(У сорокліття хіротонії Його Блаженства Патріярха Йосифа
виголошена на концерті у Римі 22 вересня 1979 р.)
Провидіння щедро наділило український нарід ласками, поставивши його на грані двох світів, з виразним призначенням статися посередником між Заходом і Сходом, чи синтезою двох духовостей. Воно вивінувало його килимом неозорого степу без межі, без краю — з багатством барвного й пахучого квіту та духм’яною аромою пристрасного зілля в молоком та медом текучій, соняшній країні.
Споконвіку відчули наші предки в цій кольоровій мозаїці природи та в м’якій ніжності урожайної землі всюди присутність Божу — відчули самого Бога, як несказану красу та безконечне добро, що в своїй довершеній гармонії ставали для нас нашою правдою і нашою дорогою до справедливости!
Але дарувавши нам те духове багатство, яке сталося підставою нашого світогляду на століття, Провидіння вивінувало нас ще й у інший спосіб, щоб не зледачіли ми у добрі й у розкоші — одно із найглибших місць св. Письма каже: «Кого люблю, того караю». І Господь поруч із радістю життя, дав нам і терпіння, яке ніколи не опускало нас. Коли багатства заманювали у соняшну країну хижі орди кочовиків, які століттями котилися лявінами смерти, руїни та жаху, тоді отчизну треба було боронити від нападів та небезпек, що при рідкім населенні, на розлогих просторах без природних границь не було легким. В таких умовах оборона ставалася обов’язком не тільки однієї верстви, але привілеєм кожного, і своєрідною фортецею стався кожний хутір, загублений самотньо у безмежжі… Серед тривалої загрози — постійно між життям і смертю, в непевності завтрішнього дня, кожний ставив собі питання про змисл життя, чи про істотне у житті, про справжнє призначення людини.
Коли туземне, виставлене на небезпеку, було непевним, проблематичним, тоді очі зверталися у потойбічне, у вічне, що виростало понад людину, що вело її до розуміння трансценденції, — до піднесення понад одиничне, понад особисте у загальне, незнищене.
Тому відчуття й розуміння Божого в Україні було давніше від поширення християнства, і в тому коріниться те величне пророцтво Андрея Первозванного на Київських горах, — на досвітках християнства — про постання города, що стане осередком віри на цілому Сході.
Його Благословіння звершилося по століттях — безкровно і без насилля — у історичних актах Ольги та Володимира, а город славився своїми золотоверхими банями — свідками побожности й багатства.
Але ж небезпеки не переривалися, і вони раз-у-раз різьбили обличчя української людини, із її містичною впевненістю у перемогу світлого та святого. Ті небезпеки вимагали «цілої» людини, — повноцінної та ініціативної, і в той спосіб людина, змагаючи до самопіднесення, ставала у центрі світогляду, з усіми добрими, але й лихими сторінками тої осередньої позиції одиниці, яка вимагала для себе повних прав, рівних її обов’язкам у протиставленні ворогам. Так родилося в Україні почуття свободи, рівности й братерства, заки ще в Европі розвинулося розуміння демократії.
Високе розуміння гідности людини ставало підставою пошани другої одиниці, і послідовно джерелом толеранції, але ж воно зобов’язувало також до шукання правди, зокрема до шукання правдивого розуміння християнства у трагічний час розбиття. Коли інші народи кривавилися у релігійних війнах, ми шукали єдности у синтезі, яка врешті-решт могутньо прозвучала у Берестейській Унії, що в ній найповніше проявилося післанництво України, як дороговказу до поєднання, до вселеньскости на роздоріжжях століть і світів. Тому стільки любови у нас в обороні цього дороговказу, що — бувши післанництвом — стався великим зобов’язанням.
Але ж ті великі дари Провидіння скривали й небезпеки: Шукання Правди постійно йшло в нас перед розумінням сили. Царство Боже хотіли ми здійснювати єдино словом, ентузіязмом, святим поривом, натхненням віри у добро. Та постава так виразно відбивається й сьогодні у Руденка на засланні, коли він з-поза колючих дротів посилає нам своє «Вірую»:
«Народе рідний, степова стихіє,
Безхитрісна, довірлива душе!
Пишайся тим, що ти не завойовник,
В неволі ще нікого не тримав!»
Це тоді, коли нас оточували сусіди без тих високих етичних засад, що й призвело крок за кроком до стану, що ми опинилися в неволі. Цінячи особисту свободу та її вияви, ми так боялися несправедливости власного царя-самодержця, — монарха, чи провідника, аж запанували над нами чужі деспоти.
