Свідчення віри Каріни Черняк, православної із храму Косьми та Дам’яна (РПЦ, Москва)
У 1987-1988 рр. у нас були зустрічі з Митрополитом Антонієм у Москві, дуже важливі для мене та багатьох інших людей. У звичайній московській квартирі, нехай і досить великій, збиралося до 88 осіб. Пізніше з учасників цих зустрічей вийшло дуже багато лідерів різних Церков: православних і католицьких священиків, кілька протестантських пасторів. Переважно це були молоді люди, які на той час іще не зробили свого життєвого вибору. Здебільшого це була московська інтелігенція, хтось уже воцерковлений, а дехто лише шукав зустрічі з Богом, шукав свого місця в Церкві. Ця зустріч допомогла людям визначитися. Чому? Бо ми побачили у своєму житті того, кого можна назвати свідком. Це був справді Божий святий, ми знали, що колись він буде канонізований, а поки що він для нас – учитель Церкви, провідник на нашому духовному шляху. Митрополит Антоній говорив про себе, що він не богослов. Але те, як він знав Господа своїм серцем, допомагало всім, із ким він зустрічався, відкрити власне серце назустріч Богові, не тільки конкретній церковній традиції, а Богові як Особі. Ми відкритим серцем змогли побачити й почути, як Господь присутній у житті, в серцях братів і сестер із інших християнських традицій.
1989 р. відбулася зустріч із Жаном Ванье: Господь показував нам Свою присутність у серцях найкращих людей, що були в цілій Церкві. Також ми потрапили у Францію на велику зустріч спільноти «Емануель», де зібралося близько 5 тисяч молодих християн; ми були на зустрічі Тезе і могли бачити, як палають любов’ю до Господа серця наших братів та сестер католиків. І це був той самий Господь.
Потім до нас приїхав о. Даніель Анж, і ми побачили, що в його серці теж живе любов до Бога. Звичайно, в центрі усього цього був о. Олександр Мень, наш духовний наставник, який допоміг нам зробити перші кроки на християнському шляху й відкрити серця братам і сестрам із інших конфесій. Господь нас до чогось готував, і в подальшому з цих наших зустрічей виростали плоди. Наприклад, з’явилася наша спільнота при парафії свв. Косьми і Дам’яна. До цього ми себе розуміли як маленьку молитовну групу, учасники якої регулярно зустрічалися у нас вдома. Ми не мали бажання всіх привести до себе чи затримати в себе. Ті, хто були з нами, вчилися в нашій молодіжній місіонерській школі. Ці люди тепер мають молодіжне служіння в 10-11 парафіях Московської області. Це лідери, які допомагають молоді приходити до Бога. У інших спільнотах та рухах також є люди, що пройшли через наш досвід. Це й Спільнота св. Егідія, що існує в Москві, й «Фоколяри», й «Віра та світло».
Наша група не виросла в дуже велику спільноту; ми маємо від Господа інше завдання: зокрема, щороку влаштовуємо молодіжні табори, куди приїжджають близько 1000 осіб – це молодь, яка ще тільки шукає Бога. І якщо ця зустріч із Богом у тих людей відбувається, то далі вони можуть уже самі шукати, де конкретно Господь бачить їхнє місце. Чесно можу сказати, що більшість із них воцерковлюється в Православній Церкві, можливо, найчастіше на нашій парафії свв. Косьми і Дам’яна в центрі Москви, проте, буває, що й на інших, до речі, навіть часто дуже традиційних. Тому що з Богом можна жити навіть усередині найтрадиційнішої Церкви. Ліберальне крило Церкви чи консервативне – це все умовності; насправді люди, які живуть Богом і люблять Його, є всюди, і якщо людина зустріла Бога, то вона буде з Ним у найрізноманітніших традиціях.
Такі зустрічі насправді дуже багато чого в житті визначають, тому що ми щоразу стоїмо перед питанням: «А що для мене означала та зустріч із владикою Антонієм чи Жаном Ваньє?» Щоразу Господь мені щось дуже важливе відповідає.
