Мабуть, десь в літку 1983 року до моїх рук потрапив «Лист» папи Римського до митр. Й. Сліпого в справі відзначення 1000-ліття Хрещення Русі, лист дуже не виразний; тоді ж дійшло «Послання» Московського патріярха в цій же справі. Стало зрозумілим, що починається змагання за присвоєння нашої історії. А у нас панувала тишина. Іноді якийсь, як правило, греко-католицький священик щось нагадав, але ніби так мимоходом. Польська Автокефальна Православна Церква мовчала. Здавалось, що ті. які перші повинні голосно промовляти, якби чекали на… вказівки «звідкись». А в Росії приготовлення йшли повним ходом і, в першу чергу, «науковцями». На початку вісімдесятих років у Ленінграді вийшла праця «Тісячолєтіє дрєвнєйшіх монєт Росії», нав’язуючи власне до Ювілею Хрещення, тобто — присвоєння українських грошей Х-ХІІ вв. Як нумізматична праця, книжка ця була опрацьована дуже солідно, мала один гріх — все наше створене в ті віки викладалось як російське, навіть не як русскоє, але власне — російське. Властиво весь наклад цієї книжки був кинутий на закордон. А українська радянська критика звернула авторам тільки одну увагу, мовляв, автори не мають слушності, що карбування грошей було пов’язане з приняттям християнства. І тільки (журнал «Жовтень»).
Тоді ще не було відомо, яку позицію, по відношенні до нашого Міленію займе Ватикан чи Константинопольський патріярхат. Папа вів переписку з Піменом, останній заховувався просто по-більшовицьки, — в 988 році було хрещення Росії, крапка! В такій то ситуації і зродилась у нас думка, що треба щось робити, треба вже людям почати говорити правду, історичну правду про Хрещення України, але й історію України, бо ж відділити історію релігії від історії України взагалі неможливо. Через рік, за допомогою Михайла Ковальського, зміг я зробити перший публічний відчит в костелі в Сквєжині, де українці греко-католики мали право відправляти своє Богослуження. В дискусії вийшло, що людей цікавить, передовсім, історія Рідного Краю і в тому історія християнства. По таких розмовах створюю конспект: «Кілька думок (світських) з нагоди 1000-ліття Хрещення України», де звертаю головну увагу на події в Україні, пов’язані з актом хрещення — організація власної церковної адміністрації, започатковання чернецтва і шкільництва, емісія перших грошей-монет, поширення монументального камінного будівництва, тощо.
року на запрошення Олега Гнатюка з Ґданська роблю доповідь в осередку УСКТ: «Початки християнства в Україні». Доповідь нав’язувала до листа ап. Павла до Колосян 3.11 і аж до сьогодення. Прийшло кількадесять осіб, в тому й «Журавлі», які тоді мали тут свій зліт. Майже дві години оповідаю про події в Україні перед 988 роком і опісля, — стосунок до нас сусідів, зокрема Московії. Чимало уваги присвятив нашим стосункам зі Сходом і Заходом; звертав увагу, що на відміну від Московії і Польщі, у нас, в ті часи, не було властиво релігійних заколотів, і порівнював з сьогоденням. Прикладів з сьогодення було повно, бо я продибав (пройшов) усю Лемківщину, Підляшшя і місця поселення українців після акції «Вісла». Дехто з присутніх просив повторювати деякі події і дати, щоб вспіли записати. Правду кажучи, я сам не дуже знав як мене приймуть в цьому, все ж таки, університецькому місті, але… після доповіді й дискусії викладач місцевої Академії, Штук Пєнькних (Академія Мистецтв), підійшов до мене і сказав, що він ще не бачив такого, щоб люди слухали дві години й ніхто не вийшов із залі.
На другий день, вже вранці, приїхав до мене гурт нашої місцевої інтелігенції на розмову. Кілька годин щирої, цікавої і доскіпливої розмови, суть якої — як і що треба зробити, щоб не допустити до дальшої релігійної незгоди серед наших людей на релігійному полі. Найважніше, — пояснити людям, хто стоїть за незгодою і кому залежить, щоб ми між собою сварилися. Тут вийшла на яву ще одна справа, — мала свідомість про стосунки між Російською Православною Церквою і Українською православною Церквою. Люди часто утотожнювали одну з другою. Це питання завжди займало мені досить часу, щоб пояснити, хто кого охрестив, хто кого породив і хто кого остро поборює. Але справді молодих інжинерів, магістрів і студентів цікавило питання визвольних змагань взагалі, в роках 1939-1952, зокрема, історія ОУН і УПА… Тоді публікацій доступних загалові ще не було, а жажда знання була велика. Мені, як учасникові тих змагань в Україні треба було якось про все це говорити, говорити правду.