Боронячи прав одиниць, громад, районів, чи волостей, — дієцезій чи єпархій, ми не зуміли створити свого власного сильного центру, що зміг би успішно протиставитися силою чужій небезпеці: з часів Боголюбського, що грабив і ганьбив для задоволення своєї пихи київські церкви, почерез руйнування Запоріжжя і знищення його так пильно зберіганих вольностей, через касування Унії в минулому столітті за царату аж до приходу Муравйова, до штучно організованого голоду, до трагедії Української Автокефальної Православної Церкви і злощасного 1945-46 років з беззаконним проголошенням перекреслення Берестейської Унії, — унікального дороговказу Вселеньскости.
Уміймо ж відчути в цих подіях і карах голос Божої мови й перестороги: Читаймо в книзі життя у наш великий ювілей велику науку, яка пливе із пониження й терпіння, — із нашої голгофи, якщо хочемо дійти до Воскресення. Пройдім ще й ще шлях наших ісповідників, які загинули, не зрадивши, і їх Первоієрарха, що 40 років стоїть у Проводі Церкви-Страдальниці. Вслухаймося у Його ювілей у крик розпачі трьох сотень тисяч вірних — катованих чи закатованих.
І серед них усіх — він — їх Первоієрарх, що відкинувши для єдности із Апостольським Престолом пропозицію статися патріярхом зрадників, стався терпінням і незламністю у вірності Патріярхом Ісповідників, чого й досі не зуміли доцінити ті, для яких він добрим змагом змагався!
Але ж! А проте! Ніщо в світі не пропадає, і — зокрема — не пропаде, не зів’яне квіт мучеництва!
Чи ми самі зуміли те відчути? І зокрема чи ми розуміємо, як то Провидіння ставило перед нами виразні знаки, щоб не зійти із правильного шляху на бездоріжжя блуканини?
Це ж сьогодні 50-ліття синоду українських владик у вічному місті під проводом великого Митрополита Андрея, якого подивляв християнський світ, але якому у свій час не зуміли належного віддати рідні новітні волості — єпархії, що більше берегли своїх партикулярних прав, ніж єдности Помісної Церкви із її правами, гарантованими у Бересті. Чи не за це прийшла кара у виді першого заливу наших земель у десятиріччя Синоду із виразно зарисованими цілями, але без свого завершення…
І саме тоді, як новий знак Ласки: 1939 рік — серед великої загрози і вселюдної тривоги таємна хіротонія наступника Великого Митрополита — найдостойнішого Ювілята — із усіми символами майбутнього мучеництва — із жезлом-посохом попереднього Єпископа-Ісповідника, в’язня царських тюрем.
А як прийшла жахлива хвилина Правди й проби, впродовж довгих 17 літ Він стояв, як граніт понад розбурхані хвилі, як символ змагання України до Вселенськости Церкви під одним проводом, але з виразним наголошенням багатства Соборної Церкви у різновидді Помісних Церков.
Перегортаючи сторінки історії, натрапляємо знову у найважчий час сумнівів чи зневіри на нову подію на тернистому шляху — для підбадьорення й підкріплення: 1959 рік посвячення будинку Папської Колегії — Малої Семінарії, з якої вийдуть десятки провідних одиниць, — посвячення будинку, завжди із думкою про доріст, який заступить тих, що загинули в тайзі та тундрах, на Колимі чи Соловках, у Казахстані чи Мордовії. Завжди із думкою про Великого Неприсутнього, — про Провідника того Доросту, про Первоієрарха, Якому у Його сімдесятиліття Великий Пій XII вишле свого листа-привітання, що до Адресата своєчасно не дійшов, але залишився одним із світліших документів у стосунку Апост. Столиці із Українською Помісною Церквою.
І велика радість звільнення Митрополита за нашими молитвами і стараннями найшляхетніших одиниць вільного світу, — Його тріюмфальний поворот із заслання, коли струмом розливалося дрижання у тілі кожного, а сльози радости заливали очі.
І що принесли тоді Йому МИ, коли оплесками привітав недавнього В’язня цілий Ватиканський Собор у Петровім Храмі, при Петровім гробі, — які науки витягнули ми із терпіння тисячів і з Його терпіння. Чи оточили ми всі теплом наших почувань, чи — навпаки — творили нові волості, бережучи вольностей дієцезій, зв’язаних чужими законами і формами, які нас в нутрі ділили і різнили, — із перекресленням прав Берестейської Унії, — у час, який шумно названо екуменічним! Хто ж повірить у слова та запевнення, коли дійсність перекреслює слова. Чи зуміли ми мужньо вказати на ту велику загрозу розбіжності слів і діл у святій справі? Чи безтурботно турботи залишили самому тільки Главі Церкви?
