31-й Колоквіум європейських парафій – КЄП1, на якому була присутня делегація зі Львова, тривав від 29 липня по 4 серпня в румунському місті Тімішоара. Подія зібрала делегатів із Франції, Бельгії, Швейцарії, Німеччини, Італії та Мальти. І, звісно ж, румунів, котрі приймали гостей. Попередня зустріч відбулася перед війною у Львові та була організована в 2019 році Фондом Святого Володимира.
Цьогорічний колоквіум був присвячений таким темам: «Церква і суспільство в діяннях», «Церква і суспільство сьогодні» та «Будьте мужні: я переміг світ! (Йо. 16, 33)». Лекції провадив Франсуа-Ксав’єр Амгерст (François-Xavier Amherdt) – з 1984 року священник єпархії Сіон, що в кантоні Вале у Швейцарії. Він співвідповідальний за італійсько-швейцарський редакційний комітет і є заступником директора католицької гуманітарної організації «Lumen Vitae».
Згідно з програмою, після кожної лекції тривали дискусії в робочих групах. Найперше вражає серйозність, з якою делегати обговорювали кожну тему. Тим більше дивує, що дискутанти добре володіли знанням Святого Письма та основних церковних документів, у тому числі папських енциклік. Нам складно собі уявити подібну ерудицію в пересічного українського парафіянина або ж, простіше сказати, українського християнина. Іншими словами, українських учасників колоквіуму здивувало усвідомлене християнство присутніх колег – глибоке й відрефлектоване.
Якою є парафія
Якою б не була тема обговорення, дискусія раз у раз скочувалася до проблем парафій, що й не дивно. У підсумку нам відкрилася цілком інша картина парафії, аніж та, до якої ми звикли в щоденному житті. І коли дійшла наша черга ділитися власним досвідом парафіяльного життя, то довелося визнати, що в Україні парафія – це в кращому випадку місце, де люди плекають свою християнську ідентичність, крок за кроком пізнаючи правди віри та основні ідеї християнства, а також традицію нашої Церкви та її обряди. Очевидно, це є наслідком перерваного радянською владою розвитку та пауза тривалістю 40 –70 років.
Натомість у багатьох інших країнах Європи парафія – це живий духовно-соціальний організм, який вже давно не рефлектує над своєю християнською ідентичністю і щораз більше поглиблює її (тобто це «дорослий» організм на відміну від нашого «дитячого»). Але головне те, що він намагається активно впливати на довколишній світ, живучи не лише молитовними практиками, а також втілюючи різноманітні соціальні проєкти. Парафія часто бере на себе проблеми ширшого суспільства, суттєво допомагаючи таким чином місцевій владі у розв’язанні соціальних проблем. І влада, натомість, це цінує. Наприклад, нас ознайомили з ініціативами однієї парафії в Каталонії (Іспанія). Парафія там упроваджує проєкт, в межах якого навчає безробітних найпростіших професій, що дозволять цим нещасним знайти роботу, а також навчає комп’ютерної грамоти. Слухаючи це, дивуєшся, що, з одного боку, в Іспанії, тобто в Євросоюзі, є прошарок неграмотних і безпорадних людей, які потребують такого елементарного навчання, а з другого – що в Україні це взагалі «не проблема»: люди всього цього навчаються самостійно. Ми сильні, ми навіть дуже сильні! Просто наша сила скована ланцюгами морального занепаду – суспільної недуги корупції.
Зрозуміло, що досвід зрілих парафій не знати, чи знадобиться тепер в Україні. Їхня зрілість закорінена в органічній глибокій вірі членів, яка дає плоди. Мусимо поставити собі запитання, чи наше християнство справжнє, чи воно тільки заради «пасочки» та заспокоєння власного сумління – «що сусіди скажуть». Можемо чітко зазначити, що поверхове (обрядове) християнство, притаманне нашому суспільству, жодним чином не змінює ситуацію в державі, радше породжує в молодого покоління нігілізм та розчарування.