Ось, так я зрозумів, що при нагоді святкувань Ювілею Міленію треба переказувати нашу історію, історію України, зокрема молоді, бо де вона мала навчитися її? Треба сказати людям, що МИ в історії все ж таки щось зробили й дали світові, з чого можемо бути горді, треба тільки ту історію пізнати, а тоді зрозуміємо, що москалі на очах світу окрадають нас з нашого доробку, в тому й через свою Церкву з нагоди Хрещення Київської Русі.
Пригадую, як багато було здивованих, коли почули, що наша Київська Софія на двісті років старша від Лондонського Вестмінського собору, а на триста років від Краківського Мар’яцького собору; що наша «Руська Правда» старша теж на двісті років від Британської Великої Хартії Свобод; що наші предки, як писав польський історик, вже в XI ст. жили «за писаним правом», до того більше демократичним від згаданої Хартії.
В розмові зі знаним художником запитався я, чи він робить зустрічі-лекції про мистецтво. Він відповів:
Один раз спробував, але прийшло тільки сім осіб і я більше вже не робив.
Подумав я над тим, шо сказав знаний і заслужений художник і сам собі сказав: буду зустрічатися з людьми, навіть якщо прийде одна особа, бо може це буде та, яка перекаже іншим, або я від неї довідаюсь чогось цікавого. Це мій обов’язок перед Тисячоліттям.
30.03.1985 рік, Кошалін. Приймає мене студентка Еміля, на десяту годину йдемо до церкви (гр.-кат.). На церкві висить оголошення про мою зустріч, священик теж просить людей піти. Зустріч відбулася в світлиці УСКТ. Оповідаю півтори години, а тоді ще розмова-дискусія. Жажда знання історії у людей дуже велика. На закінчення дівчата подарували мені квіти.
Слупськ. На станції чекає мене «журавель». По короткому відпочинкові їдемо на село… українське, де живуть переселенці з-під Перемишля (з акції «Вісла»). Гарні господарства, скрізь по домах українська мова.
В Слупську зустріч в світлиці УСКТ. По доповіді довга дискусія, розмова:
Який хрест правильний, який наш?
Чому в Польщі православні українці мають свого єпископа, а греко-католики ні?
Як видно, недоінформованість людей в таких, здавалося, простих справах велика. Щоб тільки не почали ми воювати ще й за форму і вигляд хреста, замість бути християнами. Але людям треба розповісти про історію повстання різних форм хрестів. Єдиним єпископом українцем православної Церкви в Польщі є єп. Адам (Дубець). Але він не є єпископом для православних українців, лише єпископом Польської Автокефальної Православної Церкви. Правда, єп. Адам чимало робить для української громади. Українського походження є також єп. Сава, але він, властиво, цурається свого роду, нехтує потребами білоруського населеня, серед якого працює. Отож, православні українці в Польщі належать до Польської АПЦ, іншої тут нема. Також греко-католики є складовою частиною Польського Католицького Костела, який не погоджується на окремого єпископа для «унітув». Така правна ситуація наша в Польщі. Треба домагатися від церковних і державних властей, щоб наші вірні мали свого єпископа — греко-католики й православні. Миряни в цьому можуть багато допомогти духівництву.
Того ж дня ще доповідав в Битові, теж в світлиці, яка міститься в якомусь старому замкові.
Людей повно, прийшли просто з греко-кат. церкви. Квіти, квіти…
В ночі повертаюсь поїздом до дому, десь біля триста п’ятдесят км. Це друга ніч підряд в поїзді, але не відчуваю змучення. Радість із зустрічей додає сил. Бог помагає!
В травні відбулася така камеральна зустріч в Зеленій Горі — двох священиків і кількох мирян.
