Американський філософ Емерсон питався і давав рівночасно відповідь собі: «Що це є «часи», «літа», як не пару глибоких осіб і кілька активних персональностей, які зісумовують якусь добу?». Так можна сказати про 75-ліття Сестер-Василіянок в Югославії, яке вони будуть відзначувати при кінці серпня цього року. Мала групка тих монахинь прибула в 1915 році (26 серпня) до містечка Крижевці, щоб положити основи до чималої апостольської праці згодом аж двох Провінцій, які лишили великий слід своєї активности, оснували кілька манастирів та вложили багато труду у виховній праці Церкви серед надзвичайно складних відносин і труднощів на Балканах в Югославії, де наша Церква мала велике число своїх вірних, яких можна б зачислити до перших в нашій історії емігрантів, а цю церковну провінцію до першої церковної ієрархічної одиниці поза межами рідної землі і обряду.
Перші емігранти-втікачі східнього обряду опинились на терені сьогоднішньої Югославії вже в ХVIІ сторіччі під натиском турків з півдня. Це були люди різних народностей, православної віри, звали їх «ускоки» (втікачі) або теж валахи, числом біля 60 тисяч. Хорватські латинські єпископи дали їм духовну опіку, і приємно відзначити, що активним місіонарем серед тих «валахів» за порадою і на доручення митрополита Рутського був наш пізніший холмський єпископ Методій Терлецький. Це був перший зв’язок нашої Церкви на Русі з вірними східнього обряду на території Хорватії. Працювали також і наші оо. Василіяни серед тих «ускоків». Митрополит Рутський навіть мріяв про включення першого єпископа для тих ускоків, що прийняв католицьку віру, в число єпископів Київської Митрополії. Ось кілька речень митрополита Рутського з 31 серпня 1635 року до Конгрегації для Поширення Віри: «Кілька тижнів тому я передав Вашим Еміненціям листи щодо місії серед валахів в кордонах Мадярщини, Трансильванії і Хорватії та й обіцяв я вислати їхньому єпископові Лонгінові Бранковичеві священиків, як тільки він отримає від цісаря матеріяльне забезпечення. Цей єпископ, що був деякий час у мене, настоював, щоб з ним їхало два наші священики, не чекаючи відповіді з Австрії. Він казав, що ті священики є необхідні, і я вислав їх в ім’я Боже. Також дуже просив він, щоб включити його до числа єпископів Київської Митрополії для його тіснішого зв’язку з нами. Я згодився, бо вважав, що таке включення буде корисне для нової місії».
Так почались наші зв’язки з католиками східнього обряду на Балканах ще поки туди емігрували наші люди з Галичини і Закарпаття. Був час навіть, що один з єпископів (який перший оформив цю громаду в канонічну церковну провінцію) Василь Божичковіч, мав бути єпископом Львова по смерті Лева Шептицького в 1779 році! (Він — Божичковіч — був професором філософії у Львові). Кандидати до священства з цієї области студіювали разом з нашими студентами у віденськім Барберум.
Не місце тут писати історію цієї церковної провінції, що вже віддавна є єпархією (від 1777 p.). Ідеться про те, що вже зараня свого існування вона мала такі тісні зв’язки з нашою помісною Церквою в Україні, і їй ми помагали. Перші переселенці з наших земель — з Закарпаття — переселились туди у ХVII-ХVIIІ сторіччях. Притягала їх добра врожайна земля і мрія про спокійне хліборобське життя. Принесли зі собою тут свій обряд, свої звичаї і традиції та стали немов цікавим живим островом серед численних інших національностей. Друга численна група примандрувала тут у 1775 році числом біля 8 тисяч. Це були наші козаки по зруйнуванні Січі, що примандрували в ці околиці з гирла Дунаю. По якомусь часі вони виїхали звідти. В XIX сторіччі прибули в Югославію українці з Галичини, і зв’язок з Галичиною знову зміцнився. В 1976 році крижевацька єпархія мала 47,513 вірних, 50 парафій, 50 священиків і 110 монахинь різних згромаджень. Тісний зв’язок зі Львовом держав єпископ Діонісій Няраді. Він брав участь в спільних нарадах з нашими Владиками, йому навіть були доручили в тридцятих роках зладити для галицьких шкіл Катехизм (Хорватія була помітною країною в катехитичному русі).
На такому дуже скороченому історичному тлі подій пригляньмось, коли на Балкани вступили своїми ногами наші Сестри-Василіянки. (В 1906 році прибули туди теж до Крижевців перші Сестри-Служебниці). Промотором ідеї, щоб мати в церковнім житті, своєї области монахинь, був саме єпископ Няраді і Дрогобицький. Вони висилають до Львова незадовго перед Першою світовою війною дівчат на науку і духовний вишкіл. Тих дівчат захопила у Львові війна й інвазія російських військ по їхній першій успішній офензиві в серпні 1914 року. Сестри-Василіянки зі своїми ученицями в манастирі Словіта пережили рік російської окупації, гарячкову працю російських православних священиків в «наверненні» Галичини на православіє, арешт Митрополита Андрея. Коли тільки російська армія почала свій відворот на схід, дев’ять дівчаток з Югославії і враз із ними дев’ять Сестер-Василіянок негайно вирушили зі Словіти на південь до містечка Крижевці недалеко Загребу, щоб не тільки решту війни пережити в рідних сторонах, але щоб здійснити мрію єпископа Няраді — оснувати в Югославії василіянські жіночі манастирі і почати працю над вихованням молоді. Словіта знаходилась на боєвій фронтовій лінії, і небезпеки були справжні. У висліді боєвих дій дві сестри згинули, одна була поранена, а одна з причин війни там померла. Югославія пережила легше війну.