Отже, християни в Європі, які визнають своє християнство, є для нас прикладом діяльного життя в Христі, прикладом діяльних мирян. Наголошуємо – діяльних мирян, що для нашої Церкви є болючим і непростим пунктом, незважаючи на прийняті церковні документи і навіть на «Рік Парафії».
Чим ми можемо поділитися
Але є щось таке, чого їм бракує. Європа старіє, Європу наповнили мігранти, що створює для її суспільств і загальноєвропейського суспільства додаткові напруги та виклики. Стара Європа не має достатньо покликань, їй бракує священників на кожну парафію, і парафії через це сиротіють. На колоквіумі обговорювали цю проблему, казали, що багатьом доведеться не кожної неділі мати отця на літургії. Це для них щось нове, це виклик. Наша делегація поділилась із ними досвідом катакомбної Церкви, коли отець приходив у невелику християнську спільноту раз на місяць і правив Службу Божу в помешканні. І тоді сходилася вся родина, і було це великим святом та великою радістю для нас як досвід перших християнських спільнот, велика родинна радість і живе навчання отця. Часто ті отці (в нас це були отці-редемптористи) були святими людьми і ми, молоді тоді люди, насичувалися від них святістю, яка обороняла нас від «брудного» довколишнього середовища. Хтозна, чи не доведеться нашим братам зі Старої Європи відкривати для себе подібний досвід родинності… До речі, слухали вони про цей досвід із доброю заздрістю.
Брак священників у багатьох країнах Євросоюзу компенсується запрошенням туди отців із Африки. Через це, як казали нам друзі під час колоквіуму, нерідко виникають серйозні проблеми з ментальними та культурними відмінностями.
Новітнім викликом для парафій у Європі є зростаючий секуляризм серед молоді та наплив мігрантів з усього світу. У нас виникло враження, коли ми останнього дня колоквіуму слухали презентацію молодіжної секції на тему «Яким ви бачите суспільство й Церкву», що молодь Старої Європи не зовсім розуміє, чим є Церква. Вони бажали від Церкви більшої атракційності та привабливості, ставили питання на кшталт, а де в Церкві місце для ЛГБТ, тощо. Так ніби Церква повинна розважати молодь і розважаючи поповнюватися новими членами, які прийшли під враженнями від атракції. Це лунало як пропонований механізм для Церкви… Делегація молоді з Румунії зайняла дещо іншу позицію: до сучасної молоді Церква має бути поблажливішою, не такою ригористичною, докладно пояснювати складні проблеми життя, вияснювати погляд Церкви на всі гострі виклики, бути місцем, де можна відчути безпеку та любов. Українська молодь частково займала цю позицію, але з її боку прозвучала виразна думка: «Церква – це місце, призначене для служіння». Ця концепція виразно контрастувала з позицією молоді з Німеччини. Мимоволі подумалося, чия християнська молодь є більш зрілою.
Ще одна річ привернула нашу увагу – щоденна літургія. Її для учасників служили понад 10 священників: четверо румунських та отці, які представляли делегації. Кожна літургія тривала до 40 хвилин і була лаконічною, зовсім не нагадувала нашу Літургію Івана Золотоустого, супроводжувалась особистими публічними молитвами присутніх, тезійськими піснями та класичними латинськими співаними гимнами. А також дуже короткою промовою на якусь тему від отця, який її служив. Назагал була радісною та легкою, не втомливою, а головне те, що людина почувалася повністю зануреною в неї. Вкотре подумалося про дискусії щодо літургійної реформи, які час від часу в нас спалахують, однак без особливого успіху.
«Ваше військо робить диво»
Ще одним завданням української делегації на колоквіумі було оприлюднення листа-звернення з приводу війни і пов’язаної з нею ситуації в Україні. Перед його зачитуванням перед аудиторією у складі всіх делегатів виступив отець Михайло Димид, який докладно описав ситуацію з усіма необхідними акцентами. Лист сприйняли з великою прихильністю. Планується, що на його основі постане звернення до Ради Європи, членом якої є СЕР, аби вона виявила акт моральної солідарності з Україною.