1988 рік. 26 жовтня — зустріч в Ельблонгу. В світлиці майже сама молодь, що дуже радує душу. Ограничена можливість пізнавати історію свого народу з наукових джерел, наявність ворожої чи неприхильної і завжди брехливої публіцистики, має все ж таки негативний вплив на світосприймання молодими людьми. Тому дискусії завжди виходять поза межі доповіді і розтягаються в часі. Але ж питань не можна залишити без відповіді. Хтось питається про стосунки грекокатолики — православні в нашій історії. Тема сама в собі. Оповідаю, що УHP мала свого представника у Ватикані, який був визнав де юре українську державність; при міністерстві Ісповідань УНР був відділ для справ греко-католиків; раніше ніж 1946 рік для греко-католиків, був 1930 рік для православних українців; у роки визвольних змагань 1920-их років і тих останніх в роки II Світової війни ніхто не порушував цього питання зі шкодою для боротьби. Робили це тільки наші вороги. Кращими військовими відділами УНР були Січові Стрільці, переважно греко-католики.
Ввечері у вузькому кругу ще довго розмовляємо про наше життя, те минуле й сьогоднішнє. Знаєте, каже Андрій, я щойно сьогодні довідався про родовід Тризуба. Я думав, що він десь з козацьких часів, як доводив нам один вчитель, а тут тисячоліття! Справа в тому, що я мав зі собою різні медальйони випущені з нагоди Тисячоліття, фотографії грошей-монет з княжих часів і дещо розповів про наші гроші, перші монети випущені ще за Володимира Великого. Все це робилось в рамках Ювілею, бо все це одна наша історія. І ділити її не можна.
На другий день маю доповідь про Переяславську Раду в Гданську, а точніше, — про ліквідацію Москвою Переяславської угоди, яка зрештою, з юридичної точки зору не була укладена. По черзі обговорюю всі т.зв. «статті», які Москва нав’язувала Україні, кожний раз окрадаючи наші права. За тридцять років властиво нічого не залишилось від наших завойовань з 1654 року. Тому, що доповідь була в циклі міленійних святкувань, звертаю увагу, що Київська Митрополія не підписала Переяславських угод, митрополит Київський і всієї Русі не склав присяги цареві, незалежність нашої Церкви мала бути гарантована окремою статтею. Київ, який властиво підлягав Митрополитові, не складав присяги цареві; Москалі зайняли Київ силою війська.
Прикро, але люди не дуже знають історію УАПЦ, і часто пов’язують, а точніше — не розрізняють Митрополії Київської і всієї Русі від Російської Православної Церкви. Загарбати нашу МКіВР шляхом підкупу й інтриг вдалось Москві щойно в 1685/86 pp. Не знають люди (православні теж!), що Вселенський Патріярхат ще в 1686 році визнав загарбання Москвою Митрополії Київської і всієї Русі за симонію, тобто — купівлю. Неканонічність загарбання нашої Церкви Москвою в 1686 році потвердив Вселенський патріярхат Томосом в 1924 році.
В дискусії перед веде молодь. Студент має претензії до Хмеля за підписання угоди з Москвою, бо не мусив. Очевидно, що не мусив, а як мав поступити? Тяжке питання, сьогодні ми дивимося на ті події і інакше розуміємо, але тоді? Польській магнатерії на Україні довіряти не можна було; унійна Церква не піддержала всенародного повстання (з малим вийнятком); визвольна війна, яку очолив Хмель, була революцією національною, але й соціяльною, що робило її несприятливою ані для Варшави, ані для Москви. Москва тоді не могла позволити собі на війну з Україною, але могла піти на союз з Польщею, що в недовзі й так учинила. До того треба додати, що Хмель, як здається, просто не знав Москви, хоч був людиною освіченою. Треба незабувати, що ми щойно тоді підіймалися з дна нашої історії, щойно знов виходили на міжнародну арену як самостійна сила, творили зовсім нове, незнане ще в Европі, суспільно-державне життя. Хмель змагав, як писав Величко, до створення української річпосполитої, а довкола були сусіди з монархіями, в більшості абсолютними — Москва, Туреччина, Польща. Можна роздумувати над висловом М. Петровського: союз з Росією в 1654 році був злом, але меншим ніж союз з Польщею. Вивчаймо історію доскіпливо й не робім помилок наших предків.
