Марко Імпаліяццо
(Л’Оссерваторе Романо, 10.2.1999 р.)
«Щаслива людина, коли Господь кличе від сліз до душевної радости». З цими словами, взятими із «Наслідування Христа», Іван ХХІІІ привітав Йосифа Сліпого, Архиєпископа-Митрополита Львова для українців, звільненого совєтським урядом після 18-ти років Гулагу, через заступництво Святішого Отця.
Це був вечір 10-гo лютого 1963 року, коли у Ватикані відбувалася ця історична авдієнція. Владика Сліпий, не зважаючи на те, що йому мав відняту одну ногу. відморожена у совєтських концтаборах, став навколішки перед Папою і сказав: «Святіший Отче, дякую Вам за те, що Ви зробили для мене, що витягнули мене з ями». Після обіймів, Іван ХХІІІ і Митрополит перейшли в іншу кімнату на розмову, під час якої Митрополит передав Папі географічну карту Совєтського Союзу покриту червоними крапкам й, які позначували місця численних центрів ув’язнення і переслідувань, які перетерпіли, така велика кількість мучеників і свідків віри в тих роках. На цій карті, яка до кінця життя збереглася біля його ліжка. Іван ХХІІІ написав: «Серце найближче до того, що географічно найбільш віддалене, молитва підноситься у пошуку тих, хто найбільше потребують, щоб їх зрозуміли і любили».
Звільнення Владики Сліпого викликало заворушення у всьому католицькому світі, що слідкував за переживаннями цього ув’язненого від 1945 року совєтськими властями єпископа, разом з численними католицькими і православними священиками і православними. Пережиття Йосифа Сліпого є прикладними, щоб зрозуміти долю стільки чоловіків і жінок віри, що в цьому столітті терпіли включно до пожертвування життям з любови до Євангелія і Церкви. Сліпий був рукоположений на єпископа в часі війни українським митрополитом Львова, Андреєм Шептицьким, який, передчуваючи важкі часи, які переживатиме Католицька Церква в Україні, хотів приготовити майбутнє. Війна у Львові була особливо жорстока, а також тому, що Галичину прилучено, після поділу Польщі, до СССР. В часі Другої світової війни, Львів, як зона прикордоння, був театром постійних зударів між Червоною Армією і військом Третього Райху, який його окупував, як і решту України, від 1941 року до останніх місяців війни.
Митрополит Андрей Шептицький в часі, навислому загрозою для майбутнього, будучи похилого віку і терпівши на параліч, спричинений ув’язненням росіянами в часі Першої світової війни, забажав номінувати Йосифа Сліпого своїм заступником з правом наслідства. Від Папи Пія ХІІ отримав на це повну згоду і 22-го грудня 1939 р. Сліпий був висвячений на архиєпископа з правом наслідства. Через своє єпископське мотто Сліпого «Пер аспера ад астра» Сліпий не приховував труднощів, які ставали перед ним, коли принимав єпископське служіння. По смерті Митрополита Андрея, 1-го листопада 1944 р., Сліпий став його наслідником як Архиєпископ Львова і Митрополит Галича. Владика Сліпий мав тільки кілька місяців, щоб вільно виконувати єпископське служіння. Він був арештований совєтськими властями, разом з іншими єпископами, 11-го квітня 1945 року. Наступного дня його повезли до Києва під сильною охороною. Тут його піддали виснажуючим допитам день і ніч. Ті, що його ув’язнили вимагали від нього, щоб він відлучився від Папи і Риму, а в заміну стане Митрополитом Києва Російської Церкви. Коли зауважили, що Сліпий ніколи не погодиться на це, і що скорше дасть себе убити чим зірвати з Папою, почали обвинувачувати його у політичних злочинах.
Сліпий так відтворив ці моменти: «Мене піддавали день і ніч постійним допитам. Я був у такому стані, що буквально не міг триматися на ногах. Коли мене провадили від одного судді до іншого, були змушені мене підтримувати, щоб я не повалився на землю… Одного ранку, повертаючи в свою келію, я побачив в коридорі єпископа Станиславова, Західня Україна, коли виходив з купелі. Майже 80-літній Владика Григорій Хомишин був вкритий ранами і доведений до вичерпання. Очевидно, голод, брак сну, а головно безконечні і постійні допити можуть знищити людину і довести її до стану божевілля, і для мене це була справжня ласка Божа, що я міг витримати ці муки».
