як ви болієте за те, що наше Закарпаття в особі свого Ординарія ще не все сказало свого остаточного ТАК, на все, що виходить на добро свого українського віруючого народу. Мене болить те, що в усьому нераз підозрюється Святішого Отця, немов би він не є вповні прихильний для українців, хоч я стопроцентно переконаний, що Голова Церкви все мусить нести на серці перш за все добро і долю цілої Христової Церкви і деколи діє так, що це не всім сподобається. Тому у церковних справах — я так думаю — найголовніше ТЕРПЕЛИВІСТЬ І ДОВІР’Я ДО БОЖОГО ПРОВИДІННЯ, ЩО РАЗ ВСЕ МАЄ ВИЙТИ НА ДОБРО БОЖОГО ЦАРСТВА.
Знаючи зблизька обстановку на Закарпатті, тут і не можна було сподіватись дуже сильної проукраїнської орієнтації, тому що старе священство було виховане цілковито в мадярському дусі, ця мова ще і дотепер панівна у вищих колах інтелігенції з кола бувших священиків. А ієрархічна власть передавалась в строгих рамках засекречености і то тим, які були ближче під рукою. А ці люди і дотепер думають так: що сказали люди при владі і навіть церковній, так повинні всі думати і так поступати, хто думає не так, він «непослушний», його звуть «бунтарем», «самозванцем« і т.д. Ці люди раз сказали, ще ми «русини» чи «рутени» то так і повинно бути. І хоч у нас була Карпатська Україна, і її президент — священик А. Волошин взяв на себе хрест бути провідником бідного народу у дуже трудний момент історії, бо ясно бачив, що нікому понести цей важкий тягар, і заплатив за це смертю мученика. І хоч ціле Закарпаття і згадані особи користуються виключно українською літературною мовою, і хоч наш простий народ так дуже залежний і економічно від великої України, бо певно 3/4 хліба їмо, заробленого нашими людьми на великих просторах України, все одно у них на устах ще все слова наших бувших ворогів, що бандеровці — це бандити, що домагання свободи — це непослух, що брати з-за Карпат — це варвари, які посягають на нашу самостійність, наші здобутки своєрідної культури. І чого лиш може народитись в пустих головах, що не хотять бачити нічого дальше свого носа. І напевно ніколи ще не задумались над тими словами Ісуса, що є такі умови життя, коли «треба продати все і купити мечі», бо деколи таки треба спасати невинно переслідуваних. Цьому всьому був би скоро кінець, якщо б у цих питаннях заговорила свідома віруюча інтелігенція і то на такому важному форумі, як Епархіяльний Собор, на якому має право брати участь 1/3 світських діячів. Як видно з цікавих писань Депутата Верховної Ради України п. М. Косіва, в деяких справах «сини цього світу мудріші від синів світла». Правда, цей пан вже є віруючий, і до нього це не відноситься, але він краще знає сучасний світ, як деякі з ієрархів, які мають лиш свій вужчий круг діяльности. Чому в нас вже п’ять років не було довгожданного Собору? Хто має право говорити в імені народу, не спитавши його думки?Але у нас є і добре поінформовані у справах Церкви і політики із чином ієрарха, але їх чогось все відсувають на задній плян, хоч їх заслуги перед Церквою дуже великі.
З інших питань про справу «Патріярхату» у нас немає повної ясности, тому будемо дуже радо читати дальші статті, однак загально здається, що тепер треба ще трохи заждати, бо мусить бути загальноукраїнський патріярхат, що охопив би ширші простори юрисдикції. Я думаю, що на римо-католиків нічого нарікати, бо кожний працює тими силами, які в нього є. Якщо ми так мало ще зробили на великих просторах бувшого Союзу, то це не так вина, як наша слабість… Дасть Бог, майбутнє все поправиться, а добре моральне і релігійне виховання треба вітати, звідки воно не приходило. В Москві теж були і будуть дуже свідомі християни, які зроблять дуже много доброго для загальної справи. Це, що робить о. Смирнов, о. Кротов, Ліда Кожевникова, Новодворська, Глеб Якунін — гідне подиву.
Щодо патріярха Йосифа, то йому належиться всяка пошана і подяка цілого українського народу, бо він відстояв права нашої Церкви, тоді коли це було необхідніше, але щодо того, які має права папа, то з позицій Католицької Церкви, о. Сергій Гар має повну рацію. Словами Христа: «Тобі даю ключі Царства Небесного. Що ти зв’яжеш, буде зв’язане». Установлена центральна влада керування, і не дай Бог, щоб такої влади не було. Ця влада найсерйозніше засягала на Сході принаймні два рази: в часи іконоборців за св. Теодора Студита і Фотія, і це рішило судьбу християнства на віки. Преосвященний Йосиф, будучи вже старшою людиною, справді не міг розібратись в складних питаннях законів, а все ж хотів задовільнити своїх рідних братів по вірі, міг поробити такі кроки, які тепер треба поправити. Але воно вийде ще на більшу славу Божу. Ми маємо право мати різні думки, дуже корисні, і різні спроби розв’язати одну і ту ж проблему, однак ми все не сміємо забувати, що робимо лиш Одну Справу, і ми діти Одного Батька… Любов, терпеливість і вирозуміння мусять стояти в основі всіх великих справ… Тож бажаємо Вам великих успіхів у Вашій шляхетній роботі. І будемо молитись, щоб Господь чим скорше об’єднав наш народ в ЄДИНІЙ ЦЕРКВІ ХРИСТОВІЙ.