Коли вже збирався виходити, підійшов один пан і подякував за виклад та сказав, що він вперше зрозумів правду про Переяславську угоду.
1987 рік. В травні запросили мене до Мєндзижеча, де був вже раніше на Шевченківських святкуваннях. Тут люди — виселенці з Лемківщини. Доповідь розпочинаю з історії християнства власне в цьому регіоні нашої землі, про визначних діячів з Лемківщини, про вікові зв’язки Лемківщини з рештою наших земель. Коли так розмовляли, пригадався мені випадок, що мав місце на святкуванні 50-ліття «Просвіти» у Львові в 1938 році. Тоді виступив один чоловік десь із Ряшівщини — не пригадую вже прізвища — і промовив польською мовою:
Ми, украіньци, нє умєйонци мувіць і пісаць по украіньску…
Зал плескав і плакав… Так і ці люди, живуть серед польського населення, серед постійного натовпу антиукраїнських публікацій, без жодної істотної помочі (ну-бо звідки?), але стараються зберегти свою національно-релігійну тотожність, хоч не мають з чого пізнавати правду про свою історію. Як Тебе не любити, народе мій!
Чим ближче був Ювілейний рік, тим більше зростала пропагандивна діяльність Московського патріярхату в світі. Одним із перших «апостолів» Пімена був наш малорос митр. Філарет, екзарх України. Чого тільки він не брехав у своїх «проповідях» і статтях? У Польщі подібну роль призначено Польській Автокефальній Православній Церкві, а передовсім архп. Саві і єп. Яремії. Крім цих, рупором Москви було Хшесьціяньскє Сполечне Стоважишенє пана Моравського. Щоб якось допомогти людям розібратися в цьому питанні й протидіяти, пишу разом з товаришами статтю — «Як то було в 988 році?». Стаття була написана українською і польською мовами. Висилаємо листи до кат. митр. Ґульбіновича, єп. Адама, даємо латинським священикам, людям. Провідною думкою статті було:
Християнство до Росії прийшло з України-Русі, але в 988 році, як в X ст. взагалі жодне російське місто, жодне плем’я, жодна земля російська християнства не прийняли. Поганство в Росії збереглося аж до XVI ст. Свої думки підбудовуємо твердженням відомих російських істориків, літописами тощо.
1988 рік. 22 січня зустріч із студентською молоддю в Гданську, в приватній хаті. Тема: IV Універсал УНР. історичний огляд і висновки. Основні наші, на мою думку, помилки:
- нестворення негайно власної армії та розпуск вже існуючих відділів;
- нестворення негайно внутрішньої служби;
- нерозброєння чужих (російських) військ в Україні;
- незліквідовання російських агентур в Україні;
- очікування на «ласку» Установчих Зборів (Всеросійських);
- невведення в чин своїх власних прогресивних, як на той час, законів.
В дискусії один студент, Петро (історик), запитав:
Чи потрібна була нам збройна боротьба тоді й, чи тепер ми повинні бути готові до збройної боротьби за УД? Адже, відомо, що незалежність Польщі «виграв на фортепіяні Падеревський»?
Для мене була це перша й несподівана зустріч з українським пацифістом, до того істориком — що відповісти, щоб було переконливе й не образити його переконань? По-перше, що І. Падеревський «виграв на фортепіяні» незалежність Польщі, не зовсім точно. Безперечно, що в дипломатії він відіграв поважну ролю, зокрема в передверсальський період, використовуючи свої добрі стосунки з президентом США. Але польське питання на міжнародній арені поставив не Падеревський, він тільки включився у відповідний момент. До цього йому помагало те, що він завжди за границею виступав як польський піяніст, ніс світові польську музику й культуру, чим пропагував у світі Польщу. Все це незаперечне. Але, коли б в самій Польщі не було боротьби самих поляків за свою державність, треба сумніватись, чи Падеревський щось «виграв би» на фортепіяні. Боротьба за незалежність є багатогранною — політичною, культурною, науковою, економічною, релігійною, військовою, дипломатичною. Історія вчить, що жодна колонія, в засаді, не домоглася своєї незалежності без збройної боротьби партизанської чи фронтової. Жодної з цих форм змагань не треба легковажити. Рішаючими чинниками бувають: збройна боротьба й дипломатія. Визвольні змагання мусять бути багатогранні, як багатогранне саме життя народу. Тому вчіться і будьте українськими дипломатами, генералами, вченими, бізнесменами, священиками, банкірами, музиками…, але завжди будьте українцями, де б ви не були, і для України працюйте скрізь.