Прочитаймо, що записала якась пильна Сестра-Хронікарка в хроніці СС Василіянок в Крижевцях під датою 26 серпня 1915 року зараз по їхнім приїзді до Крижевців*: «В часах, коли лютуєсь страшна, загальна середно європейська війна і пануючі всіх держав розсилають свої війська на ріжні позиції, посилає Господ наш Предобрий Ісус Христос своє мале стадо з тихої словітської обителі до Крижевця, понеже воєнна небезпека єще не минула і можна було сподівати ся, що хвиля верне неприятель, тому вислали нас Високопреподобна Мати Настоятелька Анна Теодорович зі Словіти, щоби охоронити від небезпеки воєнної». Варто звернути увагу на гарний і розумний стиль та думку тих слів. Писала вироблена духовно і умово особа.
Сестри з дівчатками виїхали зі Словіти 23 серпня 1915 р. в понеділок вранці коло 5-ої години — разом 18 осіб. Дорога була нелегка і тривала чотири дні і три ночі. Легко уявити собі поїзди, повні війська і різного воєнного матеріялу, безліч народу, що теж хотять їхати кудись. Поїзди їдуть нерегулярно з великими частими зупинками, треба пересідати і чекати, харчів, навіть для дітей, нелегко дістати і в додатку літня серпнева спека. І Хронікарка пише: «Но коли поміч людська найдальша, тоді поміч Божа найблизша». Найдовше мусіли ждати у місцевості Чоп і Дебречині, деякі діти і сестри послабли. Деякі сестри були професійними медсестрами (в манастирі в Словіті в часі війни був шпиталь Червоного Хреста з численними пораненими, а згодом вибух тиф і холера). Сестри, як члени Червоного Хреста, могли користати з деяких привілеїв тієї організації і могли діставати деякі теплі харчі (підвечірки, сніданки) з військових приділів на залізничних станціях. В Чопі якийсь військовий лікар високої ранги спинив довше поїзд, щоб діти могли поснідати, і кондуктор потім мстився на сестрах за цю задержку… Вимагав доплати до білетів другої кляси… Бувають людиська в світі…
В Крижевцях прийняли сестер дуже гостинно і тепло, хоч не зразу дістали вони мешкання на манастир. За пару днів три сестри і восьмеро дітей поїхали до Керестуру до батьків, які вже думали, що їх діти погинули (така ходила чутка!). Вертатись до Словіти в часі війни було годі, тому беруться зразу до праці. Діти пішли до місцевої школи, а три сестри, що не скінчили семінарії у Словіті, вчаться приватно четвертий рік, інші три сестри вчаться в такий самий спосіб перший рік семінарії. Відчуваються всякі браки, бо сестри не привезли зі собою майже нічого. В помешканнях тісно. Щойно 4 жовтня Владика Няраді переселює сестер і дівчат до так зв. «конвікту», де по сьогодні міститься їхній манастир у Крижевцях. Одержують тільки половину дому, бо друга половина зайнята військом на шпиталь. Але вже можна жити монашим ладом, хоч тісно. Сестри вчаться і вчать, а для домашніх робіт (кухня, пральня) рук нема. Прохають помочі у Словіті! 28 листопада приходить тая поміч — дві сестри: одна для ризниці й каплиці, а друга до кухні й пральні. Військо залишає другу половину дому, і вже можна в одній частині примістити дітей, а в другій сестер. Під кінець року хронікарка пише такі слова: «Так все на сім світі минає, минув і сей рік, хоч який він був тяжкий! Війна кровава окрутна неустає, з нівітки доброї вістки особливо наша Галичина в огни, наш монастир Словітський знова в небезпеці. Всюди шириться зараза як: холєра, тиф плямистий та чорна віспа». Але далі добавляє до тієї журби за свою Батьківщину: «Але туть в Крижевци сестри як у Бога за дверми, тихо, спокійно якби війни на сьвіті не було. Дім хоть невеликий, не много осіб і дітий, а таки дає досить занятя. Тож кожда сестра вже має свій уряд і помалу вже входиться в триб і порядок життя монастирського».
Мати Теодорович осталась на Різдво 1916 року, і від 10 січня почались реколекції для віднови обітів, які давав Владика Няраді. В навчанню помагали каноніки єпископа, а зокрема о. Шаятович.