Відвідування учасниками парафій румунських церков, як греко-католицької, так і православної, не справило особливого враження – щось дуже близьке до наших реалій. І такі самі виклики: в них – із мігрантами, у нас – із переміщеними особами.
Культурна програма, котру запропонували господарі цьогорічного колоквіуму, спиралася насамперед на ознайомлення з релігійною спадщиною, монастирями, храмами Тімішоари та її архітектурою. Тімішоара – це місто у північно-західному закутку країни за 80 км від Угорщини. Кліматично це вже мадярський степ, сухий і гарячий. Наприкінці літа вся зелень уже вигоріла. Температура в день нашого від’їзду сягала 37⁰С. У самому місті доглянутим є центр, забудований, мабуть, на зламі ХІХ і ХХ століть помпезними будівлями на широких вулицях. Решта Тімішоари – одно-, двоповерхові будиночки, в минулому, напевно, дуже симпатичні, але зараз украй занедбані. Це однозначно свідчить про слабку економіку Румунії.
Румуни ставляться до України дуже прихильно. Може, тому, що розуміють важливість війни. При вечірній розмові один зі священників сказав: «Ваше військо робить диво». Ми не заперечували.
Сама організація колоквіуму була на доброму рівні, відбулася у «Kolping-центрі» – модерному закладі, який суміщає готель, кімнати для нарад, актову залу і зелений дворик для відпочинку.
На завершення хотів би ще раз добрим словом згадати німецьку делегацію на чолі з Марґаретою Маєр. Наші німецькі колеги-учасники виявили дуже велику солідарність з Україною і продемонстрували її на колоквіумі. Останнього дня на літургії пані Марґарета роздала присутнім молитву про Україну, яку всі одночасно прочитали своїми мовами. Варто подати її текст повністю:
Майте надію, сійте надію Перед Тобою, Боже, ми думаємо про людей в Україні. Про людей у розбомблених квартирах і будинках. Про тих, хто воює, бо війна прийшла в їхню країну. Про тих, хто місяцями живе у підвалах. За тих, хто допомагає іншим вдень і вночі. За дітей. Перед Тобою, Боже, ми думаємо про їхній страх смерті. І про те, що всі вони хочуть жити. Ми приносимо Тобі, Боже, їхній гнів. І наш теж. Ми приносимо Тобі їхню відвагу і їхній біль. Ти бачиш їх усіх, страждаючих і мертвих. Ми просимо в Тебе сили, щоб протистояти злу. Ми просимо в Тебе надії, стійкої впевненості. І нехай це буде крихітне, як квіткове насіння. Будь ласка, дозволь йому вирости й розквітнути. Тож ми кладемо насіння в землю як знак. За свободу, за зцілення і за майбутнє. Амінь.
Кожному з нас німецька делегація подарувала два пакетики квіткового насіння – волошок і соняшника, синьо-жовтих…
Олексій Манько
- Колоквіум європейських парафій – КЄП (Colloquium of European Parishes – СЕР) був створений у 1959 році з ініціативи паризького священника Франсуа Конана (Francis Connan) і перебував під заступництвом кардинала Франца Кьоніґа (Franz König) у Відні. На першому засіданні КЄП у 1961 році в Лозанні були присутні священники з семи країн Європи. Під час зустрічі прозвучала думка: «Як наші людські і пастирські проблеми існують в Європі, яка поступово організовується в спільноти, так стає очевиднішою абсурдність окремих та ізольованих національних дій у пасторальній праці». Тому вони вирішили зустрічатися що два роки в різних країнах та обмінюватися думками. Із 1973 року до колоквіуму приєдналися миряни, які становлять понад 2/3 учасників. Тепер у КЄП беруть участь до 200 чоловіків і жінок з 18 країн Європи. Із 1978 року КЄП представлений у Раді Європи як неурядова організація з консультативним статусом. Україна в особі Фонду святого Володимира була вперше запрошена на колоквіум у Ерфурт в 2005 році, а з 2019-го входить у керівництво КЄП.