Тут мені пригадалися слова проф. X. Вейцмана. коли його запитав прем’єр Великої Британії, як королівський уряд має віддячитись йому за винахід штучного каучуку в роки 1 Світової війни, він відповів:
Зробіть щось для мого бідного народу. Через тридцять років X. Вейцман став першим президентом Ізраїля.
24 січня, спільна КУТЯ в Зеленій Горі. Просять розповісти щось про різдвяні звичаї. Що ж, по всій Україні звичаї майже одинакові, може зумовлені лише природними умовами, — в Карпатах і Поліссі та Підляшші не мають куті з пшениці, бо там пшениця не родить. А що вже розпочався Ювілейний рік, оповідаю про наслідки хрещення — 1000-ліття шкільництва й чернецтва в Україні; вважається, що першим манастирем був у нас Мижигірський Спас під Києвом, оспіваний Шевченком і зруйнований москалями в 1934 році; перші вчительські манастирі, що заснував їх кн. Володимир; першу жіночу школу в Києві, яку заклала кн. Янка в 1086 році тощо.
30 січня, Мястко. На вокзалі зустрічає мене гурт молоді. Короткий відпочинок у пані Євуні, у вечорі зустріч з молоддю: 70-ліття відродження Української держави (УНР). Як мало молодь знає історію свого народу, де ж мала навчитися?
31 січня. Білий Бір. Як треба дякувати людям, які тут, далеко від рідної землі, поконуючи всякі труднощі, зорганізували українську школу з гуртожитком! По Службі Божій в церкві, зустріч з громадою. На заклик греко-кат. священика люди просто з церкви прийшли послухати доповіді. Повна заля, люди стоять на коридорі. Оповідаю півтори години, а тоді ще багато цікавих питань, як скрізь. Але пані Євуня нагадує, що чекають ще нас в Мястку. Якась дівчина дарує квіти. Молоде подружжя запрошує до Лємборга, на жаль, не збулося…
Мястко. Цікава дискусія про справи в Україні та в світі; про організацію наших Церков:
- Чи то правда, то мати папи римського була українкою?
- Як справді папа відноситься до нас?
- Чи то правда, що Шептицький був поляком?
Оповідаю всю генеалогію роду Шептицьких від княжих часів, заслуги митр. Андрея для українського народу…
Я папи не обожую. — каже один пан, — бо коли був краківським єпископом нічого не вчинив, щоб полегшити долю українських греко-католиків, а йому ж підлягали всі парафії на півдні Польщі. І тепер відношення до нас польського кліру не змінилося… Адже, то неправда, — каже інший, — що тільки влада нищила наші церкви, брав участь в цьому й польський клір, а військо людове було в своїй більшості католицьке. Костел не виступив в обороні українських католиків, не засудив досі злочину. Тяжко, а говорити треба. Коли приїхав уперше до Польщі архєп. Марусин, то люди просили пробоща в Криниці, щоб дозволив з цієї нагоди відслужити Богослужбу в колишній нашій церкві в Криниці-селі. Недозволили. Служба відбулася в каплиці св. Антонєго.
Справді, й у мене з тієї зустрічі залишилась горич на душі, бо й сам Марусин заховався… бракує слів… Багато оповідав про доброту папи для українців, коли був краківським митрополитом, що люди сприймали тяжко зітхаючи… Ані одним словом не згадав Марусин про митр. Й. Сліпого, який і для нього був, адже. Верховним Архиєпископом УКЦ. Такою була правда. А люди, як на злість, вітаючись з Марусином, просили «передати низький уклін Патріярхові Сліпому!». Архп. Марусин дякуючи настоятелеві каплиці за дозвіл служити греко-католикам у його каплиці і за «опєкев над украіньскімі католікамі», сказав: «нєпорозумєня мендзи намі били длятего, же тей опєкі било за мало». В душі, одначе, жевріло, що після зустрічі з людьми, Марусин «зукраїнізується». Дай Боже!