Після одного року допитів і всякого рода тортур, Сліпого засуджено на вісім років примусових робіт, Гулагських таборах. Так почалася безконечна серія переміщень з одного лагеру Совєтського Союзу в інший, часто без причини, тільки щоб зламати спротив єпископа і змусити його відректися своєї віри. Подорожування поїздами, у неймовірних обставинах, представляли чи не найгірше нещастя для засудженого. Часто вагони залишали на безлюдних рейках, і в’язні там перебували днями без відповідної поживи, ліків і гігієни. Сліпому довелося перебувати у таких таборах ув’язнення: Маклаково, В’ятка, Новосибірськ, Боїми, Печора і багато інших, які вкрились сумною славою. Всі вони були вписані Митрополитом у карту подаровану Іванові ХХІІІ. Роки ув’язнення протягнулися довше від тих, які визначено строком ув’язнення, і життя Митрополита було дальше послаблюване. Однак, як про це подають різні свідки, Сліпий ніколи не втратив своєї людської і єпископської гідности. Незважаючи на муки і терпіння багато хто знайшли розраду і мир у зустрічах в лагері з Митрополитом. Його постать закарбувалася як відклик до людяного і релігійного серед буревію ув’язнення.
Один з в’язнів концентраційного табору в Інті, Сибір, писав: «Коли я чекав на нашу чергу, міг я краще пізнати товариша моєї недолі, якого знав тільки ім’я: Сліпий. Мені видавалось, що він був священиком, що можна було припускати із спостереження його особи, з його гідної поведінки і з його білої бороди… Виснажений, він сидів на своїй торбі, і чекав, так як і численні інші, що з ним будуть робити. Несподівано відкрилася брама і ввійшли два молодики… їхній погляд затримався на Митрополиті. Блискавично напали на нього і зникли. Разом з ними пропав і багаж Митрополита: князь Церкви лежав на підлозі, з уст і носа тягнулася смужка крови».
Інші в’язні пригадують його з новосибір ського табору: « В’язнична сторож часто брала на кпини Митрополита, особливо в години проходу по подвір’ї в’язниці. В’язничники хапалися за кожну нагоду, щоб його запитувати чому він опинився в тюрмі, додаючи до цього груб’язні жарти і реготи. Митрополит не звертав жодної уваги на це і продовжував свій прохід». У 1962 році, Сліпий одержав остаточний вирок. Його депортовано у в’язницю найбільшої безпеки у Мордовії, одну з найсуворіших, з якої, як говорилося, «ніхто живцем не виходить». Тут, один з товаришів ув’язнення його так пригадує: «Мав маєстатичний вигляд, навіть у в’язничному убранні. Дуже спокійний, найглибшої культури, він вже перебував у совєтських таборах понад десятиліття і був дуже хворим… і все ж поводився рішуче і намагався не бути тягарем нікому, а допомагати і служити другим».
Пережиття Владики Сліпого ніколи не були забуті Римом. Пій ХІІ, в часі Різдва 1957 року, написав йому зворушливого листа, яким висловив турботу всієї Церкви його долею. Іван ХХІІІ, щойно вибраний, виявив живе зацікавлення справою Митрополита-в’язня, останнього представника Української Католицької Церкви ще при житті. Пережиття Йосифа Сліпого представляло пережиття всієї Української Католицької Церкви, яка, на думку совєтів, повинна була зникнути разом з Митрополитом . Папа Іван домагався всяким способом врятувати цього єпископа і здобути свободу української Греко-Католицької Церкви, аж доки не домігся його визволення. Папа, щоб виявити свою пошану і подив до цієї великої єпископської постаті, іменував його кардиналом ін пекторе (у грудях – Пер.). У січні 1965 року, Папа проголосив його між 27-ми новими кардиналами.
Не можна читати без сліз історію цього єпископа, як і його Церкви. Його терпіння ідеально представляє терпіння української ГрекоКатолицької Церкви, яка була офіційно «заборонена» совєтським режимом від 1946 до 1989 року. Значуще, що першим питанням Сліпого в день його звільнення було: «Чи моє визволення означає визнання свободи Греко-Католицької Церкви?» Питання кардинала Сліпого одержало відповідь щойно. по його смерти, яка наступила 1984 року. Однак його героїчне життя дуже спричинилося до врятування його Церкви.