Спостерігач з Закарпаття П.М.
* * *
Всечесніший Отче Павле!
Вдячний за щирого й відкритого листа. Дозвольте зробити кілька завваг до Вашого листа. Справа патріярхату УКЦеркви не є такою, як Виробі уявляєте, і тому радите терпеливо чекати. Ми вже це брали десятки років. Не знаю, чи є ще якась інша Церква, яка була б більше терпелива, як українська, яка терпеливо чекає з 1969 року. Тоді на Синоді всі наші владики, за винятком трьох, підписали спільного листа до Святішого Отця, щоб згідно з ухвалами Вселенського Собору Ватиканського II підніс нашу Церкву до гідности патріярхату. Довгий час Апостольська Столиця крім інших причин, менше важних, подавала, що наша УКЦерква не мас своєї території. Територія Людських Душ нашої Церкви не була вистачальною. Коли Українська Католицька Церква відновилась на рідних землях і Україна проголосила свою незалежність, Папа Іван-Павло II сказав, що тепер вже не бачить причин, чому б УКЦерква не могла б бути визнана патріяршою! Коли після того Патріярх Мирослав-Іван вислав прохання у цій же справі до Апостольської Столиці, то вийшло так, що на прохання прийшли питання… Така є незаперечна дійсність.
Друге питання, яке Ви заторкнули, це «… які права має папа, то з позицій Католицької Церкви о. Сергій Гар мас повну рацію». Тут є якесь непорозуміння, бо у статті о. Гара, яка була відповіддю на статтю Михайла Косіва, не йшлось про юрисдикцію папи, але о. Гар писав, що документи Апостольської Столиці треба розуміти інакше, як написано, бо така є мова Ватикану. Властиво, не зрозуміло, про яку Ви юрисдикцію говорите. До речі, о. Гарові не йшлось про юрисдикцію папи, але про те, щоб доказати, як Патріярх Йосиф помилявся… На жаль, і Ви попали в це саме русло і пишете:«… Преосв. Йосиф, будучи вже старшою людиною, справді не міг розібратись у складних питаннях законів». Не знаю, о. Павле, скільки Вам років, але бажав би Вам такого знання, ума і пам’яти, які мав св. п. Патріярх Йосиф. Немає людини безпомильної, але все те, що зробив для нашої УКЦеркви Патріярх Йосиф, не потрібно поправляти, а здійснювати його пляни. Читайте його «Завіщання…» і побачите, чи треба поправляти.
Редакція
* * *
… Нехай за цю велику Вашу працю, яку Ви робите для добра і єдности українського народу і його Церкви, Господь Бог і Пречиста Діва Марія опікуються Вами, охороняють від всього злого, хай зсилають Вам здоров’я, щастя і усіх своїх небесних ласк. Нехай Господь Бог збереже Вас на многі літа!
У журналі «Патріярхат» за липень-серпень (7-8) на 3 сторінці, у статті «Біля мільйона паломників у Зарваниці», до другого абзацу я хотів би зробити маленьке уточнення і доповнення. У суботу, 20 травня, торжества розпочато не архиєрейською, а звичайною, святковою Службою Божою, яку відправив о. мітрат Василь Семенюк у співслужінні інших священиків, і цю Службу Божу співав хор дяківсько-регентської школи м. Чорткова (Тернопільська область) під керівництвом Тараса Обідняка (диригента).
Уже п’ятий рік Чортківська дяківсько-регентська школа виховує молодих хлопців за спеціяльністю дяк-регент.
Цього року 25 червня, у свято Пресвятої Євхаристії сімнадцять хлопців, які закінчили дяківсько-регентську школу, прийняли постриг, тобто свячення нижчих чинів (свічоносця, читця і співця). Свячення уділив ректор Тернопільської духовної семінарії о. мітрат Василь Семенюк. Після свячень о. Семенюк у співслуженні о. декана о. Григорія Конака відправили Службу Божу за здоров’я і добру працю випускників.
За ввесь час свого навчання випускники дяківсько-регентської школи побували у м. Тернополі, м. Кам’янець-Подільському, у відпустовому селі Зарваниці та в інших селах, щоб своїм гарним і побожним співом привернути людей до церкви, а тим самим зробити рекляму дяківсько-регентській школі.
Ваш постійний читач
Іван Кулик
Студент дяківсько-регентської школи м. Чорткова