4 квітня. На Шевченківських святкуваннях в Зеленій Горі розказую про перші українські монети, бо це теж входить до ювілейних святкувань. На заклик люди склали біля 30-ть тисяч зл. на школу в Білому Борі.
В травні на пропозицію о. Богдана роблю цикл лекцій про християнізацію України від найдавніших часів, але по трьох лекціях за «інтервенцією» о. Сосницького мусив перервати, бо викладав «не покатолицькому». Це ж спіткало мене й в православній парафії із такого ж приводу, тобто тому, що «нє гаварю на чєловєческом язикє». Це був одинокий випадок, коли греко-кат. священик зробив під моїм адресом подібний закид.
В 1988 році були організовані різні конференції, наукові й ненаукові, з приводу нашого Міленію. Була така 15.05 і в Гданському університеті. На жаль, наших студентів і молоді взагалі було мало. Коли вже ми розходились підбіг до мене д-р В. Мокрий і в бігу поцілував, перепросив і виправдався, мовляв: «маєте рацію, але мене зі всіх сторін дуже тиснуть і я мушу так писати, щоб хоч щось опублікували». Справа була така. Після публікації книжки «Полякув і Украіньцув вчорай і дзісь», я написав до Мокрого острого листа з критичними заувагами, він мені не відповів і ось, тепер, коротко сквітував справу.
Ці наукові сесії, які були дуже потрібні, були одначе однобічні, верх вели латинсько-польські рації, і мало хто відважився на ретельну дискусію. Ось. на сесії в Варшаві Т. Кравчан твердив: «Помилково почалось утотожнювати греко-кат. населення з українською людністю, що мало пізніше в XX ст. часто трагічні наслідки», або: «На Холмщині й Підляшші уніяти, то передовсім поляки, які боронили унії не лише як свою релігію, але передовсім приналежність до вспульноти польскєй». І ніхто з наших не полемізував з ним. Недостатком сесій було й те, що на них не запрошувано українських православних єрархів.
В першому кварталі року в «Вядомосьцях Польскєго Аутономічнеґо Косьцьола Православнеґо» опубліковано «Пастирський лист» єпископів до 1000-ліття Хрещення Русі, в якому властиво про хрещення не було мови. Були натомість напади на УКЦ і купа історичної неправди. На щастя більшість православних священиків не оголосили його в церквах, або змінювали текст. Написав я довгого листа до митр. Василія у цій справі, але відповіді не отримав, як і в інших справах. Одначе оо. єпископи не забули мені. Бог їм простить!
29.05. Осєцько. Слухаємо св. Літургію в греко- кат. церкві. Отець запрошує всіх піти на відчит. Питання як скрізь: Який правильний хрест? Чи то правда, що Шептицький був поляком? Звідки все це взялося? Чи не наслідки російської пропаганди?
5.06. Їду з о. Рожаком до Позьжадла. Тут нашим людям дозволили раз на місяць молитись в костелі після латинників. Після Літургії маю пів години, щоб сказати людям щось про Ювілей.
19.06. Бжоза. Слухаємо Службу Божу в православній церкві, де все відбувається за греко-кат. порядком. На жаль, о. Кохан відмовляється запросити людей на відчит і сам не прийшов. Зібралося хіба 12-13 осіб. Цікаві питання: Чи греко-кат. мають свого єпископа? Чому Вселенський патріярх не був на святкуваннях в Москві? Хто першим пізнав правдивого Бога? Чому проф. Богдан Осадчук в РВЕ сказав, що його «зьомковє не мають права відзначати тисячоліття»?
Як видно, на зустрічах можуть бути різні питання, навіть безпосередньо не пов’язані з темою і треба бути готовим відповісти правдиво й виразно.
Лугі. Лемківське село на Заході Польщі, яке обслуговує той же отець, що й в Бжозі, і так же тут відноситься до нас. На зустріч прийшло вісім осіб. Оповідаємо про історію і наше сьогодення, про доробок вихідців з Лемківщини в нашій історії, а зокрема до культурної скарбниці. А сам думаю, чому православні священики, так байдужі до всього національного, адже після 1947 року власне православні, будучи визнаною владою релігією, багато зробили для збереження нашої релігійної і національної тотожності? Так далеко вже зайшла «опіка» чужих. Роздаємо людям ювілейні медальйони, дещо з літератури.