А що зробили миряни? Чи справді один могутній рух, чи поділені і розсварені краєві волості і реґіони.
Але ж Патріярх стояв, як ґіґант, не зважаючи на вік і переживання, вказуючи шлях, — залишений у змаганні самітним. Він — Патріярх мучеників і ісповідників, — Він — Патріярх тіней армії безіменних і закатованих. Патріярх, що згодом — саме 10 років тому дає нову візію у посвяченому Соборі Божої Премудрости, що почерез простори й століття має містично сполучити Київську Софію із Софією у Римі. Одночасно Український Католицький Університет має об’єднати майбутній священичий доріст із цілої діяспори, що його брак ми так вірно оплакуємо. Але чи спромоглися вислати наші волості до університету при Патріяршому Соборі — Душе святий, — Душе істини — подай мужність сказати терпке слово Правди, щоб не мусіло говорити за нас каміння — бодай по 5-10 кандидатів, щоб вони під мужньою рукою виховувалися на зміну ісповідників або таки самі сталися ісповідниками. Хто знає, чи містика місця у єдності із Основником не витворила б настрою того запалу, що переміг би ситу байдужість і полонив сотні дальших кандидатів?
Хто знає, чи однодушна оборона прав, урочисто запевнених перед століттями, не була б притягнула інших кандидатів до жонатого клиру, так світло записаного в історії українського народу, але насамперед таки в історії УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ.
Сьогодні приміщення УКУ далеко не заповнені, — сьогодні Патріярхові, як і Мойсеєві, сповняється 40 літ блукання по пустині на шляху до обітованої землі, — до Рідної України. Чи ми сміємо допустити до того, щоб знову пролунав їдкий сміх Азазеля, — щоб Блаженніший Отець Йосиф, як Мойсей у ґеніяльній візії Франка, усумнився серед рідних таки Авіронів і Датанів?
Чи ми сміємо дати причину — весь Божий український нарід — Владики — присутні і (як боляче) неприсутні, а з ними священики й усі миряни, щоб усумнився наш Патріярх не тільки на порозі великого ТИСЯЧОЛІТТЯ нашої слави та терпіння, але може й на порозі Обітованої землі наших предків, яких святий прах зобов’язує до Єгошуї крику: «До походу! — До дії!»
Станьмо ж біля Нього всі, — спаяні, солідарні, обновлені вірою ювілеїв, в яких вичувається голос Божої мови і Божої волі. Помісности Церкви не дадуть протести, чи бунти проти Апост. Столиці, як символу єдности Церкви, за яку терпів Патріярх. Але помісність Церкви здійсниться автоматично однодушним висловом усіх Владик, за якими є велика сила терпіння сотень тисячів. Хто це може заперечити?
Ми вміємо заздрити іншим їхніх успіхів, але не вміємо наслідувати їх у однодушній поставі, коли Церква в своїх членах стає в загрозі, — коли (щоб бути конкретним) були спроби розбиття єдности польського єпископату для химери сподіваного відпруження. Чи не огортає нас стид на згадку того, що однодушна постава у слушний час зуміла відвернути загрозу. Хто сьогодні полякам має за зле їхню однодушну поставу, коли із неї саме вийшов по століттях перший неіталійський намісник Христової Церкви, — перший папа слов’янин. Чому б — замість заздрити — не піти за промовистим прикладом?
Тому вступім у нашу новенну грядучих років перед нашим «міллєніюм» тверді і рішені, із запалом, що пливе із крови ісповідників, із запалом, що є потрібний для здійснення завдань, які перед віками поставило перед нами Провидіння. — Щоб ми зуміли новим ідеалізмом натхнути весь світ, але насамперед оновити Вселенську Церкву у загрозі зледачілого людства резиґнації й мирного самозадоволення, — у світі, що забув, що Христос велів брати хрест, якщо хтось хоче бути його послідовником, коли сьогодні бажається вигод, розкошів, ореолу слави без крапель крови тернової корони.
Струснім пил байдужости, а насамперед проклін незгоди, яка і досі віддалює нас від ідеалу Помісности Церкви народу, що його Призначення ми мусимо бути гідні, зокрема ж на порозі тисячоліття, як гідними мусимо бути Людини, що їй у її вечір багатого життя складаємо до стіп наші серця й наші думки, бажаючи, щоб тисячоліття ми під Її проводом відзначали у повній єдності Ієрархії, духовенства та мирян всіх модерних волостей нашої діяспори у Помісній загально визнаній і санкціонованій українській Патріярхальній Церкві.
Поділитися:
