Нехай усі шанують диякона як Ісуса Христа, а також Єпископа який є образом Отця, і пресвітерів, як божий сенат і як раду апостолів, без них не можна говорити про Церкву.
Св. Ігнатій Антіохійський
Шукаючи матеріал до статті про єпископське служіння, всюди натрапляв на класичне повязання із апостолами, та з особою Єдиного Архиєрея. Дійсно єпископ, як священнослужитель діє в особі Христа-Голови. Всі мої подальші роздуми не хочуть підважити цього катихизмового твердження, але є спробою розвинути інтуїцію Св. Ігнатія Богоносця, в котрій він пов’язує служіння єпископа з першою Особою Пресвятої Тройці. Я свідомий, що мої думки можуть виходити поза класичний дискурс на цю тему, і не вписуватися в методологічні рамки богословської статті. Не заперечую й того, що цей напрямок пошуку зумовлений фактом мого пресвітерства, й того, що сам стоячи перед престолом дію in persona Christi. Тому твердження про Архиєрея, як про τύπος τοΰ Πατρός здалося мені таким, що може й мені самому і іншим відкрити ще одну грань єпископського служіння.
Думаючи про Бога Отця постають в першу чергу Старозавітні образи грізної особи. В Новому Завіті, Ісус із Назарету, будучи сам іконою Отця, хоче привідкрити перед нами образ Доброго Батька. Ці дві про‑ тилежності на загал рідко створюють гармонійну картину, або точніше сказати – нам рідко вкладаються у гармонійний образ. Але від того, що нам це тяжко поєднати не міняється факт, що саме таким є наш Бог – справедливим та милосердним водночас, грізним та люблячим в однаковій мірі. Тому говорячи про служіння єпископа дозвольте, що зосереджу свою увагу не на класичних завданнях архієрея: освячувати, навчати та керувати, але на його служінні для Божої справедливості, та для Божого милосердя.
Перш ніж ми детальніше зупинимося на цих двох завданнях, я б хотів спершу застерегти, що не будемо тут аналізувати єпископські декрети під кутом справедливості (милосердя), або доводити справедливість (молосердність) адміністративних актів єпархіальної курії. Не тому, що вони такими не є, але тому, що хочемо в цих роздумах піти глибше і дальше. Щоб пояснити, про що мені йдеться я скористаюсь початком листу до Римлян Апостола Павла. Текст о. І. Хоменка: «Павло, слуга Христа Ісуса, покликаний апостол, вибраний для Євангелії Божої…» Цей сам початок у перекладі І. Огієнка: «Павло, раб Ісуса Христа, покликаний апостол, вибраний для звіщання Євангелії Божої…» Павло представляється Римській громаді, говорить найваж‑ ливіші речі про себе. Він є покликаним апостолом, він є вибраним… Я не випадково навів два переклади, котрі різняться словом «звіщання». Текст І. Огієнка подає це слово курсивом, а це означає, що його немає в оригінальному тексті. Його додав перекладач для кращого зрозуміння. Не заперечуючи правомірності таких вставок, хочу зауважити, що оригінальний текст передбачає не лише функціональну, але й екзистенціальну інтерпретацію. Павло вибраний не лише до того, щоб проповідувати Добру Новину, але й до того, щоб ця Добра Новина зреалізувалася в його особистому житті. Ба більше, без цього особистого пережиття Євангелії, Павло не зміг би бути її проповідником.