Лемківщина. Здоров’я не дозволило зробити доповіді в Ганчовій, куди був запрошений. Був тільки на врочистій вечері з єп. Адамом, де співав хор із Білостоку. Співав чудові українські пісні — релігійні та світські. В хорі кількох поляків. Радість!
Тут православні ставлять пам’ятні високі хрести з написом: «В тисячоліття Хрещення Київської Русі» (хоч Варшавська митрополія розповсюджувала металеві таблиці з російським написом). Греко-католики вмуровують, де можуть, металеві таблиці. На Ювілейні святкування, одні й другі, запрошують латинських єрархів, які рідко коли приходять. Але, щоб разом молились православні українці з українцями греко-кат. не зустрів, мовляв, недозволяють канонічно-теологічні різниці. Ну, добре, але в одній і тій же церкві моляться православні й латинники, а також — латинники й греко-католики, а то й протистанти і греко-католики. Чому ж не можуть молитись в одній і тій же церкві православні і греко-кат. українці? Як раділи б люди, коли б хоч раз на Міленію так сталося! На цьому клаптикові землі, куди повернулося чимало його мешканців із виселення, йде гостра релігійна боротьба серед братів, безглузда боротьба, яку підсичують і використовують чужі. Правда, православний клір тут в більшості малосвідомий, переважно з білорусів, суспільно не активний. Але є і свідомі, зокрема, з оточення єп. Адама, якого в Варшавській митрополії називають таки «націоналістом». Православний клір мало знає, або взагалі, історію Церкви в Україні, бо в духовних школах вчать тільки з підручників виданих в Росії до революції, виклади ведуться російською і польською мовами. Студенти з Яблочинської Духовної семінарії оповідали мені, як їх присікали єпєп. Сава і Яремія за те, що вони розмовляли і відповідали на іспитах українською і білоруською мовами. Обидва мусили покинути семінарію. У видавництвах Варшавської митрополії російською і польською мовами! — тільки і пишуть про Московський патріярхат, про російських святих. Навіть вбивство російським монахом-шовіністом митр. Юрія Ярошинського називають «божественним і православним чином». Друга сторона — греко-католиків називає «польсько-українською релігією» («Право і жицє»). Словом, доборолась Україна… Тяжко на душі… Коли пишу ці слова прийшов лист з України, де пишуть про «велилюдну маніфестацію львів’ян 28.02. для вшановання Т. Шевченка. На двох площах і вулицях зібралось біля Успенської церкви біля 25 тисяч людей і двох непідписаних священиків — греко-католик і православний. Була це спонтанічна маніфестація, а коли обидва духовні, зачинаючи молебень, обнялися і поцілувались, то народ заплакав із зворушення і щастя». Радіє і моя душа з непідписаною Україною!
В грудні ювілейного року молодь Зеленої Гори запросила мене зробити доповідь про Берестейську унію 1596 року. Прийшли в більшості студенти обох релігій. Думаю, що вдалось мені передати правду про ті часи, бо ще мав доповіді на тему: «Ми і наші сусіди-християни», про стосунки між нами і Польщею та Росією; «Київ домонгольської доби»; «70-річчя відродження Української держави УHP». Властиво, то не були доповіді як такі. Треба було оповідати й розмовляти зі слухачами, бо такий спосіб дає більшу комунікативність.
4.12, Шпротава. Доповідь: «70-річчя УНР». Прийшло чотирнадцять осіб. Людей найбільше цікавить найближче — події в Галичині — ЗУНР-ЗУОУНР; стосунки польсько-українські; чи Польща визнавала УНР? доля наших армій після війни; Руська Народна Республіка Лемків…
Оповідаю про подібність долі українців і поляків на початку війни, діяльність українських і польських військових загонів та самостійницьких рухів у боротьбі за незалежність народу, об’єднання двох українських держав у 1919 році, визнання України Польщею 26.10.1918 р. (Радою Регенцийною Королівства Польського).
