Часом мені видається, що ми недостатньо цікавимось і відповідно не надто добре знаємо ту інтелектуальну атмосферу, що панувала в середовищі Галицької греко-католицької митрополії у міжвоєнний період. Проте якщо погортати сторінки тогочасних газет і журналів чи, наприклад, брошуру блаженного Омеляна Ковча «Чому наші від нас утікають?» (1932 р.), то важко не помітити, наскільки жвавим і живим був діалог навколо різноманітних питань церковного і суспільного життя. Звісно, ми добре знаємо цю історію в загальних рисах, життєписи і діяльність чільних осіб Церкви того часу – таких як Митрополит Андрей Шептицький, єпископ Григорій Хомишин, майбутній Патріарх Йосиф Сліпий та інших. Але про менш яскравих представників тогочасного церковного середовища, духовенства чи вірних наші знання не такі вичерпні. Одним із таких малознаних нині осіб є отець Юрій Кміт. Якщо поглянути на список його бібліографії – наукових розвідок, статей, фейлетонів та художніх замальовок, неважко зрозуміти, що особа отця Юрія є непересічною. До прикладу, в 1901 році, по смерті Фрідріха Ніцше, отець Кміт пише про нього розлогу довідкову статтю з цікавою проекцією на сучасні йому культурні явища в Галичині, яка починається такими словами: «Від якогось часу зачинають появляти ся в українській літературі слабкі проблиски модернізму. Наші молоденькі модерністи висувають несьміливо ще свою «голу душу, голу індивідуаль- ність», яка може творити лише в хворобливій, нервовій, горячковій стадиї, окружена сонними, галюцинацийними привидами, візиями викликаними алькоголем, пончем, абсинтом, змисловим розбурханем, безсонними ночами, неправильним житєм. Несьміливо висувають мабуть тому, що не мали ще нагоди познайомити ся докладно з писаннями модерної породи, лише поверхово, фрагментарно…» Далі автор переходить до аналізу філософії Ніцше, яка, на його погляд, найкраще відображає дух «синтезу» доби модерну. Вражає, як легко священик вступає на, на перший погляд, дещо чужу йому територію літератури. Але у випадку отця Юрія таке враження було б хибним, оскільки територія художнього слова не була йому чужою. Список написаного ним містить як власні літературні твори («Подруже: драма в двох діях», «Сповідь: мініятури», «В затінку й на сонци», «Музика», збірка новел «З гір», оповідання «Обід: З бойківського життя» та інші), так і літературознавчі розвідки, рецензії літературознавчі розвідки, рецензії на книги сучасників, наукові розвідки про письменників світового рівня: Вільяма Теккерея, Генріка Ібсена та інших. Особливої уваги заслуговує рубрика отця Кміта в тодішньому «Літературно-науковому вістнику» «Новини західньо-европейських літератур», в якій автор знайомив читачів із новинками й тенденціями в сучасній йому західноєвропейській літературі. Саме тому автори передмови до книги «Добрий посів. Проповіді на свята цілого року» – академік Леонід Рудницький та професор Микола Рудницький пишуть, що: «Отець Юрій Кміт був справжнім європейським письменником: його інтелектуальна допитливість та наукові зацікавлення не знали меж». І справді так. Але водночас слід зазначити, що в доволі широкій сфері зацікавлень отця Кміта було одне улюблене – по-особливому його погляд був звернений на дослідження побуту, культури і традицій бойків. Саме цьому українському субетносу присвячено чимало його наукових досліджень «Різдвяні свята у Бойків», «Похоронні звичаї і вірування у Бойків», «Словник бойківського говору» тощо. Свій «Словник бойківського говору» отець Юрій розпочинає словами, які до великої міри залишаються актуальними і в день нинішній: «Доки не буде зібраний і опрацьований як найповніший та найдокладніший словник бойківського, гуцульського і лемківського говорів, а головно бойківського, з його незвичайно багатою лексикою і архаїстичністю, а також словник важніших говорів на придніпрянській Україні, так довго не дійде до управильнення нашої літературної мови, так довго одні одним докорятимуть незнанням рідної мови». Сам отець Кміт постійно використовував сюжети з бойківського життя та бойківський діалект у своїх літературних замальовках. Безперечно, така різнопланова постать не могла бути непоміченою провідними представниками тогочасної галицької інтелігенції: про отця Юрія прихильно відгукувались Іван Франко, Михайло Грушевський, Володимир Гнатюк та інші діячі Наукового товариства ім. Т. Шевченка, членом якого він був особисто.