Вертаючись до теми справедливості та милосердя в служінні єпископа, хочу вести роздумування не про функції єпископа, але про значення особистого пережиття Божої справедливості, та Божого милосердя в житті Пастиря. Без цього духовного досвіду складно буде на практиці цю справедливість і милосердя проявляти…
Батьківська справедливість
Коли говоримо про біблійний образ справедливого Бога, то він майже завжди буде виступати в контексті людської несправедливості, а часто буде пов’язаний з таким поняттям як «гнів Божий». Вже згаданий лист до Римлян говорить, що «гнів Божий відкривається з неба на всяку безбожність і несправедливість людей…» (Рим 1,18) Категорія Божого гніву, таким чином, не відноситься лише до ікономії Старого Завіту, але знаходить своє відзеркалення й у євангельських текстах (Див. Мт 3,7н; Мт 3,10-12; Мт 11,20-24; Мт13,30; тощо) Не йдеться, очевидно, про якесь чисто юридичне розуміння справедливості, але вписаний цей гнів у арсенал Божих заходів для спасіння людини. Бо якщо на зорі людства мало місце гріхопадіння (Бут 3) то Бог не міг залишитися байдужим до цього факту, або зробити вигляд, що нічого не сталося. Бог мусів викорінити зло яке народилося, і оце «мусів», це не що інше, як примус любові Бога до людини. Бог не міг поступити інакше і не проявити свого гніву, бо безмежно любить людину, і хоче, щоб відродити спотворені гріхом стосунки Творця до свого творіння. Парадоксальним, з нашої людської точки зору є саме те, що Бог оцю помсту гріха реалізує у своєму Синові, Воплоченому Слові. Ісус із Назарету бере на себе все, що звязане із наслідками гріха і переживає це в своїй історії у своєму тілі, щоб об’явити і показати яким є життя з Богом, а чим закінчується життя без Бога чи поза Богом. Все це відкривається перед нами на сторінках Євангелії. Лист до Римлян представляє перед людиною дві перспективи: або жити поза Христом і Євангелієм – в постійному страсі перед лицем Божого гніву, або жити у Христі – дякуючи за Його Сина, в котрому Божий гнів вже є зреалізований. Було би однак спрощенням представляти Христа, як своєрідний «громовідвід» за яким грішна людина може сховатися від Божого гніву і далі собі потихеньку грішити. Педагогія Божої справедливості веде нас далі. Вернімося до старозавітніх образів. В історії вибраного народу Божа справедливість має своє глибоке повязання із категорією союзу. Бог укладає з народом договір, а народ дуже скоро про нього забуває і зраджує Бога. Божий гнів це реакція на відкинену любов. Ця реакція тим більш вибухова, чим більшим є прагнення обдарувати людей благодатною любов’ю. Тому в біблійній історії повторюється одна й таж схема: Бог приходить до свого вибраного чи вибраних у полум’ї гніву, щоб очистити людину до пийняття цієї безоплатної, односторонньої, безумовної любові – тобто, щоб зробити людину своїм сином, котрий живе з Ним і в Ньому. Вертаючись в цьому світлі до теми єпископського служіння, варто подивитися на Архиєрея, як на служителя Божої справедливсті. Він вибраний для Божої справедливості, тобто для того, щоб це таїнство справедлитвості насамперед було зреалізоване в його особі. Він, як і Син буде часто зранений Отцівським гнівом за гріхи Церкви, за невірність мирян, за недбалість пресвітерів. І це інша ноша, ніж відповідальність посадовця за провини підлеглих. Вона є результатом Божого союзу, а не делегованих повноважень. Вона іконічно явиться у Євхаристійній Літургії, коли здійснюється освячення дарів, а зокрема чаші. Ісус виразно говорить, що це є чаша Нового Завіту – нового Союзу людини з Богом. А у біблійному розумінні чаша дуже часто була символом Божого гніву, зреалізованої Божої справедливості. Але тепер, те, що колись було символом Божого гніву, у Ісусі Христі стає прощенням і відкупленням. Тому єпископ, як предстоятель Євхаристійного зібрання, може з благодаренням підносити цю чашу, і разом з псальмопівцем казати: «цінна в очах Господніх, смерть його вірних» (Пс 116,15). Тільки з цієї перспекти‑ ви можна не ображатись але навіть бути вдячним, за антиклерикальну риторику українських ЗМІ, чи антицерковні кроки державної влади, за вбивчу байдужість «успішних» і за революційні гасла невдоволених вірних під стінами консисторії.
Батьківська любов
Кожен хто діткнув таїнства Божого гніву, як результату людських гріхів та Божої справедливості, ін‑ туїтивно розуміє, що на цьому Добра Новина не закінчується. Бог виходить нам на зустріч із таїнством своєї любові, таїнствм, котре може повністю перезавантажити наші стосунки із Богом і з ближнім. Тут йдеться про абсолютну зміну нашого світосприймання, нашої ментальності, корте Біблія часто утотожнює з новим народженням. Це не просто правильна поведінка згідна з моральним кодексом воцерковленої особи. Так живучи можна вправляти свою силу волі і мати підстави для самозадоволення. Але апостол Павло говорить, що така дорога веде в тупик, бо жодна людина не може хвалитися перед Богом.