Як грім з неба… в «Тигодніку Подляскім» з 19.02.1989 року появилась стаття якогось Теодора Д., який хотів розправитись зі мною за полеміку з д-ром А. Кемпфі. Але було видно, що статтю надихнув єп. Яремія. Чого тільки той Теодор не набрехав. Закинув мені, що українські дивізійники вже в 1942 році переслідували православних на Волині!? Написав репліку і… опублікували, і Теодор замовк. З єп. Яремією мав я суперечку — не сам зрештою — на окружній екуменічній нараді у Вроцлаві. Він намовляв, теж не сам. щоб представники церков засудили розгортання американських ракет в Европі, а ми стали на точці, що треба засуджувати розгортання ядерної зброї взагалі, скрізь і всіма. На це блаженнійший повчав нас, шо більшовики розгортають свої ракети у відповідь на американські. Хоч нас було меншість, одначе «номер» єп. Яремії не пройшов (хоч, хто його знає, що там справді написали в протоколі?).
1989 p., Ґданськ, 20 січня. О. Гнатюк зорганізував зустріч зі студентами. Зібралось біля сорок студентів із всіх Вузів. Сидимо в кімнаті одного студента, — як хто, на канапі, кріслах, а то просто й на підлозі. Вільна, не вимушена атмосфера, така студентська. Аж радісно на душі. Тема: визвольні змагання після поразки в двадцятих роках з наголошенням періоду II Світової війни. Розпочали розмову десь біля 18-ої години, закінчили о 1.30. А коли вже більшість розійшлася, ще в малому гуртку дискусія до 4-ої над ранком. Чогось такого я не переживав давно. Хвалив Бога, що дав сил стільки часу оповідати — викладати і відповідати на запитання, разом міркувати, зокрема про ОУН-УПА. Яка жажда у тих молодих людей пізнати історію! Скільки мудрих думок!
Вранці гурт студентів проводить мене на вокзал до поїзда. Подібне пережив я вже в Україні, коли одного дня мав п’ять пар в Педінституті. Боже, дай ще сил!
Зелена Гора, 14 березня 1989 року. Заходами факультету гуманістики Вищої Педагогічної Школи вдалося вперше зорганізувати тут сесію наукову: Тарас Шевченко і його творчість. ВПШ дала викладачів, а гурток УСКТ артистичну оправу. Властиво, то тими «акторами» були діти Підлипчаків і Яворницьких. При організації виринуло оте прокляте «малоросійство». Викладачка російської мови, киянка Г. Корбіч. відмовилась зробити основну доповідь, а коли її все ж таки «примусили», то вона зробила всім радянський сюрприз — прочитала виклад російською мовою. Нема гірше як освічений раб, писав колись Г. Коллонтай.
Так закінчився мій ювілейний рік. Не багато й не вбого. Щось може з нього проросте, дай Боже!
Треба було повертатися в Україну…
березень, 1989 рБ.
П.С. То було тоді, сьогодні багато дечого змінилося на краще, змінилися і люди, дехто повернувся лицем до свого народу й своєї Церкви, але скільки ще праці в переді!
Заввага редакції. Бажаємо до своєрідної хроніки святкувань тисячоріччя хрещення Руси-України у Польщі, авторства Степана Семенюка, додати відзначення і святкування тисячоріччя хрещення Руси-України, яке відбулось у вересні 1988 р. у Ченстохові на «Ясній Горі». Видається нам, що воно було кульмінаційним і унікальним, де були не тільки наші Владики, на чолі з Патріярхом Мирославом-Іваном, але також Примас Польщі Кардинал Ю. Ґлемп, як також польські єпископи, священики і вірні. У цих святкуваннях взяло участь понад сімдесять тисяч вірних українців і поляків. Перед тим був виданий єпископатом Польщі, на чолі з Примасом Польщі Кардиналом Ґлемпом «Пастирський Лист», який мали тиждень перед святкуваннями в Ченстохові прочитати по всіх костьолах у Польщі. Цей лист був надрукований у католицькому тижневику «Недзеля», що з’являється у Ченстохові, за 11 вересня, на титульній сторінці. Це справді було вийняткове й унікальне відзначення тисячоріччя хрещення Руси-України, яке заслуговувало на увагу і признання. Про це був загальноохопний репортаж у журналі «Патріярхат» за місяць жовтень 1988 р.