Слід сказати кілька слів про життя отця Кміта, яке минало у вирі чи не найскладнішого періоду новітньої історії Західної України. Народився він 24 квітня 1872 року в селі Кобло (нині Старосамбірський район Львівської області). Навчався у Самбірській гімназії та Львівській духовній семінарії. «Багатьох приятелів, знайомих заскочив своїм рішенням, що обрав Теольоґічні студії, будучи вже талановитим літератором і публіцистом!» – згадував його внук Юрій Гура. Був висвячений на священика 23 серпня 1900 року. Працював шкільним інспектором Рудківського повітового комісаріату ЗУНР, а також капеланом Українських січових стрільців. Майже 30 років був парохом у селі Чайковичі на Самбірщині. За свою проукраїнську позицію, зокрема через домагання права навчати дітей української мови у Чайковичах, перебував під постійним наглядом польської влади. Під час окупації Галичини радянськими військами, рятуючись від переслідувань, перебрався до Перемишля, де заснував етнографічний музей, займався розвитком життя місцевої української громади. Після початку війни між Німеччиною і СРСР перебрався до села Татаринів недалеко від Городка (Львівська область). А оскільки мав активні контакти з УПА, черговий прихід радянської армії в Галичину у 1944 році не передвіщав отцеві Кміту нічого доброго. Бійці намовляли його разом із сім’єю перейти з ними до Чехії, а далі на захід, проте не судилося… Отець Юрій помер в Татаринові 25 червня 1946 року.
Постать отця Кміта, греко-католицького священика, культурного діяча, інтелектуала, була, м’яко кажучи, незручною для радянської влади, тому пам’ять про нього намагались затерти. Його ім’я знову з’явилося в публічному просторі щойно у 1989 році, коли львівське видавництво «Каменяр» видало збірку новел «Образки з життя: оповідання, новели, нариси». У 1991 році в рідному селі священика Кобло був відкритий музей отця та встановлений пам’ятник. І ось у 2015-ому вийшло друком двомовне (українською і англійською) перевидання однієї з основних праць отця Кміта «Добрий посів. Проповіді на свята цілого року». Останні примірники першого накладу цієї книги, яка вперше побачила світ у 1924 році, представники радянських органів безпеки вирвали з рук уже старенького отця в 1944-ому і спалили прямо на церковному подвір’ї. Збірка містить 27 проповідей з нагоди основних свят церковного року. Кміт-літератор постає перед нами тут в усій потузі, свій письменницький талант отець Юрій вміло ставить на служіння глибокій вірі. Проповіді, звісно, несуть відбиток давнішої, барокової традиції виголошення гомілій з її надмірним натиском на людські емоції та можуть видатись сучасному читачеві дещо архаїчними, проте це не применшує їх цінності. Деякі тексти наскільки майстерно опрацьовані, що в них більше відчувається поетична ритміка, аніж звична оповідь. Ось так, наприклад, звучить вступ до проповіді з Великої п’ятниці: «Смуток, тяжкий смуток на обличчах громадян, коли ворог їх батьківщину загарбав, звоював, її надбання знищив, столочив, зруйнував; коли найкращих синів і найліпших дочок увязнив, замучив, заголодив: коли всяке життя припинив і умертвив! «Де зайшов я сьогодні? Ах, що я бачу? Що доглянули мої очі?» (св. Леонардо). Святий Сіоне, доме божий, чом ти оповився таким смутком? Де твої прибори, де твоя прикраса? Чом так німо, чом так глухо в твоїх просторах? Сумуєш, горюєш, наче самітна, безутішна вдова по втраті свойого найдорожчого, наймиліщого товариша. Замовкли дзвони, з жалю, не скликають вже нікого. Який день, яка година! Мій Боже, мій Боже! На Голготі вбивають Божого Сина! Тяжко конає, тяжко вмирає найсвятіша і найневинніша людина! Що сьогодні казати, що проповідати? Немає слів, хиба тільки в сльозах спочування поринати. Довершується найбільший злочин світа за всі літа. Скорбне, печальне видовище! «Що мусів умерти, а то в короткому часі, – соромною смертю, про це Ісус відав здавна. Хто спасає, той сам погибає; хто відкуплює инших, цей самого себе дає на офіру» (Papini). Хоч як тяжко, а треба починати розважання про терпіння й смерть Спасителя, щоби душі збудувати: святими думками серця сповняти. Вийдім на страшну, окровавлену гору, гляньмо на журне, обезображене обличча Ісуса й звідаємся: Що він терпить і з якого приводу цей тягар його давить? О, Маріє, найболючійша мати, дозволь нам з собою під Хрестом стати та все те, що тут чиниться, духом обняти!»
Особливої уваги заслуговує оформлення перевиданої книги, здійснене з використанням робіт внука отця Кміта українсько-американського художника й ініціатора перевидання Юрія Гури. Під час перегляду книги мимоволі ловиш себе на думці, що тут в одній книзі вдало поєднані дві цілком повноцінні окремі складові – збірка проповідей і альбом малярства. І слід сказати, що книга від цього лише здобула. Наостанок варто побажати нам усім, щоб ми мали частіші нагоди відкривати для себе наново такі скарби минулого.
Анатолій Бабинський