1917 рік приходить якась криза, бо хроніка мовчить аж до червня. 29 червня відбулась матура. В листопаді приїхала знов Мати Теодорович з Галичини з двома новими сестрами: Марія Должицька і Юліта Бойчук. Хронікарка згадує з радістю про поворот «з тяжкої неволі московської» Митрополита Андрея, який звізитував дім у Словіті і зарядив, щоб Мати Анна Теодорович їхала до Крижевців. Яка журба про новий манастир у Югославії! Стан при кінці 1917 року: остались дві сестри, померли на туберкульозу три сестри, виїхали до Словіти — 4. Дітей — 12. Треба міняти кімнати, бо в будинку гриб і вогко. Очевидно, і з опалом не все гаразд. Цей гриб, помимо «лікувань», остався в будинку і досі. 9 грудня відбулося посвячення каплиці. Вона і досі в тому самому місці.
1918 рік, не зважаючи на війну і фінансові клопоти, відбувається ремонт дому, бо скрізь гриб. Треба зривати підлогу, дезинфікувати мур і вставляти печі. Остали самі молоді сестри і одинока з вічними обітами — С. Марія Должицька (померла в Америці). Дівчат, записаних в інституті, 16. На більше нема місця! В жовтні кидається в цілій Европі «еспанська слабість». Не минає і манастиря. Ніхто не вмер. Війна скінчилась, і Хронікарка пише: «Переживаємо дуже важкі часи, які колись лишень буде можна достаточно оцінити. Війна світова скінчилася, а вислід такий, що всі народи рвуть ся до самостійности, монархію австрійсько-угорську розірвано цілковито. Поодинокі народи відірвалися, бажаючи свободи і самостійности, цісаря скинено з престола і так держава австрійсько-угорська не існує вже. Так то всьо на сьвіті переминає та кінчиться. Нас найбільше дотичить доля 2 народів, українського і кроацького, де тепер жиємо. Кроація подібно як і інші держави полуденно-словянські злучилися з Сербією і узнали королем вспільним короля сербского Петра. Нарід приняв ту вістку з великим ентузіязмом. Цілі толпи мужчин, жінок та дітей ішли по вулицях з окриком «нехай жиє свобода». Не бракувало туть і окриків протів сьв. Церкви та священиків. Найбільше небезпеченьство грозило всім від т.зв. «зеленої гарди». Були то дезертири з ріжних народів, що крилися по лісах а тепер у хвилі неладу і замішання користали з доброї нагоди, нападали на людей навіть в місті і раб овал,и, що їм впало під руки. Якийсь час потішалисьмо ся гадкою, що бодай нашим Сестрам в Галичині ліпше веде ся в тих часах та що спокійніше будуть могли працювати для Бога».
«Але не така була воля Божа. Недавно вибухла там страшна війна між Українцями і Поляками, та відразу зісталисьмо відтяте від наших Сестер, бо всі наші монастирі в Галичині знайшлися знова на терені воєннім. Всі наші листи, які писалисьмо в ріжні сторони Галичини вертають по кількох тижднях або і місяцях. І так жиємо туть без жадної вістки з дня на день в тревожнім очікуваню заповіджених революциї неспокоїв та напастей на сьв. Церков (науку релігії в школах гімн, вже повикидали) на священство і монастирі. Одне прибіжище наше Найсв. Тайни в каплици, туть цілу надію нашу покладаємо».
Досить цього історичного нарису про цей великий початок поселення Сестер-Василіянок в Югославії тому 75 років. Не легкий був їхній початок, не легкі ждали їх часи і згодом. Сімдесят п’ять років, виповнених твердою працею для душ і для свого прожитку. І вони росли. Число їхнє збільшилося, число домів і станиць теж дійшло до гарної суми. Сьогодні в Югославії є дванадцять домів удвох провінціях і 55 сестер. Збудовано два нових великих доми у Крижевцях, що заступить старий дім ще з Першої світової війни і дім у Прнявор, що стане центром пасторальної праці для українців у Бачці.
Сестри працюють в першу чергу для свого поселеня в Югославії. Але старий зв’язок, що сягає часів Митрополита Рутського, не заник. «То найстарша єпархія на українських поселеннях, і вона завжди тісно лучиться і обрядом, і правом зі своєю Матір’ю», — писав покійний Патріярх Йосиф. Сестри-василіянки це здійснювали від початків свого поселення в Югославії аж досі. Вони перші прийняли працю біля Блаженнішого Йосифа по його виході на волю, вони сьогодні перші, що спішать з різною допомогою нашій Церкві в Україні. Зі слів Хронікарки крижевацької Хроніки бачиться той духовний зв’язок, союз любови до Славути, Львова, Галичини, України. Ювілей цього року нехай пригадає всьому нашому поселенню в Югославії, цитуючи знову слова Патріярха Йосифа, що «саме цьому зв’язкові із Матірною Церквою Крижевацька єпархія у великій мірі завдячує своє існування». Сестри-василіянки жили тією «духовною злукою» сімдесят п’ять років досі, житимуть нею і далі, зокрема тепер, коли прийде доба волі для нашої Церкви в Україні!
о. І. Музичка
* Залишаємо правопис оригіналу.