В листі апостола Павла до Римлян, до якого ми постійно повертаємо, автор говорить про те, що Бог полюбив нас не тому, що ми були слухняними і добрими, навіть не тому що ми його творіння (хоч цей мотив присутній у Його любові). Він свою любов проявив тоді, коли вибрав нас як грішників, прийняв у своїм Сині, коли ми ще були його ворогами. Ми заслужили на гнів, але Отець свій гнів пержив у Сині, щоб нас піднести до гідності синівства. Такою є любов Отця – видати Сина за не-синів. Досвід такої любові може мене преобразити, звільнити від рабства стараху до свободи дітей Божих, щоб так як і Отець не боятися віддати своє за не своїх.
У Воплоченні Бог віддав себе в руки людей, щоб ті могли висловити свій стосунок до Нього. І люди скористалися цим. Вірніше використали цей момент, момент слабкості Бога. А Він дав можливість використати себе, бо це належить до природи Божої любові. В Ісусі Христі ми зробили з Богом те, що хотіли. Ісус сам про це говорить, спочатку маючи на увазі Івана Хрестителя, а потім і себе самого. Таїнство віддавання Себе в руки людям Бог повторює кожного разу в Євхаристійній жертві. Він знову стає беззахисним перед нашою свободою. Якщо Архиєрей має бути іконою Отця – нехай просить в Бога благодаті віддавати найсокровенніше, а й себе самого, в руки непередбачуваних людей…
Бог своєю любов’ю огортає не лише тих, хто заблукав і запутався в тенетах гріха, але й тих хто виразно стає проти нього. Яскравим, під тим оглядом, є опис розп’яття Ісуса Христа, котрий знаходимо в євангелії від св. Марка: Бачивши ж сотник, що стояв проти нього, що так віддав духа, сказав: «Чоловік цей справді був Син Божий. » Стояв він навпроти не тому, що його там завело співчуття, а тому, що як Римський сотник він мав обов’язок бути проти цього бунтаря. А своє визнання віри він здійснив не тому, що бачив як сонце померкло, земля затряслася, скелі порозпадалися і гроби відкрилися (Мт 27,52-53), але тому що бачив як віддав духа Розпятий. Бачимо, що Господь у своєму милосердю шукає своєю любов’ю також тих, хто обду‑ рений дияволом прагне стати антибогом. Бог у Христі сходить з висоти свого маєстату, щоб стати лицем в лице з анти-христом (яким є кожний грішник). У цьому протистоянні, чисто по-людськи, Бог програє, щоб врятувати те, що здавалося б вже за‑ гинуло15.
Коли Архиєрей в Євхаритійному приношенні возносить Дари за всіх і за все а потім приймає ці Дари до свого серця – то тим самим потверджує і своє прагнення самому стати євхаристією, хлібом що ламається для всіх (своїх і чужих) і за все… Дивлячись на те, як лікуються наші внутрішньо-церковні язви, як зцілюються розколи, як розв’язуються конфлікти молюся Богові за дар євхаристійних Архипастирів. Молюся за Владик в котрих ікона люблячого Отця буде просвічувати через парчу риз, в котрих абсурдність Божої любові перемагатиме здоровий глузд канонічної дисципліни без страху за власний авторитет. Молюся не тому, що таких навколо себе зовсім не бачу, але тому, що святості в нашому земному житті завжди буде замало.
Я свідомий, що у темі «Єпископство – ікона Отця» залишилося багато несказаного, а те що сказано, можна б було зробити інакше і краще. Ба більше, всі ці думки, в тій чи іншій мірі, можна віднести до кожного охрещеного, як певний виклик євангельського радикалізму. Але навіть якщо й так, то тим більше хочеться бачити втілення цього виклику в інших, щоб додати охоти собі не втікати з цього шляху. А якщо тим іншим є той хто предстоїть, хто веде і показує дорогу, то тим легшим може бути сам шлях.
о. Ігор Пецюх, духівник УКУ