1991 року в Росії відбувалася організована протестантами «Місія Бога». Спочатку її планували як православно-протестантську. Потім із політичних причин змінили думку, проте ми звернулися з листом у Патріархію про те, що хочемо в цій місії взяти участь. І нас на це благословили. 10 осіб із нашої спільноти долучилися до місії. Ми пливли на кораблі з Петербурга до Ростова упродовж двох тижнів. Там були переважно протестанти – 60%, також православні близько 30%, решта – католики. Але один католик переважав усіх. Це був о. Даніель Анж. Він мав скромний статус спостерігача, йому не дозволили проповідувати на стадіонах чи майданчиках, де могли виступати ми. Але він випро- мінював таку гарячу любов до Гос- пода й кожної людини, що через два дні його попросили вести вранішні молитви. З першого ж таки разу ò. Даніель почав говорити про Богоро- дицю. Він говорив із такою любов’ю до Матері Божої, такими точними словами передавав її значення, Її присутність у нашому житті, що це не викликало негативної реакції, навпаки, його всі уважно слухали, зрештою як і тоді, коли він розповідав про святих. Під час цієї місії був дуже складний момент, коли один із протестантських лідерів, трохи начебто незадоволений тим, що в католика несподівано виявилася така активна роль, захотів якось збалансувати ситуацію і влаштував щось подібне до суду. Під час слова о. Даніеля цей чоловік почав раптом перераховувати всі історичні провини Православної Церкви, виставляючи претензії… католикові! І отець Даніель Анж жодного разу не заперечив: «Чому Ви це говорите мені? Скажіть це їм!» Він відповідав: «Тут ми винні. Простіть нам», тим самим являючи собою єдність Церкви. В інших випадках він казав: «Ви не маєте слушності. У цьому моменті у вас неправильне розуміння, це історична помилка». Це був дивовижний досвід єдності: де треба, його позиція католика допомагала йому захистити православних. Ми починали цю місію в страху, насамперед одне перед одним, бо не знали одне одного. Поступово ці бар’єри зникли, коли всі почали спілкуватися, дивитися на свого сусіда по-іншому. Був іще такий випадок. В одному маленькому містечку проповідували наш православний брат і протестантський проповідник. І одного разу люди з аудиторії зауважили: «Ось ви говорите про єдність, любов. Але ж між вами є поділ». Тоді ці проповідники, потиснувши одне одному руки, відповіли: «Так, між нашими традиціями є проблеми. Але ми любимо одного Бога. І ми маємо право свідчити про Нього разом».
Серцем місії була маленька каюта о. Даніеля Анжа, тому що там був Ісус у вигляді Тіла й Крові, там постійно відбувалася адорація. І тоді, можливо, вперше в житті, ми відчули це щастя молитви перед Святими Дарами. Ця католицька традиція стала для нас рідною. Ми побачили, що вона є і в Православній Церквi під час Великого посту, коли Святі Дари постійно перебувають на вівтарі. І в ході Літургії також є момент, коли священик виходить із Тілом та Кров’ю Господа. Отож ця традиція адорації для багатьох із нас стала улюбленою, а в Санкт-Петербурзі є навіть парафії, де служать православні священики, серця яких також дуже глибоко сприйняли цю молитву перед Святими Дарами. І таких моментів взаємного збагачення, коли Господь реально нас об’єднує, є дуже багато.
Уявіть собі радянську людину, яка ніколи не була за кордоном, не знає мови і боїться їхати сама. І тут мене на паломництво у Францію благословляють два єпископи: православний Митрополит і католицький Кардинал. Обидва ієрархи мені сказали: «Не бійся!» слова, що їх часто можна прочитати в Євангелії. І в мене цей страх зник. Коли я приїхала туди, в мене був подвійний шок – від знайомства з іншою культурою та з іншим способом життя із Господом – 24 години на добу. У якийсь момент я навіть хотіла повернутися назад. Але була нічна адорація, під час якої я заспокоїлася. Я почула раптом, як Господь промовив до мене: «Ти хотіла віддати Мені лише частинку свого життя» – і зрозуміла, що це абсолютна правда, і саме цим був викликаний мій страх і шок. Бо що таке «нормальне» християнство? Ти ходиш на Службу, ти читаєш вранці та ввечері молитви, а в решті – живеш, як усі. Але Господь хоче нас для Себе повністю, 24 години на добу 365 днів на рік. І це не теорія, це реальність. У Франції я зустріла людей, які жили саме так, і всередині мене виник внутрішній конфлікт: те, що Господь мені пропонував, я не хотіла прийняти. Тоді Він не мав іншої ради, як звернутися до мене безпосередньо. І саме в цей I момент відбулося моє навернення, і моє життя цілком змінилося…
На жаль, ми, християни, побудували богослов’я поділу. А тепер нам потрібно створити богослов’я єдності, відкривши серце й розум Господеві. Тільки тоді ситуація міня- тиметься. Християни повинні бути практиками, не просто приходити до храму на Служби, а жити з Богом, у Церкві, щодня. У цьому – все те, що говорили владика Серафим, Митрополит Антоній, наш улюблений Папа Іван Павло II, у цьому ми всі єдині, бо саме цього прагне для нас Бог.
